Словник української ономастичної термінології [уклад. Бучко Д.Г., Ткачова Н.В.]. — Тернопіль: Видавництво «Крок», 2011. — 168 с.

З передмови до видання

Виникнення термінів у конкретній галузі науки чи культури здійснюється поступово і є своєрідним закріпленням результатів вивчення, пізнання окремих явищ і реалій об’єктивної дісності, встановлення закономірностей розвитку чи змін цих явищ і ін. Від інших лексем терміни різняться тим, що в межах свого термінного поля вони, як правило, є однозначними, а в межах різних полів однойменні терміни маніфестуються як омоніми. Оскільки терміни творяться свідомо з використанням логіки мовних відношень і логічного поділу об’єкта дослідження, через те їх нерідко кваліфікують як штучно створений пласт лексики, кожна одиниця якого має певні обмеження щодо вживання та розвитку. Зрозуміло, що ономастична термінологія становить собою відповідну систему ономастичних понять, закріплену у вербальному вираженні. Наукова термінологія кожної мови є явищем національним за своїми витоками, але часто інтернаціональним за сферою вживання.

Як справедливо стверджує О.Ахманова, термінологія “не просто список термінів, а семасіологічне вираження конкретної системи понять, яка, в свою чергу, відображає відповідний науковий світогляд” того, хто творить термінологію конкретної науки, культури, мистецтва, військової справи та ін. У свій час Н.Подольська та О.Суперанська писали, що термiнологія є “замкнутим словниковим контекстом, межі якого обумовлені певною соціальною організацією дійсності”. І хоча наведена думка авторитетних учених є цілком правильною, однак вона все ж таки вимагає певного уточнення, адже якщо окрема наука динамічно розвивається, то і її термінологія постійно збагачується, вдосконалюється – з’являються окремі нові терміни для позначення раніше невідомих понять, нововстановлених відношень, крім цього існуючі раніше терміни нерідко вимагають певних уточнень. Не виключено, що під “замкнутістю контексту” названі вчені мали на увазі відмінність класу термінології від класу нетермінної лексики, відмінність системи термінів однієї науки від іншої та ін.

“Однією з основних особливостей термінів у кожній галузі науки,– писав І.Ковалик,– є те, що вся сукупність термінів повинна являти собою певну системну цілісну єдність”. Про нерозривний зв’язок науки й термінології ще в другій половині ХVІІ ст. говорив французький учений А.Лавуазьє. Він стверджував, що не можна відокремити ні науки від термінології, ні термінології від науки, оскільки кожна природна наука обов’язково складається з трьох моментів: “з ряду фактів, які складають її зміст, з уявлень, які вони викликають, і з термінів, якими ці уявлення виражаються”.

Від звичайної лексики наукова термінологія відрізняється насамперед тим, що вона є результатом свідомої номінації відповідних понять, явищ, зв’язків і т. д., свідомим конструюванням нових слів, яке здійснюють науковці, суспільно-політичні, культурні та ін. діячі в процесі своєї професійної діяльності.

Про вагу термінології в розвитку національної науки, культури й техніки може свідчити той факт, що після проголошення незалежності України в 1990 р. серед першочергових заходів, які довелося здійснювати молодій незалежній державі, було створення в 1992 р. Технічного комітету стандартизації науково-технічної термінології, i з цією ж метою в 2000 р. було створено Українське термінологічне товариство.

