Олена Степаненко. Четверта радість

Поезія вічної радості

Восени 2013, взимку і навесні 2014 року вірші стали читатися зовсім інакше, аніж до того. У поезії немовби заново відкрилася радість — в її багатогранності Несказанності і Новини. Взагалі, радість в усі часи була тим, що дарує нам справжнє мистецтво, — бо мистецтво дарує радість, бо в радості і з радістю той, хто творить, стає щедрішим і нескінченнішим, але сталося так, що ми про це чомусь майже забули.

«Четвертою радістю» Олена Степаненко щедро і нескінченно дарує радість і таємницю. Нескінченно — бодай навіть тому, що ця невелика збірка, усього тридцять сім віршів, є наче яйце-райце, але не з Олениного вірша про потоп і «пожар всесвітній», а зі справжньої великої космогонії перетворення і пересотворення, де все живе, навіть час, — ab ovo.

На перший погляд, книжка «Четверта радість» — не радісна, бо наскрізно апокаліптична. Жаска. «Ластівко ластівко надій мені маку / цебром / відром дійницею / глибокою криницею / щоб усе забути щоб нічого не знати»; «на гадюці їду / вужем поганяю / криваву землю / криваве небо / криваву воду / криваве тіло»; «травня такого уже не було і не буде / такої ясності / вимитості / завершеності / білості / ніби перед / остаточною сліпотою». Зненацька здається, що саме це — наскрізний контрапункт Олениної поезії, що світ, де повсюдно встановлено «Пам’ятники Мертвим Білочкам», де Хрещатик —
мінне поле, а «Прекрасний Георгій косу кладе на плече» не має майбутнього. Але насправді зерня кладеться не в могилу, а в ямку. «Пасочки-люди-горбики — / Жовта землиця-тістечко / Де посади — там виросте / Де розіпни — воскреснеться» — так істинна пам’ять, уява і сокровенне знання протистоять моторошній фантасмагоричній реальності своїм усвідомленням воскресіння, яке — і Радість, і Новина. Щоразу все починається заново. Щоразу — назавжди. «Просо простОти пророщене» — сонячний зайчик, манна небесна, Божим даром оприсутнене Слово. Адже «у бога кишеньок не злічити, / у кожній — хмарка-кульбаба, / в тій кульбабці — липа розлога, облита утішним світлом / як риба-ніч пилком самоцвітним — / і в кожній квітковій колисці — / гойдається диво найдивніше / таке, що й уявити годі, і чекати — життя не стачить… / А ти собі тішся, Оленице — / знайдеться й для тебе гостинчик».

Безконечне, світотворче «назавжди» «Четвертої радості» священнодіється, попри «сум, / непроглядний сум», бо «блакитна у всесвіт діра» — місце прориву, прокльовування і проростання. «Проривай це яйце-райцентр / цю гадючу тривку шкарлупу… / проривай / проривай / проривай… / проривай / видихай / випливай / розгортайся ставай на крило…/ доки ти — можеш це нести / а довкола хрести / хрести…» Тільки ж оці хрести — територія не-смерті, місце про-явлення Світла і Воскресіння. Земля-земленна, «яку так обняти і хочеться», радується, «мита і прощена», сіється-родиться «синами, синицями, доцями», «виземлюється» і «виринає» дорогами, луками, площами — усіма своїми великими і малими містами й містечками (Києвом, Бучею і Прилуками), усіма великими і малими місцями, які оберігає «неборощене воїнство»: «апостол Андрій та Олена», перша, друга і всі наступні Небесні Сотні, бабуня Віра, дощі, що загоюють рани світу, і тиша, що «стоїть як огонь», і стада янголів «у законі … любові».

«Адже Бог — він приходить у радості». Бог — Він завжди і щоразу. У Радості та Любові. Як несказанні тиша, і дощ, і «зелений-зелений вітер». Істинно, істинно так.

Маріанна Кіяновська

90 сторінок
Формат 145х145мм