Олег Коцарев. Цирк

Зворушливі верлібри як компенсація за довгу зиму
Розмова Богдана-Олега Горобчука з Олегом Коцаревим

Уявімо, що я – хлопець в аеропорті і беру у тебе інтерв’ю, а ти щось мені відповідаєш. Тож маю до тебе декілька питань, а ти мені щось маєш відповісти, поки довкола сідають і злітають літаки, і взагалі – увесь світ рухається впорядковано і злагоджено…

В країні іде війна, а ти називаєш збірку «Цирк». Це пошук якогось «нового позитиву» чи втеча від реальності?
Звісно, позитив. Навіть не пошук, а просто позитив. Як я часто казав і писав (мабуть, і тобі випадало це читати), поетам нашого «міні-покоління», котрі дебютували у двотисячні роки та котрих іноді називають «двотисячниками», взагалі притаманна схильність до цього дещо несподіваного, десь навіть екстравагантного позитиву. Така особливість епохи, культури, так ми сформувалися. Це, звісно, не означає, що всі ми пишемо веселі вірші, а сумних не пишемо, йдеться про саму філософію, кут зору. Можливо, коли ми дорослішали, визрівали як поети нас перестав цікавити настрій «бездомності», розпаду, катастрофізму, розламаності світу, можливо, світ почав сприйматися цілісніше, гармонійніше… Цікаво, які наслідки в цьому сенсі дадуть нинішні події… І ось, до них, подій, повертаючись, ні, я не втікаю від реальності, й у цій книжці є тексти, пов’язані з революцією 2013-14 років. Є й відгуки війни. Проте, звичайно, немає «фронтової поезії» з очевидної причини – я не воюю, не маю відповідних вражень. Також мені не близька поезія патріотична, агітаційна, хоч вона зараз і потрібна частині суспільства, піднімає дух – тільки це зовсім не моє, а писати літературу треба відповідно до своїх здібностей і схильностей. Справжній перехресний момент зараз в української літератури та поезії зокрема. З одного боку, нинішні події – шанс говорити гучніше, говорити до більшої аудиторії, реально взаємодіяти з суспільством, впливати, піднімати роль письменника. А з другого – ризик такої примітивізації, з якої потім доведеться вибиратися багато років… У книжці «Цирк» є такий вірш, «Сашко», якраз пов’язаний з війною – і, уяви собі, його нещодавно, восени, читали в Москві на вечорі українсько-російських перекладів. Знайшлися там сміливі люди, котрі в сьогоднішній Росії провели такий вечір (велика їм подяка). Не думаю, що коли б я написав не цей вірш, а щось прямолінійно-агітаційне, мені не притаманне, результат хтось би схотів перекладати іншою мовою. А так – іще один маленький випадок послання, яке досягнуло результату, маленький камінець у підмурівок діалогу, котрий нам усе одно колись та доведеться почати зводити.

Те, що твоя поезія переповнена локаціями і ситуаціями дитинства і юності – це ностальгія чи щось інакше?
Сентиментальність, може, скоріше. Зовсім не хочеться насправді повертатись у тодішні ситуації, а локації ті я здебільшого й зараз регулярно спостерігаю (головно в Харкові). І тим не менше, все частіше повертаюсь у текстах до них. Форма дорослішання, чи що… Або просто переосмислення накопиченого досвіду і вражень. Та й загалом, як знаємо з психології, дитинство – безумно-чудова скарбниця образів і мотивів. Але подібне відбувається не тільки з дитячими чи юнацькими враженнями. Ось пару тижнів тому побував у Харківському університеті імені Каразіна, де навчався, був в аспірантурі, викладав з 1998 по 2009 роки. Остання дата – ну, зовсім не ностальгійної відстані. Й тим не менш, коли походив там як слід у деяких справах, на кафедри певні позаходив, іще щось, відчув дуже потужні й цікаві емоції. Навіть, перепрошую, туалет тамтешній надихнув на всілякі роздуми, з яких іще, може, народиться якийсь текст.

Чи вплинула твоя робота над антологією української авангардної поезії на тексти цієї збірки – і якщо так, то як саме?
Принагідно відразу подякую авторці ідеї антології та співупорядниці Юлії Стахівській, а також Смолоскипу за підтримку проекту. В чому вплинула однозначно, то це в посиленні «архіваріусних» настроїв, мені здається, що в цій книжці в мене більше бажання фіксувати «культурні шари», зберігати інформацію про якісь явища, більше свідомої уваги до духу доби. Що ж до власне поетики наших авангардистів 1910-1930-х років… Певний зв’язок із нею, використання якихось її елементів було в мене й раніше, як і в багатьох інших сьогоднішніх поетів. Від поглиблення такого зв’язку, від надмірного, «неокласицистичного» занурення в авангард (пам’ятаю, року так 2007-го, а може, восьмого або дев’ятого, в «Пузатій Хаті» в Києві, на Контрактовій площі, Ростислав Семків питав мене, чи бачать сучасні молоді поети себе авангардистами й експериментаторами, бо ж часто використовують дещо з футуристичної та іншої риторики, якісь підходи з їхнього арсеналу в творчості; я тоді відповів, що навряд чи, ми радше «пом’якшуємо» ці прийоми, естетизуємо їх, десь поводимося як із антикваріатом… «О, тоді ви неокласики!» – розсміявся Ростислав) я під час цієї роботи, навпаки, трохи відгороджувався, бо розумів: постійне читання, набирання і збирання тих віршів може надмірно вплинути на моє письмо.

