Роберт Саллівен (Нова Зеландія). Мій рід пливе на хвилях голосу

Роберт Саллівен на борту «Резолюшена»

Маючи справу з маорі, звикаєш до переліку племен предків як невід’ємної частини біографії. Роберт Саллівен, отже, походить із племен Нга Пугі (Північний острів) і Каї Тагу (Південний острів), а також серед його предків є ірландці. Чимось мені симпатична ця звичка з’ясовувати, хто чий, із повагою озиратися, на чиїх плечах стоїш. Поезія дозволяє розгорнути таку ідентифікацію на повну силу:

Мій предок прийняв таїтянське ім’я — король Помаре.
Мій предок був жерцем народу Нга Пугі й пророком – Папахуріхія.
Мій предок також був вождем, звіздарем, мореплавцем – Купе.
Мого предка названо на честь птаха – Нгаману.

Одна з моїх предків постриглася в черниці в абатстві Бойл – нині в руїнах у Шотландії.
Був предок – виконавчий губернатор колонії. Мої предки
знайомляться із твоїми. Ми тремося носами і ділимось диханням: ха!

Коли ритуал знайомства відбуто, можна вже говорити про якісь більш професійні деталі: Роберт Саллівен – не лише лірик, а помітний сучасний майстер епосу. У Новій Зеландії не бракує гарних поетів, багато поетичної рефлексії над історичним досвідом країни, справді несамовитим і нетиповим для землі, колонізованої британською короною. За гордістю, рішучістю й темпераментом маорі можна порівняти хіба що з більш відомими широкому загалу індіанцями – з тою різницею, що корінному населенню Нової Зеландії вдалося відстояти і зберегти значно більше себе і свого життєвого простору. Ця рефлексія часто й закономірно зривається на бурхливу громадянську лірику або одним спалахом висвітлює якусь промовисту деталь, як, наприклад, на початку вірша Селіни Тусітали Марш про європейських моряків в Океанії:

У 1776 році Бог ще не запливав за мис Горн
цивілізовані християни
залишали на пальмах
свої штани
пояси черевики
адже прямували
до раю

У принципі, далі можна й не продовжувати, настрій і загальний вектор уже схоплено.

В, умовно кажучи, молодшому поколінні тихоокеанського письменства (не завжди випадає точно визначити, «чиїм» вважати, скажімо, новозеландського самоанця, який працює на Гаваях), до якого можна віднести і Саллівена, і Тусіталу, і теж надруковану українською мовою в цій серії Карло Мілу, а також Тусіату Авіа, Хінемоану Бейкер і ще чимало цікавих імен, мало в кого вистачає терпіння епізод за епізодом вибудовувати довгу історію.

Цикл Роберта «Океан Ківи» – так би мовити, постскриптум до поеми «Капітан Кук у потойбіччі», у якій за капітаном невідступно йдуть грецькі й океанійські боги, де співає хор античного театру і де над знервованим Куком, який, зачинившись у каюті, наливає собі чарку, сходить невблаганна зірка Венера, транзит (перехід) якої через сонячний диск має розгледіти і описати науковець із екіпажу «Індевора». «Твоя Венера – то сфера, вона не плакатиме за тобою», – співає невидимо присутній Орфей. «Імперія, що тричі слала його на смерть, має свого героя», – з гіркотою додає вже в цій книжці Роберт Саллівен, котрий аж ніяк не ідеалізує Джеймса Кука.

Але в «Океані Ківи» точка відліку інша – нащадки тихоокеанських мореплавців сідають на судно білих прибульців і пливуть з ними. Жодного з них автор не вигадав; може, хіба що домислив їхні стосунки. Один відплив кораблем із високими колючими щоглами за провідника і перекладача (Тупая), другий як екзотичний гість (Маї), ще двоє підлітків Те Вегеруа і Коа – як жертви власної допитливості й жаги пригод. І саме їхня гострота чуттів надає пронизливості навіть побутовим деталям – так що, відкривши книжку на випадковій сторінці, мимоволі здригаєшся:

У відкритому морі ми їли кисле й гірке листя, що звалось капустою,
щоб відвернути від себе сімдесят ліг гнилих ясен, сипучих зубів
і крихких кісток.

