Шота Іаташвілі (Грузія). Олівець у землі

Мудрий і спостережливий Шота підкуповує інтонацією — довірливою, розмовною, зверненою водночас і до конкретного співрозмовника, але і тебе також. Тому що ти, беручи до рук його книгу, теж долучаєшся до цієї розмови. А в розмові цій усі рівні. І навіть якщо він ні до кого спеціально не звертається, а просто говорить — про жінок, чи про смерть, чи про самого себе, все одно відчуваєш, що ти при цій оповіді не зайвий, що навіть якщо нічого йому, авторові, не порадиш, то принаймні бодай чогось у нього навчишся.

Поезія його, втім, зовсім не дидактична. Він ділиться своїми прозріннями й таємницями, як чимось таким, що все одно залишиться при ньому. Хочеш — візьми до уваги, хочеш — читай далі. Але так чи інакше його вірші збиваються на притчі, виходять поза межі чиїхось конкретних життів та любовей, набувають універсальності. Стосуються кожного, як зазвичай і трапляється з добрими віршами.

А коли вірш стосується кожного? Коли постає з історії, а історія вся полягає в тому, що чоловік прийшов до жінки, і приніс їй хліб, і зрозуміло стає, що більш важливих і щемких історій просто не існує. Обирати найпростіше, себто найглибше — з цього й робиться найцікавіша поезія.

Сніг кольору солі, і серце — зачинене, наче купе, і погляди розеток — він уміє писати складно, уміє бачити те, про що пише. У нього поезія складається з поєднання речей простих і складних. Це нагадує місто на гірському тлі — присутність розуму лише підкреслює природність емоції.

І тоді з’являється іронія. І поява її теж природна й виправдана. І тоді можна говорити навіть про статистику смерті. Тому що смерть насправді — це вже не проблема.

Сергій Жадан

*

Поезія Шоти Іаташвілі добра не тільки тим, що це справді дуже добра поезія, вона добра ще й особливою притаманною їй глибокою добротою, внутрішнім світлом. І якраз оця доброта, парадоксально, творить ще одну визначальну якість: поет Шота Іаташвілі бачить світ виразно і прозірливо, бачить так ясно, що читач його віршів теж починає — бачити: світло, виразно, прозірливо, аж до глибших осяянь, в яких — раптом — привідкривається природа речей. При тому Шота, як і всі добрі поети, жаский і трагічний. Найкращі його вірші розгортаються по спіралі, це рух виру чи вихору, це рух новонародженої галактики, відтак читач цих віршів ніколи не залишається осторонь: він ніби новонароджується і — раптом — співтворить.