Українська наукова термінологія має давню історію, початки якої сягають ще другої половини ХУІІ – поч. ХУІІІ ст., тобто часу існування Києво-Могилянської академії, але лексикографічне опрацювання української наукової термінології припадає щойно на середину ХІХ ст., коли в Галичині з’явилися перші словники наукових термінів, зокрема німецько-український словник правничо-політичної термінології Я. Головацького, Г. Шашкевича і Ю. Вислобоцького (1851 р.), а в 1852 р. з’явився “Словник ботанічних назв” І. Гавришкевича. Однак основною “кузнею” української наукової термінології було Наукове товариство ім. Т.Шевченка, яке видавало українською мовою наукові праці з різних галузей знань. Незважаючи на бездержавність нашої нації, підвалини сучасної української наукової термінології було закладено саме в європейському контексті, оскільки члени цього товариства співпрацювали й підтримували тісні наукові зв’язки з усіма науковими центрами й товариствами Європи й Америки. Саме завдяки таким ученим формувалася українська наукова термінологія на засадах європейських традицій. Важливим стимулом для вироблення стрункої термінологічної системи української мови у той час стало створення гімназіальних підручників українською мовою в Галичині, а на території Східної України виникнення наукової термінології української мови було спричинене запровадженням навчання рідною мовою в українських школах після 1905 р.

Найпотужнішим поштовхом до розбудови національної наукової термінології стало відродження Української держави після жовтневого перевороту 1917 р. і створення Української Академії наук, а також заснування Інституту української наукової мови. Важливу роль у формуванні української термінології відіграла створена в 1921 р. при філологічно-історичному відділі Академії наук України Орфографічно-термінологічна комісія, яка в 1921 р. об’єдналася з термінологічною комісією Наукового товариства. Малочисельною групою працівників названого Інституту протягом 1923-1930 рр. у неймовірно складних економічних і суспільно-політичних умовах укладено й видано понад 20 термінологічних словників з різних ділянок науки, культури та виробництва. Результати праці цього колективу Інституту були б значно вагомішими, якби їм були створені хоча б приблизно нормальні умови праці, однак, крім названих уже вище перешкод, з кінця 1927 – поч. 1928 рр. за прямим наказом ЦК компартії колишнього СРСР розпочато пряме гальмування й перешкоджання розвитку української науки та культури. Науковий доробок Інституту української наукової мови на ниві українського мовознавства спершу було названо “буржуазно-націоналістичним хуторянством”, а згодом – “науковим шкідництвом”, а його найталановитіших та національно свідомих працівників було піддано репресіям. Врешті сам Інститут української наукової мови, а також усі українські просвітницькі організації та товариства, в тому числі й українську спілку письменників України було ліквідовано. Почалося відкрите переслідування найвидатніших, найталановитіших представників української інтелігенції: діячів науки, літератури й мистецтва – домінуюче число з них було заслано на Соловки чи гулаги Сибіру, а згодом більшість з них були розстріляні.

Після ліквідації Інституту української наукової мови, роботу над створенням і упорядкуванням власне української наукової термінології на довгий час було фактично припинено. У 1933 р. у пік здійснення геноциду над українською нацією, створено спеціальну комісію, якій було доручено “всі терміни, які різняться від російських, усунути, замінивши їх або російськими, або ж кальками з російських термінів. Спеціально створена “бригада функціонерів від науки” вилучила як “шкідливі” близько половини вживаних тоді математичних, фізичних, ботанічних, виробничих та медичних термінів”. Вилучення українських і заміна їх російськими термінами продовжувалося і в наступні десятиліття, але уже не так відверто й масово. У цьому ж 1933 р. було замінено чинний український правопис новим правописом, максимально наближеним до російського.

Можливість створення нової та упорядкування вживаної української наукової термінології з’явилася в нас щойно після проголошення незалежності України в 1990 р. У результаті цих історичних змін протягом останніх десяти-двадцяти років у незалежній Україні були надруковані сотні різноманітних, у тому числі й ряд термінологічних словників. Однак серед них немає словника української ономастичної термінології.