Утім, автор не претендує на повне перевтілення у своїх персонажів. Так, вводячи в розповідь жерця-аріої Тупаю, він водночас вводить і себе самого, так що не всюди випадає відділити автора від героя. Чий саме предок таїтянський король Помаре? Чийого предка назвали на честь птаха? Корабель білих людей порівнює з «важенним слоном», звичайно ж, не його пасажир-полінезієць, а автор, якому герой люб’язно дозволив подивитися його очима. Коли Роберт міркує про лондонські пригоди Маї, авторові стає снаги або бачити його звіддалік британською частиною своєї сутності, або ж жадібним і дещо скептичним вухом Коа слухати напівфантастичні історії про край білих людей на кораблі. Найбільш везучий із чотирьох головних героїв, якого ми сьогодні можемо побачити на гарних портретах, так і несе свою загадку далі. Недарма в циклі натикаємося на попереджувальний знак: «Обережно!», «Обережно, провалля!». Часове, цивілізаційне, географічне – у кого яке. З віршів не зовсім зрозуміло, яка була подальша доля Коа і Те Вегеруа, бо в якийсь момент, після феєричного «Океанського народження», нас відносить вище, над океан, над історію. І повністю виходимо з гіпнозу за концептуально безглуздими балачками на фуршеті після презентації книжки.

«Це все вже колись було», – повчає молодь сивочолий професор, сильно дратуючи цілком дорослу «молодь» в особі автора. Зрештою, Роберт Саллівен – дипломований спеціаліст із того, що «вже було»: він майстерно переказує полінезійські міфи, на пару з художником створює драматичні комікси про те, що робить полінезійський герой-трикстер Мауї в сучасному світі. Власне, яскравий і вільний оповідацький стиль Саллівена нашому читачеві помітний уже десь на початку цієї книжки, там, де Тане підіймається на небеса електричною лозою по необхідні, спокусливі й небезпечні знання. Власне, певність у своєму знанні дає Робертові можливість в’язати історію морським вузлом і самозабутньо, епізод за епізодом, мріяти про те, як маорі захоплюють владу над Британією, уявно відновлювати справедливість навколо музейних експонатів, привезених експедиціями Джеймса Кука з «Південних морів». Так само знання світової літератури, в тому числі екзотичної російської, спливають то тут, то там із глибин свідомості – чорний дрізд (і n способів його споглядати), червоний візок, Ахматова із Цвєтаєвою.

Роберт Саллівен, судячи з розкиданих інтернетом біографій, – не великий любитель детально розповідати про себе в офіційний спосіб. Поезія набагато краще й шляхетніше надається для такої мети. Набагато цікавіше і промовистіше, ніж список навчальних закладів і регалій, звучать майже щоденникові нотатки про сюрреалістичний краєвид із вікна кабінету, про творчість разом із дітьми, про тонкощі осягнення візерунку кофаїфаї, щоб пізнати який, треба його прокреслити й прожити. А коштовний співочий нефрит теж заслуговує на свою біографію, не менш ніж людина.

Інше століття

Щоб підвести читача до тих історичних подій, які відомі кожному новозеландцю, доведеться зробити гак і почати ще з ранішого часу.

У 1840 році представники Британії і очільники маорі підписали мирну угоду Ваїтангі, суть якої полягала в тому, що Нова Зеландія переходить під владу британської корони, при цьому корінне населення зберігає за собою майнові й немайнові права, а британці отримують виняткове право на купівлю їхніх земель. Ідея доволі красива і цивілізована – цей договір сьогодні є одним із конституційних документів країни, день підписання договору – державне свято. Англійський текст за одну ніч переклали мовою маорі. Переклали не ідеально – різниця трактування таких ключових речей, як «керування країною», «право власності», «право продажу землі» дуже сильно вплинула на те, що було далі.
А далі було як завжди – уряд Нової Зеландії отримав контроль і над землею, і над людьми на ній. Землю в корінного населення десь скуповували за безцінь, десь «конфісковували» – і результатом цього стали маорійські війни.

Історичні оповіді про ці події читаються, як художній твір. Маорі, на відміну від багатьох тубільців, з якими мала справу Британія, володіли хистом до збройних конфліктів і відповідним досвідом. Тож у цих подіях не бракує яскравих жестів. Тут і чотири рази зрубаний британський флагшток, і сто людей, які відбили атаку з дерев’яної фортеці па (за більш ніж подвійної переваги британців), і раптове й повне зникнення за одну ніч захисників іншого укріплення, і глузливі листи до британських полководців на зразок: «Приходьте з нами воювати, ми вам із Тауранга дорогу до па вже проклали». По суті, британців війна сильно налякала і виснажила, а маорі, попри великі втрати, переможені не були. Розрулювати ситуацію викликали з іншої колонії Джорджа Ґрея, який, відносно успішно повоювавши, постарався успішно помиритися й лишився на посаді прем’єр-міністра.

