Роберт Саллівен. Капітан Кук у потойбіччі

Молитва за капітана Кука

Сталося так, що переломний момент в історії народів Тихого океану настав разом із рідкісним астрономічним явищем – транзитом (переходом) Венери через сонячний диск 3 червня 1769 року. Для спостереження транзиту Венери була споряджена експедиція на судні «Індевор», яким керував 39 річний енергійний і досвідчений капітан Джеймс Кук. Капітанові було вручено таємний пакет, який він мав розпакувати після виконання цього завдання. У пакеті була інструкція: пливти далі на південний схід, шукати нові землі – можливо, великий невідомий європейцям континент.

У масштабі постаті знаного капітана не сумнівається ніхто. А знак, з яким його сприймають, міняється з плюса на мінус залежно від кута зору, як у нас, скажімо, в оцінці Богдана Хмельницького чи Івана Мазепи. Якщо пошукати в інтернеті народних пісень про Джеймса Кука, можна почути, як приємний, спокійний білий дядько в окулярах співає під гітару баладу Віллоу Мекі, де капітан приблизно так зворушливо прощається з дружиною:

Дружині мовив капітан, рушаючи у море:
«О радосте мого життя, чекай мене не скоро.
Між нами буде океан і скелі, вітром биті,
Та мушу я спостерегти Венеру у транзиті»

Чи ось інша балада, присвячена саме судну «Індевор». Так само приємний білий дядечко в окулярах, тільки без бороди, співає:

Хоробро вів «Індевор» він через моря бездонні,
Південні землі відкривав і дарував короні.

Символічний благородний капітан символічно проголошує землю власністю своєї держави. Тубільці, мабуть, зустрічають цю дію оплесками й підносять морякам свиню… ну нехай, для краси скажемо – гору кокосів.

До речі, тексти самого Джеймса Кука про його плавання рясно пересипані гастрономічною бухгалтерією: в такій і такій місцевості було виміняно на цвяхи й сокири в населення стільки й стільки свиней, курей, кокосів, ямсу тощо, так що свині з курми йдуть таким собі приспівом до більш цікавих сторонньому читачеві деталей – різних зустрічей, замальовок з побуту, конфліктів.

Серед легендарних історій про капітана – аварія на Великому Бар’єрному рифі, тоді невідомому європейським мореплавцям. Пробоїну дотепний капітан наказав заткнути старими вітрилами, для липкості просоченими вмістом гальюна. Це неапетитне рішення врятувало корабель і команду – на найближчому березі судно успішно поремонтували.
Багато хто чув, що Джеймса Кука гавайці, принаймні спочатку, сприйняли як божество Лоно. Точніше, як утілення цього божества, – за збігом обставин, Кук прибув якраз у час Макахікі (новорічного свята, пов’язаного зі сходженням сузір’я Плеяд), ще й до бухти Кеалакекуа, на березі якої стояв великий храм Лоно, – і цим ніби справдив пророцтво (що бог припливе до людей у подобі смертного чоловіка). У науці таку версію підтримують чимало гідних довіри істориків. З іншого боку, наприклад, професор Ґананат Обеєсекере, автор книжки «Апотеоз капітана Кука: європейська міфотворчість у Тихому океані» аргументовано обстоює думку, що обожнення капітана – плід передусім європейської ментальності: мовляв, європейці гадали, що «дикіші» народи вбачають у них богів, а надто коли їх приймали з широкою гостинністю, характерною для Океанії.

Те, що гавайці, вбивши Джеймса Кука, дуже ймовірно, таємно поховали плоть окремо від кісток (у такий спосіб ховали шанованих осіб – вождів і героїв), а не з’їли, ніяк не впливає на живучість канібальської версії. Так, гавайська поетка Бренді Налані Мак-Дуґалл, з того ж покоління, що й Роберт, у вірші «З чим гавайці з’їли Кука» (в оригіналі каламбуром: «Cooking Captain Cook») буквально колекціонує рецепти – почуті від консьєржа дорогого готелю, продавця футболок на пляжі або ось такий:

Господар гриль-бару «Хула-Хула»
скаже, що ми таки з’їли його,
але просто через брак хорошої кухні:
натерли шкіру морською сіллю,
зварили в кокосовому молоці
і подали на подушці з ямсу.