Маріанна Кіяновська

*

Справжня поезія народжує справжні почуття. І розкрилює відчуття світу. Воно неодмінно збагачується і відкриває нові горизонти. Справжні поети не потребують розлогих коментарів про їхню творчість — достатньо прочитати чи послухати вірші.
Поетичні монологи Шоти Іаташвілі — розповіді, які хочеться слухати. Крім звичних атрибутів професійного поетичного ремесла, як то метафоричність, образність, замішаних на ритмічному верлібрі, йому притаманні фантастичне бачення дійсності, персоніфікація усього живого і неживого, коли існування звичних побутових речей наповнюється глибиною загальнолюдських відносин і почуттів. За Шотою виявляється, Бог створив людину не голою, а одягнутою, і саме одяг формує її як особистість. Більше того, з пасивного елементу життя одяг стає його важливою складовою:
Одяг пише шедеври: пером гусячим
а чи комп’ютером…
Одяг пише священні книги…
Одяг — мудрець мудреців…
Не менш цікаву історію можуть розповісти черевики, які позиціонують себе як ім’я та прізвище. Навіть зміна імені, вибір псевдоніму — це лише зміна взуття. Мільйони людських очей споглядали картину ван Гога «Черевики» і нічого окрім пари незграбного взуття, намальованного в імпресіоністській манері, не бачили. А Шота Іаташвілі побачив. І просту життєву замальовку трасформував у філософську притчу: щойно народжується людина, вона отримує прізвище та ім’я і носить їх усе життя, як добрі, надійні черевики «…Аби ходили по землі, / Перетинали кордони, / Місили грязь…» Життя закінчується, ім’я-взуття викидають на смітник:
Хто знає,
Може лише після цього
Стане зрозумілим, ким насправді
Була та людина,
Яку все життя ми водили цим світом…
Так бачить поет. Тому не дивно, що банальна електрична розетка сприймається ним як реальна жива істота, чиї «маленькі жаскі оченята» мають напружений погляд у 220 вольт! «Та з нею, як зі старою сварливою бабою –/ невимовно багато світла / у безодні її темних очей…» Навіть у нетрях комп’ютерів не дроти і мікросхеми, а «душі нарозхрист»… А прості моряки стають свідками справжнього дива:
При самих якорях витьохкують риби,
Щільно змикаючи свої запалі роти.
На палубах мокрих стоять моряки
І дивляться на птахів, що перекладають для них
Ці пісні німотні.
Чи знаєте ви, «як публікується щоденне місто»? З ранку до вечора його корегують, стилістично підправляють, доводять до віртуального блиску, а наприкінці дня «…здають до друку за підписом синім чорнилом: / Редактор Ніч». А яке призначення ночі для закоханих?
Я вичавлю ніч на твої губи —
Покуштуй терпку й солодку ніч…
В іншому вірші ніч — одночасно й день, бо адресований цей вірш подрузі, яка живе в Америці, і географічна розбіжність у часі трансформує дві протилежні дійсності у спільний життєвий простір, як би метафорично це не виглядало. Ніч в уяві поета має безліч облич, тому зрозуміло: Ми щоранку чекаємо появи прадавніх знаків, / Вони покажуть нам, як пробудитися / Встати і йти…
А ось геть трагічна подія — втрата вірного друга:
Сьогодні поховав олівець…
Вірний мені,
Укорочений,
Постарілий,
Мудрий…
Чотири дні тому помер у мене на руках…
Звісно, Шота автор із широкою посмішкою. Але ця іронічна епітафія списаному олівцю поступово переходить у філософську площину, адже наслідуватиме його палиця, поводир, бо саме він відчуває «швидкоплинність зображення літер». І не має значення, що писали цим олівцем, вірші чи витрати за хліб та комунальні послуги, він символізує собою здатнісь до творчості, натхнення, зміст присутності на білому світі.
Будь-який автор завжди писатиме про себе. За професією Шота математик, і це інколи проглядає поміж його рядків у вигляді рахування, цифр, дат. Інколи його герої навіть дивляться якось геометрично: у кінотеатрі вони не дивляться кіно, а креслять «дві паралельні прямі від … очей до екрану». А хто Шота за покликанням?
Викривальник
непоетичної природи метеорології
й неметеорологічної природи поезії.
Так самовизначається поет, за що відразу отримує покарання від реального «математичного» світу:
… тієї ж миті
непоетично випещений вітер
Штаньми заплескав, наче у долоні,
І старанно
Відлупцював моє лице.
Поезія — не тільки форма вираження його думок і почуттів, але й тема роздумів про мистецтво і своє місце в ньому. Іноді поезія взагалі нагадує якусь нікчемну пересічну особу, що живе сірим буденним життям, як і решта інших мешканців. Вона існує лише у власних стінах, нікуди не виходить… Чому так? Відповідь проста і дуже сумна: Поезія нікуди не ходила. / Їй нікуди було йти. Що це, притча про творчий цейтнот, про час, коли музи мовчать, чи загальне розчарування власне поезією, як формою бачення світу? Не дуже приваблює й образ поета кінця ХХ-го століття в однойменному вірші:
Ось, лише гляньте, чимчикує він,
поет кінця двадцятого століття.
Йому звільнили руки, змусивши
викинути букети квітів і зірок,
а з рота висмикнули любов, вірність,
чарівність, красу…
Він знає, що у реанімаційному відділенні величезної лікарні століття помирає Поезія, і він, й інші, йому подібні, люди…
Проте скептичне ставлення автора до сучасних поетичних справ має скоріш іронічне ніж трагічне забарвлення, адже ніщо нині не проблема:
Сонце встане,
молоко скисне,
ключ повернеться… і завтра,
завтра триперстя повториться безліч разів —
щоб узяти ручку
а чи перехреститися.
Внутрішні монологи вимальовують постійну боротьбу почуттів та настроїв автора, його творчих пошуків. Хоча й «зачинене серце моє, / Наче купе нічне», проте «Вірш переміщався всередині мене, / Наче рука японського каліграфа, / Який у знемозі коханця пише / На спині жінки, ніби на рисовому папері»…
Існує думка, що найбільша вада сучасної цивілізації у її герметичності, відокремленості від світобудови як цілого. Архаїчні традиційні культури значно відкритіші, вони нагадують дитинство, коли людина відчуває себе частиною світу, коли вона сама і все, що її оточує — одне ціле. Поступово це відчуття втрачається, досвід і науковий світогляд формують життєві шляхи, напрямки; так з власних знань, переконань, смаків, уподобань будується стіна, за якою зручно ховатися, за якою забуваєш, що людина і світ — одне ціле. Мабуть, поезія це своєрідна фіранка у цій суцільній стіні одноманітного людського життя, щаслива мить зануритись у світ, бути ним, відчути життя як розхристану сорочку на оголених грудях і свіжий вітер у обличчя…
Саме такі асоціації виникають, коли читаєш вірші Шоти Іаташвілі і крокуєш разом із ним у дивну путь до самого себе. Бо що для перехожого тінь від дерева? Можливість сховатися від сонця? Спроба звіритися із годинником?
Глянь
на тінь дерева.
Тут —
прийдешньої книги
душа
дрімає…
Ось воно як насправді.
Чи знають автора в Україні? Майже ні. Декілька разів він приїздив до Києва, брав участь у літературному фестивалі «Київські Лаври» (навіть став його лауреатом!), читав вірші в оригіналі та російських перекладах. Українською мовою окремі вірші побачили світ лише у кількох рідкісних журнальних публікаціях. Тому особливо приємно, що нарешті настав час зустрічі українського читача зі сучасною грузинською поезією, і ось вона перед нами, «прийдешньої книги душа», душа і всесвіт поета Шоти Іаташвілі.

Сергій Лазо

*

Шота Іаташвілі (1966) — грузинський поет, прозаїк, перекладач, мистецтвознавець. Автор збірок поезії, оповідань, роману, перекладів російських та американських поетів, есеїстики. Лауреат премій «Саба» (2007, 2011) та «Київські Лаври» (2009). Головний редактор літературного журналу «Ахалі саундже». веде рубрику «Бібліотека» на Радіо Свобода.

Маріанна Кіяновська (1973) — українська поетеса, прозаїк, есеїст, перекладач, літературний критик та літературознавець. Її переклади творів Евґеніуша Ткачишина-Дицького й Адама Відемана вийшли в цій серії перекладної поезії.

Сергій Лазо (1953) — український письменник і перекладач. Знаний
поет-пісняр, чиї твори виконують відомі українські гурти й співаки.

Олена Мордовіна (1976) — поетеса, перекладачка. Заступник головного редактора літературного журналу «Хрещатик».

150 сторінок
Формат 145х160мм
Квітень 2016 року