Перший словник української ономастичної термінології, опублікований В. Німчуком ще в далекому 1966 р. під назвою “Українська ономастична термінологія” (Проект), став на сьогодні абсолютно раритетним і практично недоступним для більшості молодих дослідників, які вивчають власні назви української мови, оскільки він був надрукований у малотиражному виданні Інституту мовознавства АН України ім. О. Потебні “Повідомлення української ономастичної комісії” (вип.1) накладом у 300 примірників. На той час це був єдиний друкований орган з проблем ономастики в колишньому СРСР тому сьогодні бібліотеки лише небагатьох вищих навчальних закладів і тільки окремі міські бібліотеки найбільших міст України можуть похвалитися повним комплектом випусків (1-17) цього видання. Надрукований Проект містить приблизно 100 українських ономастичних термінів, які були відповідниками до загальнослов’янської ономастичної термінології, запропонованої видатним чеським ономастом Я. Свободою. Через два роки в сьомому випуску цих же “Повідомлень Української ономастичної комісії” (К., 1968р.) В. Німчук публікує нову працю “Зміни й доповнення в списку ономастичних термінів”, у якій пропонує ще 15 нових термінів, а до двох десятків уживаних раніше термінів подає доповнення. Не всі терміни, що включені до Проекту і доповнень, українські ономасти почали однаково активно використовувати. Наприклад, практично в жодному відомому нам дослідженні з української антропонімії не виявлено використання термінів: “алегрові форми імен” – “форми, що виникають внаслідок швидкого мовлення” (Ксана < Оксана), деглютинація (=декомпозиція), простеза (=аглютинація) та ін.

За сорок років після опублікування названого Проекту і доповнень до нього українська ономастика досягла значних успіхів – опубліковано десятки монографій та колективних праць, захищено десятки дисертацій, а ще тисячі статей, які присвячені найрізноманітнішим теоретичним і практичним питанням української та слов’янської ономастики. За цей період в українській та слов’янській ономастиці з’явилося значне число нових понять, на позначення яких створено нові терміни. Крім цього, частину вживаних тоді термінів сьогодні використовують з іншим значенням. Наприклад, термін ономастика, який ще в далекому 1906 р. уживав І. Франко у значенні “наука про власні назви” (див. його “Причинки до української ономастики”), українські та східнослов’янські ономасти у шістдесятих і навіть на початку сімдесятих років ХХ ст. використовували зі значенням 1) “сукупність власних особових назв” і 2) “наука про власні особові назви”, тобто зі значенням антропонімія та антропоніміка. Без сумніву, опублікований В. Німчуком “Проект української ономастичної термінології” і доповнення до нього відіграли важливу роль у становленні української ономастичної термінології та розвитку української ономастики, одначе сьогодні вони уже не можуть задовольнити сучасних потреб українських ономастів.

У передмові до “Проекту” ще в шістдесятих роках ХХ ст. В. Німчук писав, що оскільки в Україні “широке і всебічне вивчення власних назв розпочалося порівняно недавно, авторам досліджень нерідко самотужки доводиться створювати більш чи менш удалі ономастичні терміни. Через те спостерігається певна неусталеність і розмаїтість термінів у працях українських ономастів”. Щойно від початку 60-х років ХХ ст. в українській ономастиці намітилася “тенденція до вживання найбільш виправданих і доцільних термінів, до уникання вживання одного і того ж терміна в різних значеннях або кількох термінів на позначення одного і того ж явища”. Сказане вище дало підстави вченому говорити про невідкладність упорядкування та уніфікації української ономастичної термінології. На жаль, побажання вченого протягом чотирьох десятиліть не були повністю реалізовані й залишилися актуальними і в наш час. Саме тому настала пора укласти й видати словник української ономастичної термінології, в якому максимально повно була б відображена ономастична терміносистема сучасної української мови.

Мета кожного термінологічного словника, в тому числі й укладеного нами Словника української ономастичної термінології, – це насамперед тлумачення поданих у ньому термінів, а разом з тим і здійснення помірної їх систематизації та уніфікації. Власне тому тлумачний словник ономастичних термінів української мови повинен дати загальне уявлення про систему понять цієї науки, їх (термінів) зміст, взаємовідношення та наукове осмислення на сучасному етапі розвитку теоретичної та практичної ономастики.

