Елла Євтушенко. lichtung

«У віршах молодої киянки Елли Євтушенко відчутний той життєствердний ритм життя, який притаманний наймолодшій генерації новочасних українських поеток. Незважаючи на свій тривалий побут у мегаполісі, вона надзвичайно тонко й щемливо вловлює світобудобуву, найменша рослинка й комашинка в неї наповнена музикою, світлом, рухом. Маючи тверде опертя на модерні філософські течії, Елла Євтушенко зачаровує читача вишуканою й органічною літературною мовою, що перетікає в тонкі образи й метафори. Авторка не боїться експериментувати зі словом. Вона через десятиліття робить перегук з Йогансеном, Семенком, Тичиною. У неї легко поєднується класично-канонічна строфіка з вільним віршем. І все це сповнене музики,сонячних бризок,рвучкого вітру, легкості й стихії леткості та етеру…»

Петро Мідянка

Елла Євтушенко народилася в Києві. Навчається в КНУ ім. Шевченка на французькій філології та цікавиться функціями пунктуації та нелітерних знаків загалом у сучасній поезії. Фіналістка конкурсів «Молода Республіка Поетів» та «Dictum», лауреатка конкурсу видавництва «Смолоскип». Крім того, що пише поезію, перекладає з французької мови маловідомих в Україні поетів ХХ століття (Оділон-Жан Перьє, Шарль Жульє, Венера Курі-Гата). Вокалістка, а також спів- та просто автор текстів у трьох гуртах: рок-бенді Drunk&Drowned та електронних проектах «Микола і Телевізор» та ВІА «ОВВА».

*

Світло невпинної цікавості

Одна з основних мотивацій людини — природня цікавість…
Люди схожі на котів, які постійно щось винюхують носами, дістають лапами і вповзають тілами у, здавалося б, невлазні території…
Але прокручуються, вигинаються і мають те, до чого так прагнули…
Книжка Елли про це…

На початку ми занурюємося в мандрівку, перші вірші нас готують до чогось незвіданого, нового…
Ще в перших рядках своєї першої книжки вона закладає найпершу істину, яка триває впродовж людських життів…
Прямувати у світло…

Потім ми — пізнаємо…
Власне — досягаємо світла…
Ми досягаємо lichtung, самої назви збірки…
Тієї поляни, навколо якої і на якій знаходяться ці тексти-пізнання, вірші-осяяння, замальовки-прозрівання…
Бути у світлі…

І наприкінці Елла підказує нам, що, осягнувши світло після грузького черева блукань, важливо його пам’ятати…
Важливо — зберігати пам`ять про прочитане, про світло, яке є в цій книжці…
І для Елли, важливо, і для читача…
Знати світло…

Ще ледь зануришся у збірку, а вже до самого дочитування не покидають запахи дерев…
Те, як вони скриплять, те, як вони закутують тебе в спокій і вмиротворення…
Ступаєш у вірш, а чуєш, як хруськає гілка…
Всюди — берези, сосни…
Дім Елли там, де сосни…
«Час — це сосна, що іноді похитується»…

Якби не було дерев, ми не могли би зустріти світло, ми би не блукали в пошуках, ми б не змогли насолодитися промінням, ми би не знали, як його цінувати і навіщо…
Для мене кожен вірш Елли — це сосна…
Дім Елли там, де вірші…
А вся збірка — поляна…

Іноді Елла прочитує світ завдяки поезії…
Так, ніби досліджує чергове дерево у лісі, шурхоче долонями по корі…
Якби Елла не написала ту чи іншу строфу, то не було би й того чи іншого аспекту світобудови…
Цією книжкою вона закладає дуже сильні поетичні нейронні зв’язки у своїй голові…
Вони її не покинуть ніколи…
І не мають покинути читачів…

Елла володіє гарним вмінням — писати м’які образи, легкі на перший погляд…
Але це сильні поєднання, на яких можна застрягати уявою і психікою на довго…
З деяких образів можна робити інсталяції, перформанси, наукові дослідження…
«Сонце — брелок», «кокон спеки», «повернути години в годинник» чи «час висушує»…
Кайдани як колискова…
Ммм…
Якщо вона так пише у дев’ятнадцять, то де буде вона у двадцять п’ять?..
Бризки образів Елли місцями такі розхристані, такі неприборкані…
І так подобається стежити за становленням, ми насичуємося Еллиним пізнанням всесвіту…

