Ярослав Міколаєвський (Польща). Хребет моєї дружини

Коли мовні й сутні ознаки вичерпано

Це перше українське видання поезії польського автора Ярослава Міколаєвського. Досі українською вона звучала на конкурсі перекладачів «Метафора» (2013, 2014) і публікувалася в часописі «Золота пектораль» (2015). Крім того, два його оповідання з’явилися в журналі «Всесвіт» (2015). Тому можна ствердити, що Міколаєвський як письменник українському читачеві майже не відомий.

Попри це, його неможливо назвати посереднім чи невідомим у світі автором. Без епатажу, претензій на модність і одність Міколаєвський належить до тих імен, котрі формують кістяк сучасної польської літератури. Йому належать кільканадцять книг поезії і стільки ж прози, зокрема дитячої. Літературну активність розпочав 1991 року, коли за першу поетичну збірку «A świadkiem śnieg» (як за найкращий дебют року) отримав премію імені Казимири Іллакович. Відтоді книги Міколаєвського видавалися в Польщі, Італії, Нідерландах, США, з’явилися переклади албанською, французькою, німецькою, іспанською, хорватською, сербською, болгарською, чеською, грецькою, мовою іврит. Та й сам він перекладає: має в доробку переклади італійських класиків і сучасників (Данте, Петрарка, Мікеланджело, Павезе, Пазоліні, Маґреллі, Коллоді, Родарі та ін.). За словами Пьотра Мативєцького, польського поета й літературного критика, «його переклади з італійської мають цінність самостійної поетичної праці — їх варто трактувати як частину ліричного доробку самого перекладача». Тож за перекладацьку працю Міколаєвський отримав кілька італійських премій і відзнак, за власні книги — низку престижних літературних і мистецьких нагород у Польщі.

Світ поезії Ярослава Міколаєвського нелегко пізнавати одним заходом. Це світ широкої уяви, безлічі запитань без відповідей, непевностей, пошуків, нашарувань різних систем чуттєміру. Зрештою, це світ різних почуттів (від обожнювання до звірської любові), різних відчувань (від блаженної самопосвяти до розпачу). Тому поет непередбачуваний… Дошукувач істини в найзапекліших життєвощах. Ангел-охоронець для своїх рідних. Місток для родинної пам’яті.

Власне, родинна пам’ять. Її у віршах Міколаєвського зосереджено найбільше. Дружина, доньки, мати, батько й інші кревні стають тим, що змушує світ навколо рухатись у правильному керунку. І це не розповіді про сімейні ситуації й проблеми, не закритий домашній простір, це радше глибокі рефлексії над несусвітнім життям. Бо ж не смерть батька, а «архимайстерність відвічної забави», не хребет дружини, а «пломінь тріски в печі», не доньчина хвороба, а «краса речей котрі зайняла недуга». Інколи, видається, ліричний персонаж настільки зростається з образами рідних, що стає їхнім тлом, їхньою часточкою, причиною й передумовою, а разом з ліричним персонажем ними стає й увесь світ: «На обідній прогулянці / хребет моєї дружини це хоруговка / поводиря у перелюдненому костелі». Коли ж в’язь никне, це відчувається як найбільша втрата — «вже місяць мій батько не приходить до мене / щоночі наді мною збігаються пси».

Поет дуже багато часу проводить у подорожах, перетинаючи простір і заледве час. Зустрічається з мандрівниками й безхатьками, подумки спілкується з рідними, переносить сенси і слова, позначає божі й людські автографи. А що при перетині найкраще пізнається добро і зло, то і втікається якось сенсовніше, значніше й послідовніше. Утеча із запитаннями, з постійним аналізом себе, але й випаруванням тих же сенсів. Бо при перетині тільки дещо залишається. І воно — осіле. Те, що в нас на споді, в основі, незмінне, стале. Те, на що завжди опираємось. Те, на що покладаємось під час втечі. Те, що можна назвати рятунком. Але тільки назвати. Бо рятунок має прийти з часом. Та й чи прийде? «ходять голуби і нас не бачать / носяться човни і нас минають». Постійна трансформація. Постійний вибір. Тому в поезії Міколаєвського запитань так само багато, як і перетворення.

Поет шукає рятунку все життя. Власне, для того й подорожує сенсами. Інколи подорожує своїми снами. І в снах бачиться з батьком — видивом, яке приходить і зникає, ховається, зате має в собі велику притягальну силу, бо допомагає, спомагає, виручає, коли цього надто треба.

Автор пробує шукати поміч також у мовленні — особистому й чужому. Але де те особисте, а де чуже? «щойно подув мінить / шерег звуків / змішує напрямки / мій белькіт вливає в чужі вуста / чи то міста» — «за хвилю / ми народжуємось для спільної мови». Мішанина почалася на Вавилонській вежі і продовжується в наших умах. І тоді хтось від того робиться «помішаний» («моя сусідка має стільки любові / що розмовляє всіма мовами світу»), інший перетворюється на кота й мовчки оприявнює алюзії до померлих родичів. А коли всі мовні й сутні ознаки вичерпано, залишається випадковість, яка поступово перетворюється на ознаку. «Буде тебе пізнано, коли ніхто не знатиме, пристанеш до своїх, / коли своїх назавжди залишиш у непорочних втіленнях».

То ким же є той силует, що промовляє крізь поезію Ярослава Міколаєвського до наших відчуттів? Чиєю маскою послуговується на щодень? Чиєю — щоночі? Куди протупує манівці? І в чому, зрештою, знаходить опору? «я лиш морда маскарона / на майдані перед церквою провінційного містечка / що крізь моє сопло / проблискують іржаві спіралі бризок / повітряні рурки / покрутні / мегагерці слів».
Поезія Міколаєвського настільки особистісна, наскільки ж світова. І хоча, з погляду філософії, вірш — річ неперекладна, а мова — поняття доволі містичне, маємо надію, що вдумливий читач завжди зможе відчитати в цих текстах самого себе.

Остап Ножак

*

Ярослав Міколаєвський (пол. Jarosław Mikołajewski, нар. 1960) — польський поет, прозаїк, есеїст, перекладач з італійської, автор книг для дітей. 1983–1998 рр. — викладач кафедри італістики Варшавського університету. 2006–2012 рр. — директор Польського інституту в Римі. З 1998 року працює в «Gazeta Wyborcza» (Варшава) як публіцист.

Остап Ножак — український письменник, перекладач, дослідник історії видавничої справи. Перекладає здебільшого з польської та білоруської. З 2003 року перемагав у кількох конкурсах, зокрема у конкурсі перекладачів «Метафора» (2013). Крім Ярослава Міколаєвського, перекладав твори Юліана Тувіма, Анети Камінської, Боґуслава Фаліцького, Радослава Новаковського, Йоанни Папузінської, Анети Камінської, Максіма Багдановіча та інших.

Переклади з польської Остапа Ножака
Серпень 2015 року
Формат 150х160мм
108 с.