Серія «Ерґо»: Корнель Філіпович. Провінційний роман

Легке шлункове нездужання

«Провінційний роман» Корнеля Філіповича таки провінційний. Бо всі пристрасті, якщо їх можна назвати пристрастями, а ліпше таки їх імітуванням, розгортаються у цілком провінційному стилі, у провінційних же декорація і об’єктами тих пристрастей є провінційні персонажі. Єдине запитання з романом — чи був роман між головними героями – Ельзою та поетом Фабіаном Мілобреським?

Отож маємо дім Яблонських зі звичним укладом життя — для Ельзи все крутиться навколо хворої матері, готуванням, вечірніх зустрічей. Тоді приходить інженер Едвард Соневич, якому «обіцяна» Ельза, і тоді вони втрьох вечеряють — але чимось дієтичним (Соневич має хворий шлунок). Є фортепіано (але і тут репертуар не надто великий – Бах або Шопен) і спорадичні уроки гри для не надто талановитої і уважної учениці.

І ось у місто приїжджає столичний поет Мілобреський. Він елегантно та модно вбраний Зрештою, він просто пише вірші, що у провінції а пріорі статусно. Але, крім іншого місця прописки, він навряд різниться чимсь від провінційних персонажів. «… у його збірці «Каміння та квіти», крім твору, який дав назву книжці, також містилися вірші про квіти, світанки й вечори в парку, про самотність і музичні етюди Шопена» (саме Шопена, перескочмо трохи наперед, Фабіан і проситиме зіграти Ельзу на знак того, що вона завітає в його «номера»). Крім того, у збірці Мілобреського була еротична поезія: «в цих рядках ішлося про руки які доторкаються незайманого тіла в темноті, про вуста, що прагнуть доторкутись інших вуст, наче людина, спрагла води, про джерела, мох та ночі, які минають швидко, і ночі, які можна затримати».

Зрештою, зваблює Ельзу Мілобреський не менш випробуваною риторикою: «Ми, наче дві половинки розрізаного яблука», «Мільйони точок рухаються орбітами, про які ми навіть не здогадуємось. Але наші дороги повинні були перетнутися, це цілком зрозуміло».

Якщо у цей момент спали на думку паралелі з «Пані Боварі», то вони, гадаю, слушні. Емма нудиться замкненим життям, обмеженим чоловіком, вона бажає пригод, цілком у стилі романтичних книжок. Її так само тягне до «інших» людей, конкретніше — до канонноромантичних персонажів. Хоча в її історії їх трапляється кілька. У Філіповича — мікро-роман. Зрештою, вибір Ельзи, певне, схвалила б її французька попередниця. Так само, як коханці Емми, коханець Ельзи — взірцеве зібрання банальностей та пустопорожності.

Тим-то спроба героїні «Провінційного роману» втекти від матері—телячих нирок—виграванння на фортепіано приречена на поразку. «Часом хочеться, аби хоч на мить було інакше, ніж є, аби щось змінилося, стало трохи складніше. Люди — це здебільшого великі діти, й інколи бажається трохи погратися, правда?» — каже Ельза Мілобреському. Той вважає, що гратися можна і все життя. Натомість Ельзу чекає хвора матуся, котрій треба готувати їсти.

Так чи інак, вона-таки вирішує пограти, і грає умовленого Шопена. Те, що станеться далі, пізніше столичний поет опише у «Провінційному романі»: «У вірші Мілобреського пахнули троянди, світив місяць, малі, перелякані, як миші, люди поховалися у своїх будинках, затихли годинники, що раніше вибивали години, і тоді в готель до нього прийшла вона — провінційна муза, яка віддалася йому. Вона сказала, що чекала його, знала, що він приїде до їхнього міста. Торкнулася його гарячими вустами, відкрилася йому, була чарівна та сполохана, жадібна й непевна — вона, провінційна муза, котра вже завтра стукатиме пальцями по клавішам фортепіано, буде помилятися та починати спочатку, впродовж років один і той самий епізод із Шопена…»

Цю поезію, оперативно надруковану в газеті, Ельза читатиме вже добряче наївшись хінину. Останній вона їстиме, щоби позбавитися небажаної вагітності. І її отруєння виглядатиме більш комічно, ніж Еммине.

Іронічно, що закінчення щасливе — поборсавшись та виплутавшись із «незрозумілої старомодної історії», – як називає, цей амурний трафунок її подруга, отримавши «легке шлункове нездужання», Ельза повертається до того, з чого все починалося — затишних майже сімейних вечірніх зібрань. Десь тут і відповідь — а чи був роман.

«Ельза… думала , що так звані сталі характери можуть бути і нудними, але принаймні хоч чогось варті. Це відчуття було повне покорення. Вона була сумна, переможена; почувалася людиною, яку засудили за скоєний злочин, а потім помилували».

Знаком цього роману є іронія. Вона стає тим, що виносить «Провінційний роман» за межі власне провінційності. Вона дає змогу узагальнювати та кепкувати, дивитися іншими очима та під іншим кутом на речі, що через свою звичністю вже ненадаються до пильного розглядання, будучи занадто близько.

***

Але не варто зупинятися лише на романі, читаючи книжку. Друга її частина — поетична збірка «Скажи це слово».

Тут багато людей. Власне, навколо них, їхніх особливостей і закручується більшість поезій. Людей, як самодостатніх одиниць, здетермінованих біологічно:

за приміщенням потрібно старанно доглядати
Особи які там живуть верткі непокірні неправильні
Побиті подряпані
Понуро дивляться з-під лоба витворюючи дурощі
Очі ховаючи
Їх належить безповоротно виганяти з приміщення.
Йдеться у поезії «З підручника».
У деяких віршах — людина, якою вона стає під впливом подій та навколишнього так би мовити середовища.
Я народився в тринадцятому році двадцятого століття
У переддень Першої світової війни…
Потім я ріс і зміг дожити до сімдесяти років
За той час я з’їв близько півтори тонни м’яса
Чотири тонни хліба і чотири картоплі
До всього цього ще бочку солі…

Не хочеться узагальнювати та звертати на манівці тлумачень, бо збірка варта неупередженого та інтимного спілкування з читачем. І хоча у ній часто подибуємо те, що у своїй відвертості та неприкритості можна було б назвати певною мірою фізіологіяністю (але в тому сенсі, що Корнель Філіпович, пишучи про людей, загляда всередину кожної тварі божої, докопуючись до механізмів її творення та мислення, чи бодай наближаючись до того стану, коли фізіологічність стає ключем до пізнання характерів та поведінки).

Зрештою, він каже потрібні слова.
Скажи це слово
не мовлене тобою чи може просто забуте
чи замовчане…
тож скажи це слово
і нарешті пригадай собі
що воно значить.

Анна ЗОЛОТНЮК

*

Переклад з польської Юрія Матевощука

Серія «Ерґо»
Дизайн стронґовського
Серпень 2015 року
Формат 145х205мм
152 сторінки