Мар’яна Максим’як. Люди

Збірка поезії «Люди» молодої тернопільської поетки Мар’яни Максим’як, учасниці літературного угруповання «Західний фронт молодої поезії», не дебютна, проте до неї увійшли римовані поезії та верлібри, написані протягом восьми років.

Чому «Люди»? Бо люди вміють кохати, відчувають, плачуть, забувають/не забувають. Люди бояться втрачати, світяться щирістю, їдуть закордон, бувають щасливі, сумні, потрапляють на сторінки газет, старіють, міряють час відстанями доріг, викуреними цигарками, мріють про вічність, мають янголів, які інколи просять посміхнутись, і ти посміхаєшся. У віршах Мар’яна часто акцентує на людині, її проблемах,
переживаннях, стосунках. Сама поетка каже, що це поезія для людей і про людей.

Книгу вона присвятила найдорожчим людям: бабусі, батькам, чоловікові і, мабуть, саме тому деякі строфи сповнені не то відчаєм – лише таким, який буває, коли пишеш про найближчих, не то світлою печаллю – як буває, коли пригадуєш, не то такою любов’ю, що хоч викручуй з літер. Остап Сливинський у передмові до книжки говорить: «Рядки Мар’яни Максим’як – найвищою мірою елегійні. Такі, що пишуться, коли розійшлися гості, погасли світла і лишилося тільки одне світло, непевне, нізвідки, ні для кого. Подеколи мені здається, що тут, у цих віршах, більше подиху, ніж письма, уяви чи бачення». На рівні одного подиху – вдиху чи видиху – читається і поезія, присвячена рідному місту авторки – Бучачу, яку прошивають наскрізь образи, переважно асоціативні, які надзвичайно точно передають атмосферу міста древнього та міста сучасного одночасно.

Мар’яна Максим’як – поет деякою мірою тенденційний: вона описує труднощі емігрантства чи якісь соціальні негаразди, обплітаючи їх тільки їй притаманними образами. За рядками поетки вбачається жінка, і хоча лірична героїня однієї з поезій каже, що жінкам не пишуться вірші, можна з впевненістю констатувати: в таких жінках, як Мар’яна вірші говорять.

Ілюстрації до книги створив Роман Шукель, який доповнив вірші своїми абстракціями – поодинокі фігурки людей, ніби спантеличені чимось, ніби просять відповіді на запитання, які авторка задає своїми рядками. Чи впізнає хтось себе між рядками, чи дасть відповіді на усі знаки питань, чи відчує себе такою ж людиною, або ж навпаки, зовсім не такою – розгадка в книзі Мар’яни Максим’як «Люди».

Про автора:
Народилась 1986 року на Тернопільщині. Закінчила Український Католицький Університет (філософсько-богословський факультет) та Львівський національний університет імені Івана Франка (факультет журналістики). Пише поезію, прозу. Авторка збірки “Solo душі” («Каменяр», Львів 2004), а також літературних проектів «Безпека» (у рамках ІІ Всеукраїнського літературного фестивалю «наЛІТ») (2007), «НІЖність» (в рамках IV Міжнародного молодіжного фестивалю аматорського театрального мистецтва
«Драбина») (2007) та «Дванадцять пустельних дівчаток» спільно з Юрком Іздриком (у рамках Шостого Міжнародного фестивалю «Флюгери Львова») (2008). Авторка трьох відеопоезій: «Втрати», «Жінка», «Тонка нитка Води». Відеопоезія «Жінка» у 2011 увійшла у шорт-ліст загальноукраїнської відеопоетичної премії БУК. Учасник літературного угрупування «Західний фронт молодої поезії», Міжнародного літературного фестивалю Форуму видавців у Львові та Києві (2007-2010), літературних тандем-читання «Один на один» з Тарасом Прохаськом та «На стику мистецтв» з Мар’яною Савкою та багатьох інших проектів. Друкувалась у літературних альманахах Форуму видавців у Львові, «Четвер», «Digital Романтизм», «Стіна», «Стих», у міжнародному літературно-мистецькому журналі «Склянка часу*Zeitglas». У 2010 році отримала заохочувальну премію літературного конкурсу видавництва «Смолоскип»за поетичну збірку “Цифри, що танцюють” та стала лауреатом літературного фестивалю “Неосфера”. Вірші перекладено англійською мовою та на іврит. Живе та працює у Львові.

Упорядник: Юрій Завадський
Ілюстрації: Ромко Шукель
Дизайн обкладинки, макет і верстка: стронґовський
Друкується в авторській редакції.
Формат 130х205мм
2011 рік
64 сторінки