Стан розбудови наукової термінології будь-якої науки, в тому числі й ономастики, залежить від різних чинників, але передусім від активності самих учених у розробці та дослідженні теоретичних і практичних питань конкретної ділянки науки, адже результати їх творчої праці неминуче мало б супроводжувати виникнення нових термінів. Термінологія є результатом свідомої номінації науковцями понять, реалій об’єктивної дійсності. Так, значний внесок у впорядкування та кодифікацію системи українських ономастичних термінів здійснив свого часу І.Ковалик. Учений першим запропонував розмежувати терміни антропонім – антропонімія, антропоніміка, гідронім – гідронімія, гідроніміка, топонім – топонімія, топоніміка і т.д. Здається, лише за рекомендацією цього вченого українські ономасти почали вживати назви з фіналлю –іка на означення “наука, що вивчає певний клас онімів” (власних назв), а назви на –ія – на означення “сукупності онімів певного класу”. Завдяки рекомендаціям І.Ковалика, українські ономасти першими розпочали послідовно розмежовувати терміни антропонімний (той, що стосується антропоніма чи антропонімів), антропонімічний (той, що стосується антропоніміки, тобто науки) і антропонімійний (той, що стосується системи антропонімів); аналогічно топонімний (який стосується топонімів), топонімічний (який стосується топоніміки), топонімійний (який стосується системи топонімів) і ін. І все ж далеко не всі запропоновані І.Коваликом терміни були одностайно сприйняті українськими ономастами й закріпилися в українській ономастичній науці. Так, учений, за аналогією до назв одиниць, які використовують у граматиці, пропонував уживати терміни: антропонема (найменша одиниця антропоніміки), гідронема (найменша одиниця гідроніміки), зоонема (найменша одиниця зооніміки), ойконема (найменша одиниця ойконіміки), топонема (найменша одиниця тононіміки) та ін., а також прикметникові форми від запропонованих назв одиниць на зразок: ойконема – ойконемний, зоонема – зоонемний і т.д., однак українські ономасти не скористалися з цієї, а також з ряду інших пропозицій цього дослідника, наприклад, – увести в наукову мову ономастики поняття метаантропонім, метаойконім та под. І все ж саме за рекомендацією І.Ковалика українські дослідники почали використовувати терміни онім, онімія (сукупність онімів), а також відповідні похідні від цього терміна – онімний, метаонім, метаонімний.

Укладаючи словник української ономастичної термінології, ми прагнули внести до його реєстру максимальну кількість термінів, використовуваних у сучасній українській ономастичній літературі, тому основу реєстру нашого словника становить насамперед ономастична номенклатура української мови. Здійснюючи тлумачення конкретних ономастичних термінів, ми прагнули виробити свій спосіб тлумачення конкретних понять, а також знайти найбільш прийнятне лексикографічне трактування чинних взаємозв’язків між родово-видовими поняттями і їх назвами. Тлумачення видових понять подаємо в словнику в одній статті з родовими поняттями, напр.:
Антропонім ...
–антропонім індивідуальний – “вид антропоніма, будь-яка власна назва окремої особи”, напр..: Ганна, Петро, Кравченко, Семенюк, Швець;
–антропонім груповий – іменування групи людей за спільним прізвищем (прізвиськом), напр.: Іваненки, Клими, Петраші, Стецюки;
-антропонім літературний – ім’я, прізвище чи прізвисько людини, що вживається в тексті художнього твору, напр.: Андрій Волик, Галайда, Катерина, Перебендя, Захар Беркут, Володька Лобода та ін.;
–антропонім діалектний – Антох, Гринь, Євка, Каська та ін.

Основоположною вимогою, яку ставлять до кожного термінологічного, зрозуміло й ономастичного, словника, є мінімалізація багатозначних термінів. Намагаючись дотримуватися цієї вимоги, термін ономастика ми подаємо лише зі значенням “розділ мовознавства, що вивчає власні назви”, а для називання інших значень, з якими його (термін) уживали в різний час у минулому, наприклад: “сукупність власних назв”, “сукупність власних особових назв”, “наука про власні особові назви” та ін., ми використовуємо відповідно сучасні назви: онімія, антропонімія, антропоніміка. Якщо термін має більше двох значень (що трапляється украй рідко), то їх подаємо в одній статті під різними номерами. Дублети термінів подано кожен на своєму місці з відсилкою “те саме, що”, напр.: Власна назва, те саме що онім; Назвознавство, те саме що ономастика. Співвіднесені таким чином терміни можуть повністю або лише частково збігатися за значенням. У реєстр пропонованого нами словника включено передусім ті українські ономастичні терміни, які стали загальновживаними, тобто витримали випробування часом.