А ще вона — маленька і знає безліч тварин…
Акули, комарі, лисиці, величезні молюзки…
Все величезне, бо Елла маленька, а світ треба пізнати, щоб вирости у його величину…

Він уже не губиться серед лісу…
Він стає над лісом, обличчям виростає вверх, до сонця…
Поляна тепер — над лісом…
Це як пам’ять поляни, як пам’ять світла, яке тебе виростило…
Деякі вірші — замальовки природи…
Це як малюнок обличчя Елли, або її приятеля, або незнайомця…
«У травах вібрує мільйон голосів» — це як розглядати кожну зморшку на обличчі свого давнього мудрого родича…
І нарешті — вивчити природу, зазубрити її…

Знайти своє світло серед інших цеглин…
Серед цієї боротьби з урбаном, втечі з міста…
І надалі, і назавжди усвідомлювати себе не спомином, не попелом…
А — світлом…

Життя —
це моторошно
боязко
радісно
красиво

Павло Коробчук

*

„Lichtung” — це нерівна подорож, з образними віражами та мініатюрними прірвами. Дуже часто цей світ справді може уміститися на невеличкому шматку простору, головне — щоб там було достатньо світла для проявлення усіх цих таких важливих для Елли, як для будь-якого поета чи поетки, речей і понять — життя, часу та любові.

Я не беруся критикувати цю збірку, тим паче, сприйнявши її „хмільну акварельність”, мені це вже по-справжньому і не вдасться. Натомість я вам дещо розкажу про неї.

Найперше — ніби набравши повітря на повні груди — авторка випробовує можливості своєї поетичної діафрагми, буквально — це проба голосу Елли Євтушенко, визначення свого тематично-образного діапазону, технічних можливостей як мови, так і поетики (і виявляє тут неабияку розмаїтість, зокрема й формальну), стилістичних варіацій. Вона то заводить нас у контральто бестіарію, то підіймає на хвилях (нео)романтизму, милується утопленими і дорогами, то береться до авангардної композиції, руйнуючи будь-яку попередню тональність.

Я не випадково вдалася до музичних порівнянь, це дуже акустична поезія, вона має вже впізнавану ритміку. Там, де, на мою думку, проглядає цілком передбачуваний „звуковий тупик”, поетка просто йде далі, дуже безпосередньо сполучаючи слова типу „мені — німб”.

По-друге, якщо вам близькі наскрізні образи, такі собі авторські візитки, за якими ви легко знайдете свого у величезній картотеці інших, то прошу собі запам’ятати, що Елла Євтушенко — це ліс і лис, вірніше, лис і сосна.;) Мудрий східний лис виводить вас на просвіт галявини серед сосен. Мовчіть і слухайте… Тут починається її екзистенційний праліс.

А третє, як завжди, найказковіше — невловиме — я хочу бути димом що зберігає пам`ять — каже авторка. І приручає час, так, ніби коли зробиш зникання та проминання мініатюрним, кишеньковим, то його можна буде краще роздивитися, його можна буде просто прожити.

Юля Стахівська

*

Ця збірка нагадує камерну, інтимну (в сенсі особистісного досвіду, і аж ніяк не в сенсі еротики) Одіссею гайдеґґерівським lichtung, «просвітом», тим невловимим не-часом, не-місцем і не-станом, переосмисленим Еллою по-своєму. Починаючи від входження у вимір інакшості, анти-буденності («нам по верхів’ях сосен іти шукати світанок») — і до повертання («дзвінкіші чуття й свідомість (послухай як ніч співає)»), збірка становить цілісну історію. Що трапляється на шляху її героїні? Якщо і повсякденність — то радикально естетизована, якщо і впізнавані культурні коди — то доречно вписані у мандрівку, ніби необхідний бестіарій. «І простір стає казковим», «час — це сосна…» — таких переосмислень, радикалізувань реальності у збірці вдосталь для того, щоби в них по-справжньому повірити — нехай ненадовго, нехай на той час, доки не перегорнута остання сторінка. Адже, як казав Мішель Фавріо, «Поетичне мовлення — не виняток і не відступ, а радикальне використання мови».

Богдан-Олег Горобчук

96 с.
Формат 120х165мм
Серпень 2016 року