Одне слово, люди, які обслуговують туристичну сферу Гаваїв, мають доволі стійкий погляд на того, хто своєю появою на їхній батьківщині поклав початок цій самій туристичній індустрії.

А ось композиція, яку склала про капітана новозеландська група «Shriekback». Тут капітан – так само символ, але випливає він з мелодії, яка, скоріш за все, нагадає читачеві цих рядків початок дорзівського «The End». Від тягучої, аж зуби зводить, музики нетутешніх інструментів відділяється голос хроніста.

По восьми тижнях у морі,
йдучи під пасатом на південь від Яви,
ми побачили землю, спочатку
лише довгу білу хмарі серед океану.
Наблизившись, ми змогли вирізнити гори,
а тоді – пишну зелень і густі ліси.
Ми кинули якір у піщаній бухті.
Тубільці вибігли зі своїх грубих жител подивитись на нас.

Капітан Кук, я, священик і
чотири матроси з мушкетами підпливли до берега в шлюпці.
Ми увіткнули в землю англійський прапор
і проголосили її колонією Англії.
І коли ми зробили це, Вождь – високий чоловік,
вбраний у риб’ячі шкури, підійшов до нас.

Капітан Кук сказав:

[і тут відсторонений голос змінюється екстатичним ревом:]

«Ми принесли вам вість про єдиного Бога,
зброю і ліки геть від усього,
ми принесли вам чисту англійську,
ми принесли MTV і віскі,
мафію, сифіліс і кіно,
ми принесли вам хімічну війну,
отруйні фабричні наші думки
і страх того, як минають роки!»

[знову тягуча мелодія і поважний хроніст]
І Вождь спитав капітана Кука: «Хто ти?»
І капітан ткнув себе пальцем у груди і промовив: «Друг».
І Вождь не зрозумів.

Цей культурний контакт набуває розвитку, але закінчується врешті-решт тим, що Вождь, порадившись зі своїм народом, звертається до капітана з такими словами:

«Ми станем до бою з тобою, білий чоловіче,
і ви будете змушені вбити нас усіх».

Капітан Кук посміхнувся і промовив:
«Ми прийшли не воювати з вами, Вождю.
Ні, ми прийшли принести вам вірус.
Ми принесли вам вірус, і він зветься – майбутнє».

Знаменитий капітан за своєю природою – постать, яка може бути героєм епосу, драми чи комедії, може мати лице добре чи зле – і залишатися впізнаваним. Він є настільки символом, що змушує Роберта Саллівена в якийсь момент, забігши вперед, проговоритися голосом Волта Вітмена, який написав зовсім про іншого капітана, пам’ятаєте:

О капітане! Батьку! Страшна скінчилась путь!
Всі бурі витримав наш корабель, сміливців лаври ждуть.
Вже близько причал, і радо кричать нам люди, і дзвони дзвонять,
І дивляться всі на могутній кіль, на бриг одважний і грізний.

Але… О серце! Серце! Серце!
О кров червона! Кров!
Де батько впав на палубі,
Упав і захолов!

Роберт Саллівен розгледів у «капітані без жалю і догани» героя античної трагедії – Орфей, хор і взагалі пафосність оповіді не є випадковою примхою постмодерніста (якому нічого не варто отак просто собі взяти й заховати омріяну Венеру від команди дослідників, зчинивши переполох на палубі). Але поет має гострий зір – у неминучому незнанні першопрохідця, у контакті наосліп, у сліпому побаченні з майбутнім трагедія охоче відкладає своє яйце (а, може, оце і є той самий вірус майбутнього?), тоді як упевненість у своєму знанні й перевазі гріє його, наче під теплою шапкою. І, може статись, подивитись у вічі тому василіскові, що врешті вилупиться, той, хто його пригрів, просто не встигне. Але поет дає великому капітану таку можливість – там, у Рарохензі, по той бік. Адже це тільки на початку поеми всім, навіть Джеймсові, здається, що потойбіччя – це дива Південної півкулі, «кубло сирен», незбагненним чином постале посеред Тихого океану. А проте ні, справжнє потойбіччя настає потім, і душа в ньому зазнає випробувань, які можна порівняти зі знайомими морякам самотою, замкненим простором посеред безкраїх обширів, спекою та морозами (адже в бік Південного полюса Кук на «Резолюшені» також плавав), цингою.