Крім власне тлумачення ономастичної термінології наш словник містить також список найважливішої, на нашу думку, й доступної нам ономастичної літератури (індивідуальні й колективні праці), присвяченої теорії та практиці ономастичних досліджень, список найдавніших і найповніших джерел для вивчення насамперед української антропонімії, ойконімії, гідронімії, а також список найвідоміших ономастичних словників і списків онімів.
Критерії відбору термінів для термінологічного словника значною мірою, як це прийнято в лексикографічній практиці, продиктовані науковим досвідом укладачів, використаними джерелами та довідковими матеріалами. Джерелами нашого словника стали насамперед сучасна українська ономастична література й довідники. Проте в реєстр нашого словника ми не включили термінологію, запропоновану М.Торчинським у його цікавій монографії ”Структура онімного простору” (Хмельницький, 2000), у якій автор подає власну типологію онімів. Запропонована у цій книзі термінологія є надто детальною і настільки індивідуальною, що вона не вписується в існуючу сьогодні слов’янську систему ономастичних термінів. Так, наприклад, у межах псевдонімів автор пропонує розрізяти: політик-псевдоніми, мілісі-псевдонвми, логос-псевдоніми,, спорт-псевдоніми, клерикал-псевдоніми, арти-псевдоніми, а в межах останніх він виділяє ще дев’ять їх різновидів: белетристик-псевдоніми, публіцистик-псевдоніми, музик-псевдоніми, сцено-псевдоніми та ін. Список найважливішої наукової літератури з ономастики, а також довідників поданий в додатку до словника.

У науці віддавна задекларовано, що основу кожної природно створеної термінології повинна становити власне лексика національної мови, однак у термінології (в тому числі й ономастичній) української, російської, польської та інших мов вагоме місце займають лексеми іншомовного походження, етимонами яких є слова грецької, рідше латинської мов. Це спричинене насамперед усталеною традицією, що бере свій початок ще з періоду Відродження, коли більшість наукових термінних систем у Європі створювали на базі лексики грецької та латинської мов. І сьогодні учені багатьох європейських країн, у тому числі й України, при творенні нових термінів найчастіше використовують саме лексеми давньогрецького, рідше латинського походження, щоб таким чином домогтися універсальності та однозначності пропонованих термінів. Цей факт кваліфікуємо як об’єктивний і неминучий в еволюції кожної термінної системи за умови, що запозичені терміни не порушують національної специфіки конкретної мови. У свій час В.Сімович зауважив: “Термінологія кожного народу йшла й іде иншими шляхами, вона зв’язана з культурними впливами чужих мов (рос[ійська], напр., з нім[ецької] та церк.-слов’[янської]; чес[ька] з нім[ецької]; укр[аїнська] потрохи з поль[ської] та рос[ійської] і т.д.) та зі структуральними законами кожної мови”.