Чи змінюють гроші особисто твій настрій?
Ха! Безумовно. Соціальні питання регулярно з’являються у цій книжці. Але трактую я їх переважно або з психологічної точки зору, або як просто ефектні видовища, варті мистецької уваги, якісь рухи енергій, життєвих соків, настроїв. У цьому – моя відмінність від «лівої», «критичної» поезії.

Трамваї, потяги, метро, різні літальні апарати, телепорт і навіть бомба з нічного нальоту… Чому у твоїх віршах так багато засобів пришвидшення переміщення?
По-перше, це просто цікаві об’єкти, про які не можна не написати. По-друге, вони перебувають у дивній ситуації: хоч і володіють «магічною» силою пришвидшення переміщення, як ти кажеш, однак, сприймаються вже досить звично, банально – виникає велика спокуса їх «очуднити». І, нарешті, я просто часто користуюся транспортом, мандрую.

Яким ти собі уявляєш ідеальний цирк?
Без тварин, яких тягають у клітках і мучать. Хай краще буде більше уваги клоунам і спецефектам. Або таким тваринам, які можуть спокійно там бути в своє задоволення. На кшталт собак і кішок. І, звичайно, ілюзіоністи, різні жінки-змії. Особливо жінки-змії. Думка про них мене бентежить і обіцяє якусь таємницю. Тобто ідеальний цирк – це яскрава, трохи напружена і трохи дуркувата пригода. І так можна сказати не тільки про цирк.

Ти пишеш, що «усе молодшає». А сам ти як?
Коли маєш такий пігмент волосся, що воно починає сивіти у 17 років, то це добрий антидот проти різних форм ейджизму і надмірного страху перед дорослішанням, а потім і старінням. Але, звісно, коли говорити про вірші, дивно було б не зауважити в них вікові зміни. Більше сентименту, задуманості, можливо, менше спонтанних речей… Дивно, якби було інакше. Я в принципі цілком позитивно ставлюся до цих змін. Найчастіше мої вірші 2010-х років подобаються мені більше, ніж вірші 2000-х, а ті більше, ніж ранні спроби 90-х.

Біля яких сузір’їв на мапі зоряного неба варто шукати сузір’я Прутня?
Уже й не згадаю, як мені прийшов цей образ. Але є підозра, що найкраще це сузір’я відображається у річковій воді. Річка в мене взагалі – добре підґрунтя для текстів з еротичним аспектом і просто для динамічніших, стрімкіших віршів. І просто дуже люблю річки. А сузір’я… Пам’ятаєш, ми були на якомусь дивному пафосному фестивалі, де вхід був 50 гривень, і там на травичці сиділи люди сім’ями, а ми в перерві між музикою читали їм вірші. І я думав, чи читати цей вірш, раптом батькам не сподобається, щоб діти слухали про таке сузір’я, навіть якесь слово були вигадали на заміну (цікаво, яке?), але виявилося, що слово «прутень» не надто розповсюджене в широких масах населення, тому все пішло на ура, бо вірш швидкий і досить римований.

Якщо справжня весняна поезія – це величезний, мулкий, але невидимий верлібр – то що таке тоді справжня поезія інших пір року?
Як не банально, для мене найнатхненніші пори – осінь і весна. Саме вони мені асоціюються зі стрімкішими, напруженішими, часто навіть римованими (що не надто для мене властиво) віршами. Зима і літо, натомість, більш налаштовують на повільні, замислені верлібри. Зима – на безпосередніші, зворушливіші. Це, мабуть, якась компенсація за те, що зима в нас задовга…

Згадуючи відому фразу Леніна про кіно і цирк – а яке мистецтво є найважливішим особисто для тебе?
Найважливіше мистецтво нашої доби – треш, бо він єдиний об’єднує більш-менш усе суспільство: і тих, хто сприймає його всерйоз, і тих, хто з нього знущається. А найважливіша для мене – ну, певно ж, література. Все інше мистецтво сприймаю трохи через її призму. Хоч колись у дитинстві, коли то малював у школі мистецтв, то ходив до музичної школи (спасибі батькам!), то просто губився серед шумовиння суспільства й зачаровано дивився на його химерні практики – якби мені тоді хтось сказав, що я «житиму літературою», навіть не розсміявся би. Аж воно ось як вийшло. І це добре.

*

Олег Коцарев – народився 1981 року в Харкові. Поет, прозаїк, журналіст. Автор поетичних книжок «Коротке і довге» (2003), «ЦІЛОДОБОВО» (спільно з Павлом Коробчуком і Богданом-Олегом Горобчуком, 2007), «Мій перший ніж» (2009), «Збіг обставин під Яготином» (2009), «Котра година» (2013), а також книжки оповідань «Неймовірна Історія Правління Хлорофітума Першого» (2009). Співупорядник антології «Українська авангардна поезія (1910-1930-ті рр.)» (спільно з Юлією Стахівською). Лауреат літературних премій «Смолоскип», «Молоде вино», імені Валер’яна Підмогильного, премії «Кур’єра Кривбасу», фестивалю «Київські лаври» та конкурсу хайку «Вірші в метро». Поезія Олега Коцарева перекладена дванадцятьма мовами.

Серія сучасної української поезії
Дизайн книжки стронґовського
Формат 150х160мм
Березень 2015 року
208 сторінок