Юозас Даумантас. Браття лісовії

Ледь-но перегортаєш перші сторінки спогадів-маніфесту партизана Юо́заса Лукши́-Дау́мантаса про життя, віддане Батьківщині, як одразу розумієш, що до тебе говорить чиста у своїх стремліннях і щира людина, юнак, який свідомо ступив на партизанський шлях і став мужем у важкій і викличній боротьбі за свободу рідного краю.
Він, як і багато його ровесників, опинившись перед викликом захищати свою держави і права вільної людини, гідно його прийняв. Ніхто й ніколи не питав, чи достатньо добрими воїнами, командирами, зв’язковими або сестрами милосердя вони перед тим були — надходив час і, склавши присягу, йшов найкращий цвіт Литви на справді смертельний герць, заради своєї землі, як це сотні разів впродовж сотень років чинили їхні родаки, а й люди інших народів — бо так велить любов до Батьківщини, свята вірність рідній землі і зов предків.

Вони не були святими — люди того часу. Далебі ні — як і усі, вони мали свої недоліки, гріхи і помилки. Втім, вони — це такі ж люди, як і ми, лише що волею долі, на тому витку історії, опинившись на вістрі спротиву, сміливо і відчайдушно взялися до вирішальної борні, як веліло їм серце. І вони зробили те, що могли — проявили найбільшу любов — віддали своє життя. І стали у вічності назавжди нашими браттями і сестрами, рідними по духові кожному, хто любить свою Вітчизну, кому дорога її свобода і процвітання.

Це є люди, за яких відправляються Служби Божі — таємно, з тих часів спротиву, і привселюдно — по сей день. Це є люди, яких любить молодь, віддана Батьківщині (а це вже третє покоління), а поети, відтоді і донині, — складають вірші, що лунають піснями з уст бардів в усій країні. Про них — фільми, документалістика, дослідження істориків, відкриття і вшанування місць битв, штабів та бункерів, навчальні програми, їм — шана у меморіальних дошках і пам’ятниках; їхніми іменами названо вулиці, сквери, навчальні заклади і бойові частини — уся героям належна пам’ять і слава збережена.

героями уже у свій час. Зауважмо, якою глибокою вірою і пророчим баченням проникнуті слова Юо́заса Стре́йкуса, одного з останніх партизан, хто був засуджений окупантами у т. зв. «справедливому совєтському суді» на смертну кару за захист своєї землі:

— І ви сміє нас звинувачувати? За що? Хіба це я і мої співвітчизники увірвалися на роздолля Росії? Чи може це ми, литовці, заслали росіян на льодовики безлюдної півночі? А може це ми напали і грабували ваші хати? Ні! Це ви прийшли на нашу землю, захопили наші хутори, з попелом пустили хати, розстрілювали нас. Ми тільки протистояли, захищали свою землю, свою свободу; ми були змушені взятися за зброю. <...> Хто не був убитий, був засланий до Сибіру. Ми з братом залишилися останні… у лісі. Інші ж були вбиті і навіть їхні тіла були осквернені… І ви ще смієте нас судити? Яке ви маєте право? <...> Я знаю — ви думаєте, що мене побороли, але я скажу вам — Литва буде вільною! Наша жертва, наша боротьба не буде марною і фотографії Лєніна віками не будуть висіти на стінах литовських хат. <...> Ви ніколи не зможете вбити нашу любов, нашу віру і надію вижити звідси геть червону чуму та наше прагнення залишитися в живих. Нам є чужим насильно нав’язуваний більшовизм і ніяка сила не зможе підкорити литовський дух. <...> Вас уб’є власна брехня. Ви творите насильство і настане день, коли Литва знову буде жити так, як вона хоче і вміє. Прийде такий день. <...> Прийде час, коли вас будуть судити, коли доведеться відповісти перед людством та історією за свої злочини, вчинені малим поневоленим народам. Куди ви дінетесь зі своєю зброєю і безділлям, коли увесь світ засудить війни, знищить зброю? Я вірю, — настане такий день на землі! <...> У майбутньому вас буде судити увесь світ. З усіма вашими ідолами і комуністичною цитаделлю. Навіть слово комунізм стане лайкою. <...> Я ще раз кажу вам — Литва не помре з моєю смертю. <...> Я захищав Батьківщину, я любив Литву і умираю за свободу — ці почуття ви не зможете вбити! (Промова на суді литовського партизана Юо́заса Стре́йкуса-Сту́мбраса (Зубра), командира роти Ві́тіс з’єднання Локіса (Ведмедя) округу ім. князя Вітаутаса, який спочатку у 1958 р. совєтами був амністований, а невдовзі, у 1962 р. — заарештований і засуджений до розстрілу).