Оскільки ономастика – це насамперед лінгвістична дисципліна, яка вивчає власні назви, а останні, як і апелятиви, є словами мови, то логічно було б, якби термінологічні лінгвістичні словники включали не тільки суто лінгвістичні, але й усі ономастичні терміни. Між тим лінгвістичні термінологічні словники дуже скупо репрезентують ономастичну термінологію і до того ж часто надто несистематично. Так, один із перших у колишньому СРСР “Словник лінгвістичних термінів” Є.Кротевича і Н.Родзевич (Київ, 1957 р.) фіксує лише один ономастичний термін топоніміка зі значенням: “1. Розділ лексикології, в якому вивчаються географічні назви, їх утворення та етимологія. 2. Сукупність географічних назв”. Тут же автори все ж уточнюють, що в “другому значенні вживається також термін топонімія. В аналогічному “Словнику лінгвістичних термінів” Д.Ганича й І.Олійника (Київ, 1985 р.), що з’явився друком майже через 30 років після названого вище словника Є.Кротевича, нараховуємо уже більше 20 ономастичних термінів, однак вони і тут презентовані не систематично. Так, у реєстр цього словника включено рідко вживаний термін макротопонім, але в ньому не подано загальновживаного терміна мікротопонім “назва невеликого незаселеного географічного об’єкта – поля, лісу, луки, пасовища, урочища і под.”. Таку ж кількість ономастичних термінів запрезентовано і в “Короткому тлумачному словнику лінгвістичних термінів“ С. Єрмоленко, С. Бибик, О. Тодор (Київ, 2001). Зрозуміло, така мінімальна кількість термінів у словнику не може дати навіть загального уявлення про ономастику як окрему лінгвістичну дисципліну зі своїм об’єктом дослідження, з відмінними від апелятивів принципами номінації та деривації, з іншими критеріями встановлення етимології та ін. Власне тому ономастику було виділено в окрему самостійну лінгвістичну науку зі своєю науковою термінологією.

Укладений нами словник української ономастичної термінології містить понад 2000 реєстрових слів, що в два десятки разів більше того, що було колись запропоновано українським ономастам. І все ж у ньому ми не подаємо всіх тих термінів, зафіксованих як у давній україномовній ономастичній літературі, так і в тій, що сьогодні друкується в Україні. Адже жоден термінологічний словник не може реєструвати всіх тих пропозицій, які пропонують ті чи інші дослідники як у минулому, так і тепер. Багато пропозицій, на жаль, є абсолютно неприйнятними. Наприклад, у 30-х роках ХХ ст. пропонували поділяти українські топоніми на колонізаційні, фортифікаційні, вільготні, жартівливі, лісові, коршмарські, церковні і под., неприйнятними є також сучасні назви: етнохоронім, мікроойконім, ойкодомонім і т. д. Однак це не стосується конкретних термінів, якими послуговуються преставники деяких ономастичних шкіл. Так, представники Донецької ономастичної школи, заснованої проф. Є.Отіним, запропонували й використовують термін поетонім на означення власної назви у художньому творі, а представники Закарпатської ономастичної школи послуговуються терміном літературно-художній онім з цим же значенням. І хоча другий термін, що виражений словосполученням, є менш привабливим для використання і зокрема для творення від нього різних дериватів, все ж він точніше від поетоніма виражає сутність поняття власна назва художнього твору, бо він об’єднує всі оніми, вживані в усіх жанрах художньої літератури, а не лише в поетиці. Правда, прихильники терміна поетонім стверджують, що їх назву слід використовувати на означення будь-якого оніма, вживаного в художній літературі, а не лише в поетиці. Навіть якщо ми відмежуємося від поєднання поетоніма і поезїї, все ж не кожний онім, вживаний в літературі, можна вважати поетонімом, наприклад, антропоніми на зразок Ленін, Сталін, Гітлер, Дзержинський і под. У нашому словнику наводимо обидва терміни – літературно-художній онім і поетонім.
Ономастика, як і кожна галузь науки, здатна розвиватися, а тому її терміносистема хоча й становить відносно замкнутий словниковий контекст, межі якого обумовлені конкретною соціальною організацією дійсності, можуть доповнюватися новими назвами на позначення нововиявлених понять, явищ або ж конкретних напрямків науки, пор.: когнітивна ономастика, венусонім, марсіонім, сатурнонім і ін.