Боротьба із цингою в морі на той час була дуже серйозною проблемою. В одну з експедицій Кук, як свідчать його звіти, набрав силу-силенну всіляких запасів для вітамінізації моряків – крім двох видів перевіреної квашеної капусти, якесь морквяне варення, концентрат сусла, на якому потім варилося пиво з тихоокеанських рослин, тощо. Так що згадане в поемі примусове вживання лаймового соку – деталь цілком життєва.

Про полінезійців у звітах Кука можна прочитати багато цікавого – такого, що говорить як про них, так і про капітана. Ось так закінчується візит вождя місцевого племені з почтом на корабель на тлі загалом мирного співіснування: «Вони все ніяк не йшли назад, але коли їм показали мушкет із багнетом, то швидко залишили палубу». Тубільці й самі не всюди демонструють високу мораль: на шляху моряків трапляються злодії й самозванці (на борт завітало по черзі кілька людей, називаючись вождем, і отримали подарунки, тоді як сам вождь виявився іншою особою), чоловіки, яких жадібність зробила сутенерами при власних дружинах, зрештою, просто повії.

Вихований у культі сильної руки, капітан і сам хоче бути тією сильною рукою, яка береже, якої бояться, яка може володіти ситуацією і розпоряджатися нею – у міру можливостей благородно. По правді, Джеймс Кук неспроста опинився на своєму місці: він наділений рисами язичницького божества – енергійний, страшний, надійний, не готовий чекати милості від природи, у тому числі й власної. Саме тому Венера намагається говорити з ним про гармонію, але безрезультатно: гармонія передбачає, крім діяльності, і бездіяльність також – бути не лише суб’єктом, а й об’єктом дії. З іншого боку, до плавань Кука відкривачі поводилися не краще від розбійників – капітан Волліс, котрий перший з Європи приплив на Таїті, передусім обстріляв тамтешні поселення з гармат, а тоді вимагав від таїтян харчів – просто так, без жодної компенсації. Вимінювати, як це робив Кук, свиню за цвяхи, ситчик або намиста – не хтозна-який героїзм з нашої точки зору, але значно ближче до гармонії, ніж робилося до нього.

Звіти-щоденники капітана показують іще одну річ, без якої до міфології Кука підходити в принципі не можна: він їх насправді любить – тою любов’ю, на яку здатний. І тубільців, і матросів, котрих наказує шмагати за відмову від вітамінізації. У «Подорожі в бік Південного полюса» (хроніках другого плавання Кука) можна зустріти і старенького вождя, котрий кидається знову прибулому капітанові на шию зі сльозами на очах, – і тут же геть несподівану заувагу розчуленого капітана: «Він був мені як батько». Десь Кук намагається втримати матросів «з венеричними скаргами» від контакту з місцевими жінками. Звичайно, пишучи книгу про себе, ми всі розправляємо плечі, випинаємо груди, чистимо пір’я й намагаємося виглядати кращими, ніж є, але навіть у разі, якщо капітан багато про що казав не як було, а як мало б, на його думку, бути, то він усе одно постає з цього тексту людиною не байдужою до моралі й справедливості. Ось він намагається розвіяти стереотип про розпусність таїтянських жінок. А тут жахається, побачивши, що в його відсутність на кораблі матроси купили на березі людську голову й ось уже спостерігають, як місцевий житель готує її і їсть просто на палубі. Ось міркує, що полінезійці далекі від уявлення про те, що з іншим слід чинити так, як хотілось би, щоб учинили з тобою, – натомість вони чинять так, як, на їхню думку, вчинив би з ними цей інший. Не сказати, що Кук усюди був ближчий до першого варіанту, ніж до другого, але християнське ставлення до людей намагався все ж не втрачати з поля зору. Тож таку людину мені неможливо уявити, наприклад, у работоргівлі, яка почалась у відкритих ним краях уже потім.