Люди великої відданості, партизани Литви свої сили черпали і у вірі. Так, Стасі́су Ґуйзі́, партизану Тарза́насу (Тарзану) із того ж округу ім. князя Вітаутаса, лише іншого з’єднання — Ті́ґраса (Тигра), вдалося переховуватися від окупантів 33 роки і лише декілька років відділили вік його життя (помер від хвороби у 1986 р.) від проголошення Литвою відновлення Незалежності 11 березня 1990 року. Ось як згадує про нього Веро́ніка Джяукшта́йтє-Трайнє́нє, донька господарників Джяу́кштасів, у яких також перебував останній відомий дослідникам, легендарний партизан Стасі́с Ґуйґа-Тарза́нас: «Він був незламним. Звідки він черпав ту міць? Він молився. Здається, непоєднувані речі — зброя, що висить збоку, і молитовник та вервичка. Але він молився, дуже молився. І він вірував. <...> Мені, а я тоді була підлітком, здавалося дивним, що людина є такою релігійною і є озброєною. Стасі́с був дуже твердих переконань. Він дуже вірив у свободу. Те слово свобода було для нього якимось особливим. Кожного разу він про те говорив. Він навіть сумнівів не мав, що ми дочекаємося свободи. Мені все казав: „Ти то свободи дочекаєшся. Я — то не знаю, але ти уже справді її дочекаєшся. Слухай мене і запам’ятай“».

Таке переконання жило у кожному партизанові, як захисникові своєї рідної землі і водночас представникові Вселитовського партизанського руху, модель якого нинішні дослідники прирівнюють до війни, війни партизанської, проти окупанта, за відновлення власного ладу своєї держави, лише що перенесеним на майбутнє, певність щодо якого партизани, як бачимо із свідчень, мали незламну. Про усвідомлення своєї ролі і значення у тому часі свідчить і ось це положення із партизанських документів:
«Браття, ми боремося і знаємо, що — „сьогодні ти, а завтра я“ — ляжемо у землю нашої Вітчизни заради того, що наші діти будуть тішитись щастям свободи, що прийдешнє нове покоління і далі продовжуватиме працю Віднови, далі розвиватиме культурний прогрес. Ми боремося не за пости чи за позиції для себе, а за життя для інших, за свободу Вітчизни і безсмертні ідеали людства. <...> Ми вважаємо, що у центрі всього — наша Литва, Свобода нашої Литви, її незалежність і відновлення на демократичних засадах, згідно принципів християнської моралі.»

(Інструкція командувача 3-го округу імені князя Ві́таутаса Армії Свободи Литви «Щодо забезпечення в організаційних чотах» від 25.02.1946).
Як бачимо, партизани Литви відчували себе законними носіями права литовської держави і продовжували її існування в умовах окупації, своєю боротьбою здійснюючи функцію оборони краю. Тож генерал Йо́нас Жяма́йтіс-Ві́таутас, командувач усього партизанського руху Литви, фактично виконував обов’язки керівника Литовської Республіки. 11 березня 2009 р. він (нар. 15.03.1909 у Паланзі, Литва — розстріляний 26.11.1954 у Москві, Росія) був визнаний Четвертим Президентом Литви і зайняв почесне місце у президентській галереї Литовської Держави.

Цей дух свободи, з віків, здається, що відчувається у Литві скрізь — у містах, на площах, вулицях, у відкритих розмовах і зустрічах з литовцями, які ніколи не забувають своєї давньої історії. І до цього часу не перестають виходити твори, присвячені боротьбі партизан Литви за свою свободу.

Кожного, хто знайомиться зі свідченнями і писемно-наративними та художніми пам’ятками литовців своїм героям, не залишає думка, що і нині, поки ще є «живою» історія визвольної боротьби партизан, і у майбутньому ця славна сторінка історії Литви не буде забута, допоки живими є люди Литви і сама країна. Ба, більше — хто відвідує
Литву, каже, що уся країна — як пам’ятник лісовим браттям, партизанам. Таку глибоку повагу до них зберігають люди Литви.

З такою ж глибокою вірою маємо жити і ми, люди іншого часу, живлячись, як і герої давньої Спарти, а також українських Крут, Холодного Яру, УПА та резистенції країн Балтії, з невичерпних джерел духу свободи і права на життя незалежної держави вільних громадян.

Юо́зас Лукша́-Дау́мантас залишив нам ці спогади як пам’ятку про патріотів Литви. Але найбільшою пам’яткою була б наша належна відповідь, чи готові і ми так само стати на захист своєї Батьківщини, коли приходить той звитяжний час. Питання нелегке — нелегким воно було і тоді, та й не всі тоді наважились на очевидно невиграшну фізично, але духовно — виграшну боротьбу. Але саме ті, хто зважився, і здобули, хоч і через покоління, Свободу. Тож і нам так слід чинити…

Перекладач Василь Капкан

454 сторінок
Формат 145х205мм
Квітень 2016 року