Для створення слов’янської ономастичної термінології виняткове значення має точне означення кожного ономастичного терміна, що мусило б виключати багатозначність, а також вживання одних і тих же термінів у різних значеннях. Саме тому в нашому словнику пропонуємо ряд уточнень. Так, крім традиційного терміна прізвище ми подаємо термін протопрізвище замість запропонованого свого часу М.Худашем як тимчасового й робочого терміна прізвищева назва для означення додаткових іменувань осіб, що фіксуються в українських писемних пам’ятках від найдавніших часів до поч.. ХІХ ст., які за формою та частково й змістом є такими ж, як сучасні прізвища, однак вони (до прийняття кодифікованого права) не були незмінними, а нерідко й різними у батьків та їх дітей. Так, наприклад, діти Б.Хмельницького Тиміш і Юрій іменувалися не як Хмельницькі, а Хмельниченки, суфікс –енк-о виражав тоді патронімічність і демінутивність. Отже, Хмельничанко – це син Хмельницького. Термін прізвищева назва вважаємо невдалим тому, що, по-перше, вона є складеною назвою, а, по-друге, семантично тавтологічною. Пропонований нами термін протопрізвище (від гр. рrōtos “перший”), точніше передає зміст поняття – іменування особи, яке передувало сучасному прізвищу. Наш термін, будучи однослівним, добре входить у ряд слів з таким же афіксом, напр.: протозірка, протоісторія, прототип, протогіпус, протограф і ін. і до того ж від нього легко утворюються різні деривати, напр.: протопрізвищевий.

У пропонованому нами словнику подаємо також окремі уточнені терміни. Наприклад, замість термінів патронімічний топонім, патронімічний ойконім і под. ми пропонуємо вживати терміни відпатронімний топонім, відпатронімний ойконім і под., тому що патронімічними (а точніше патронімними) можуть бути тільки найменування людей за батьком чи патроном, а не географічні об’єкти. Власне жителів новозакладеного поселення спершу називали за іменем їх патрона, тобто їх іменування були патронімними (патронім від гр. pathér, patrós “батько”, або ж від лат. patronus “захисник, покровитель” і гр. onoma, onyma – “ім’я, назва”), а потім їх (людей) найменування ставало назвою того поселення, в якому вони жили. Отже, патронім – це назва окремої людини чи групи людей, утворена від найменування батька чи покровителя. Назви поселень на –ичі, -івці, -инці на зразок Вишатичі, Дережичі; Боришківці, Немиринці та ін. є відпатронімними, бо походять від однойменних патронімів, назв жителів цих поселень, напр.: Вишатичі < вишатичі “люди Вишати”, Боришківці <боришківці “люди Боришка”, Немиринці <немиринці “люди Немири” та ін. Невдалими вважаємо також вживані в літературі терміни етнонімічні та родові назви поселень на зразок: Головлі, Жигайли, Ляхівці, Носалі, Шваби, Явтухи та ін. Етнонімами (етнонімічними, точніше етнонімними) можуть бути лише назви людей, а не назви географічних об’єктів, тому замість цього терміна ми пропонуємо термін відетнонімні назви поселень. Часто вживаний в ономастичній літературі термін
родова назва поселення однозначно асоціюється з людським родом, родовими відносинами, які існували ще на ранній стадії цивілізації. Назви ж поселень, які в літературі іменують родовими, виникли в Україні щойно в кінці ХІV ст., коли родові відносини давно відійшли в небуття, а тому замість терміна родові назви ми пропонуємо термін відродинні назви, бо вони фактично походять від найменувань родин (сімей), які є засновниками поселень. Термін відродинна назва, дійсно, відображає природу виникнення поселень на зразок: Горигляди, Жабокруки, Коржі, Шаповали і под.
Підсумовуючи, хочемо відзначити, що українська, як і інші слов’янські ономастичні термінології, є порівняно "молодою". Такою зрештою є також і українська наукова ономастика, яка сформувалася фактично щойно в середині ХХ ст. Якщо розвиток окремих її розділів, напр., антропоніміки, ойконіміки, гідроніміки, літературної ономастики можна кваліфікувати як задовільний і відносно динамічний, то розвій більшості інших розділів української ономастики на сьогоднішній день перебуває в зародковому стані або ж вони іноді презентовані лише окремими більш чи менш ґрунтовними працями. До них належать мікротопоніміка, ергоніміка, зооніміка, хрематоніміка та ін.
Відсутність термінологічного словника конкретної галузі науки може бути побічним свідченням недостатньої систематизації та кодифікації її термінології, а в кінцевому результаті негативно впливати й на її розвиток. Адже чим інтенсивніше розвивається та чи інша галузь знань, тим бурхливіше здійснюється в ній становлення нових понять, категорій, а відповідно й паралельний процес створення нових одиниць спеціальної лексики. На відміну від загальної лексики, термінологія має соціально-обов’язкий характер, і тому термінологічний словник повинен містити максимально повний склад наукової лексики, вживаної в конкретній галузі науки, й здійснювати таким чином відповідну стандартизацію її дефініцій, а ще давати належну уніфікацію поданих у ньому термінів.

