Зоряна Биндас. Трубачі з Підгорбиків

Якось у мене запитали, що найважче у роботі письменника. І я, подумавши, відказав: розсмішити читача. Веселого мало в житті — ще менше його в літературі. Відтоді спливло багато часу, але я не змінив своєї думки: дуже легко налякати, розчулити чи витиснути із читача сльозу, і зовсім непросто, пробиваючись через невидимий зовнішній панцир, примусити читача посміхнутися. Особливо у наш час. Особливо у нашій країні. Через це я з особливим трепетом ставлюсь до книг, які читаєш із піднятими кутиками губ, поринувши в які, мусиш стримуватись, щоб не розреготатись. «Трубачі з Підгорбиків» — саме така книга. Вона про нас — про Україну й українське, — от тільки не про бруд, треш і безпросвітну рутину, а про всі ті іскорки в житті, які часто залишаються непоміченими, але які, зібравшись докупи, перетворються на тепле і затишне багаття. Ця книга насмішить, а ще — що нечасто трапляється під час читання — викличе у вас почуття вдячності. Бо то є нормально дякувати за можливість усміхнутися. Я ще не бачив, щоб хтось колись дякував за сльози. Особливо у наш час. Особливо у нашій країні. Та що я, зрештою, розказую. Просто розгорніть, розгорніть «Трубачів», і прочитайте перше речення…

Макс Кідрук

*

Фраґмент книжки:

— Оцет наш. Ти, що їш сир на небесах, — репетувало в автобусі циганча з простягнутою рукою.

Той голос здавався справді оцтом, який заливає мозок. Дитині було років чотири. Циганча переклало молитву своєю мовою, бо не розуміло, про що в ній ідеться.
Люди у сільських маршрутках завжди відчували себе винуватими перед тими жебраками. Так, ніби вкрали у них пару копійок, а тепер мають, ховаючи очі, повернути їх, кинувши в брудну руку циганського хлопчини.

Баба Трубачиха зі своїми внучками Оленкою та Світланкою тим автобусом добирались у Підгорбики. Оскільки прямого транспорту до села не було, хіба поїзд, який курсував двічі на день, доводилося проситись у попутній транспорт. Утім, Трубачиха не одна така, бо тим автобусом їздило півсела, а ще люди із сіл сусідських.
Шофер сидів і тримався за голову. Він ще минулого тижня спокійно їздив на міському маршруті, а тепер, його перевели «на район». Тепер мав возити людей у Задубівчани, із зупинками у кількох селах. Селяни з того були не дуже задоволені, бо вже звикли до Стефка, який три роки їздив тим маршрутом. Стефко після того, як у районі змінилося начальство, прийшов і сказав, що хоче залишитися на роботі, а його, сільського хлопа, попросили принести резюме. Він не знав, що то таке, вважав: щось між реле, макраме і фаберже. Але з тих слів хлопака знав тільки реле. То вирішив, що плюне на все, а як треба буде їздити — до нього самі прийдуть. Тим часом на рейсі перший день був Олександр Бесага. Так писало на табличці. Олександр тихо бурмотав собі під носа матюки і думав, як би то звикнути до тих порядків. Коли стояв на станції і в автобус вже сіло пару жіночок, то зачинив двері, щоб не заходили жебраки. Але це хлоп’я довго тарабанило руками і ногами, а жіночки заголосили, щоб Олександр не мучив дитину, і відчинив двері. Так, цим маршрутом завжди керували великі, масні цьотки. Олександрові не залишалось нічого іншого, як їх послухати.

— Пусти ту бідну дитину, най си напроси пару копійок, бо буде голодне ходило. Стефко все їх пускав, то шо, шкода, шо воно заробе си на хліб? — кричала молодиця Маруська, яка поверталась до села з базару.

Вона ще зрання завезла на продаж яєць, молока, двох кролів. Купила своєму Зенкові три пари трусів, так було дешевше, собі — колготки «30 ден», подумавши, що то має вистачити на тридцять днів. Придбала п’ять літрів олії, дві мітли-драпаки, малини, щоб посадити, собі два чебуреки, бо «шось голодна». Чебурек парував, олія капала, в автобусі стояв густий запах пересмаженого фаршу з цибулею. Маруська сиділа, чекаючи, аби та маршрутка поїхала, і розказувала новому шоферові, що той має робити.
Коли циганча вийшло, досередини почали проситися його колеги, двійко циганчуків, яким було десь по дванадцять.

*

Ілюстрації Володимира Якубовського

Формат 120х165мм
150 сторінок
Березень 2016 року