«Для мене завжди було правилом карати своїх людей за найменші злочини стосовно нецивілізованих народів. Те, що вони зухвало грабують нас, не є в жодному разі причиною, щоб ми ставилися до їхніх учинків так само… Найкраще, на мою думку, зберігати добре порозуміння з такими людьми: по-перше, продемонструвати їм вогнепальну зброю в дії, щоб вони переконалися в тій перевазі, яку вона дає нам, а тоді весь час бути насторожі…»

Кук Роберта Саллівена – лютіший, прагматичніший і суперечливіший за цей образ. Рахунки знаного капітана з новозеландськими маорі – найгіркіші, і поет-маорі не обмежує себе у чорному і червоному. Адже волею чи неволею Джеймс Кук доклав руку до незліченних лих колонізації. Роберт і сам розуміє, що емоції, які він переживає, лише фокусуються на капітані, а стосуються в принципі кривд і злочинів західної цивілізації стосовно народів Полінезії. Саме тому поему відкриває Хор Прощення – своєрідна молитва за капітана Кука.

Таку книгу неможливо було б написати, скажімо, про Ернана Кортеса. Там, де править бал жадоба золота, зазирати в душу людині малоцікаво. А Джеймса Кука жене в далекі моря великою мірою честолюбство (ах, цей адміральський капелюх, яким капітан марить у поемі!), на споді якого насправді лежить жага новизни, відкриттів – ну і, так, любов. Просто в тій кузні, звідки вийшов Джеймс, білого і пухнастого не роблять. Зрештою, та цивілізація, якою пишається Кук, побудована на самовідданій (або ж безжальній, що часто є тим самим) праці понад людські сили. Інша справа, що коріння тієї цивілізації розвивалося в більш милосердних умовах Середземномор’я. Полінезія не є таким безжальним краєм, як європейська північ, але практично всі її основні принади не піддаються транспортуванню – погода і природа не зрушуються з місця людською волею, плід наймудріше з’їсти там і тоді, де він достиг… Океанія – готовий символ земного життя, з якого ми так само нічого не здатні забрати з собою. Роберт Саллівен відчуває спорідненість середземноморського й океанійського свята життя і разом з тим виявляє, що Орфеєві до лиця плащ Мауї; Венера в поемі наголошує, що полінезійські мореплавці є її пілігримами. Ота внутрішня розлагодженість, відчуття «розмагніченого компаса», яка розхитує Кука і його судно наприкінці поеми, – це також і битва Півночі з теплими морями в серці капітана.

«З ними інакше не можна» – лейтмотивом проходить у стосунках Кука як з матросами, так і з тубільцями, а особливо в загостреній версії Роберта Саллівена. Важливість зрушити з місця брилу оцього «не можна» – це та робота, на яку, не побоюся такого вислову, намагається спромогтися людська цивілізація сьогодні. Саме за цим у поемі Орфей провадить Кука до Потойбіччя, саме для того зводить його зі знищеними ним же людьми, скасувавши мовний бар’єр, відкривши простір. Зрештою, навіть те, що ви тримаєте в руках оцю книжку, має причиною відновлення історичної справедливості: сьогодні Нова Зеландія охоче фінансує тубільні мистецькі проекти. Та й Роберт Саллівен з його корінням, що з’єднує дві півкулі, без тих експедицій був би кимось зовсім іншим.

Ганна Яновська

Переклад отримав підтримку Новозеландської культурної ради.
Переклад з англійської, післямова та дизайн обкладинки Ганни Яновської

72 сторінки
Формат 120х165мм
Лютий 2015 року