Отже, питання впорядкування, систематизації, нормалізації та кодифікації системи української ономастичної термінології було і залишається однією з найважливіших проблем української ономастики. Певним кроком до розв’язання цієї проблеми є видання словника української ономастичної термінології. Пропонований нами словник – це перше найповніше лексикографічне опрацювання української ономастичної термінології, використовуваної в українському мовознавстві. На завершення хочемо повідомити наступне, що, за даними М.Гарваліка, на ХХІІ Міжнародному ономастичному конгресі в м.Піза (Італія) було запропоновано словник ономастичних термінів у трьохмовній версії – міжнародними мовами ICOS – англійською, німецькою та французькою, і в найближчий час він буде опублікований на Інтернет-сайтах ICOS. Для того, щоб він був ще доступніший широким кругам ономастів зі слов’янських країн, передбачено також створення версій іншими мовами – у наближчому майбутньому російською, іспанською та італійською.

Усі реєстрові слова у словнику подано в алфавітному порядку у формі називного відмінка однини (рідко множини). Якщо термін є словосполученням, то його представлено в реєстрі словника стільки разів, скільки компонентів входить до його складу, однак значення цього терміна розкриваємо лише при домінуючому (стрижневому) його членові, а при інших складових цього словосполучення подаємо відсилачі до основного слова.

Заголовні (реєстрові) слова надруковані напівжирними великими буквами. Варіанти основних термінів (застарілі, маловживані сьогодні назви) подані у круглих дужках після заголовного слова, напр., ономастика (топономастика). При термінах іншомовного походження в дужках подаємо першоджерело запозичення цієї назви зі вказівкою (якщо в цьому є потреба) вихідної структури таких слів, напр.: антропонім від гр. anthropos “людина” і onyma, onoma “ім’я, назва”. Щоб полегшити читання і сприймання грецьких назв, ми транслітеруємо їх латинською графікою. Практично при кожному реєстровому слові подається його відповідник в англійській, німецькій, рідше французькій мовах, пор. андронім (англ. andronymic, нім. Andronym). Подача чужомовних відповідників зроблена для того, щоб полегшити українським ономастам краще орієнтуватися в іншомовних ономастичних текстах.

У “Словнику української ономастичної термінології” ми намагалися врахувати взаємозалежність і взаємопідпорядкованість окремих термінів, зокрема показати родово-видові зв’язки між ними. Коли між конкретними термінами існують родові та видові поняття, словникова стаття будується за гніздовим способом. Закономірно, що такі гнізда найчастіше виникають навколо іменників. Тлумачення більшості термінів завершуємо ілюстративним матеріалом з української онімії.

У зв’язку з тим, що в Україні досі немає опублікованої бібліографії ономастичних досліджень, здійснених протягом кількох останніх десятиліть, ми, крім власне словника ономастичних термінів, подаємо ще: 1) перелік найважливіших, на нашу думку, колективних ономастичних досліджень та збірників ономастичних праць; 2) список індивідуальних ономастичних досліджень за кілька останніх десятиліть, опублікованих в Україні, Білорусії, Росії, Польщі, Словаччині, Чехії, Болгарії; 3) список відомих нам ономастичних словників; 4) перелік періодичних ономастичних видань; 5) список найважливіших та найповніших джерел для вивчення онімії України (рукописних і надрукованих); 6) перелік відомих нам питальників для збору слов’янської онімії – топонімії та зоохімії.

Дмитро Бучко, Наталія Ткачова