Війна закінчилася миром, але спротив на цьому не припинився. Коли уряд наклав руку на родючі землі біля гори Таранакі і намагався їх так чи інакше забрати, Те Фіті о Ронгомаї, вождь і засновник Парігаки – найбільшого поселення маорі на Північному острові, – започаткував рух орачів. Люди переставляли межові знаки, пересували й ламали огорожі, переорювали землі, які не хотіли віддавати британцям, ставили барикади на дорогах. Ось як говорить про це Те Фіті: «Берися за плуг. Не озирайся. Якщо вони прийдуть із рушницями чи шаблями, не бійся. Якщо вони вдарять тебе, не давай здачі. Якщо в тебе вириватимуть плуг – не здавайся, не втрачай віри. Добру справу підхоплять інші». Орачів арештовували, залякували, але маорі діяли власне так, як сказав вождь, і віддавати землю нікому не збиралися.

І на початку жовтня 1881 року міністр із тубільних справ Джон Брайс із армією вирушає «розібратися» з осередком спротиву. Як згадують офіцери, які їхали до Парігаки, місцеві жителі поводилися демонстративно мирно й безстрашно. Понад дорогою гурт дітей співав під диригування якогось старого. Далі просто на дорозі дівчата стрибали через скакалочку, фактично не пропускаючи озброєних людей.

Брайс заборонив журналістам у будь-який спосіб висвітлювати цю подію і зайвих свідків у похід не брав. Тож у марае в центрі селища з одного боку сидів Брайс із офіцерами, з іншого – Ті Фіті та його родич і прибічник Тогу Какагі з великою юрбою місцевого люду. Атмосферу цієї зустрічі ми й відчуваємо у вірші «1995». Міністр зачитав обвинувачення ватажкам мирного повстання і сказав, що має протягом години заарештувати їх. Те Фіті сказав своїм людям: «Ми шукаємо миру, а знаходимо війну».

За годину прийшли війська, лідерів і багатьох учасників повстання дійсно заарештували і фактично без суду й слідства ув’язнили, а солдати кинулися робити все, на що вистачило фантазії озброєним людям у мирному поселенні. Відтак село стало військовим гарнізоном. Тим, хто вижив, втративши дім, урожай, близьких людей, Брайс пропонував «відповідну» роботу: будувати дороги і загородження.
В історії Нової Зеландії бували й більш криваві події, але саме бійня в Парігаці є символом колоніальної агресії проти маорі.
Щодо британських фігурантів цієї історії – у Вікіпедії нескладно знайти портрети Джона Брайса і Джорджа Ґрея. Буде час, погляньте – самі собою такі обличчя, напевно, і є найбільш колоритними типами колоніальних посадовців. Брайс із кудлатою чорною бородою, тяжким чорним поглядом з-під кущистих брів – достоту Карабас-Барабас. Такі опинялися на своїх місцях за майстерне володіння нагаєм і чистоту культу сильної руки. Він не просто ненавидить цих чорних дияволів. Він в принципі ненавидить усіх і все, що йому не піддається. Другим боком цього цілком може бути зневага до тих, хто йому піддається. Як при цьому себе почували його жінка і чотирнадцять дітей, хтозна.

Натомість у сера Джорджа Ґрея на портретах погляд дещо відсторонений і сумний. Він з невимушеним шиком вдягнувся і всівся, у нього хвацькі вуса, дорогий ціпок або циліндр – але він стільки бачив і пережив, що має повне право на мрійливу байдужість на знімках. Він з успіхом керував і воював, але в душі він усе одно радше письменник і етнограф. Так, відомо, що під час війни він з військом увірвався у твердиню маорі в неділю, скориставшись тим, що супротивники вийшли з фортеці в долину проводити недільну службу (навіть Малаховський, у якого я про це вперше прочитала, попри радянські стосунки з релігією в 1981 році видання його «Истории Новой Зеландии», не втримується від обуреного коментаря: мовляв, як цьому «християнину» не соромно так відверто знущатися з релігійних почуттів своїх одновірців, навернених британськими ж священиками). Проте видно, що суто виграти цю гру Ґреєві було важливіше, ніж пролити кров, і такий несподіваний, мюнгаузенський хід усе ж красивіший за події в Парігаці багато років по тому. Такі люди шукають у колонії не порядку (встановлювати який можуть, але скоріше заради азарту самого процесу), вони хочуть пригод, відкриттів і романтики й готові платити за це все гідну екзистенційну ціну.

Дворазовий новозеландський губернатор Ґрей залюбки товаришував із вождями маорі (як і з тубільною елітою в інших екзотичних краях, куди його посилали), вивчив їхню мову, записував їхні легенди, а отриманими подарунками прикрашав фантастичний маєток на власному острові. Він постійно перебував десь у роз’їздах, через безпідставні ревнощі прогнав свою жінку, а в старості пробачив і забрав її до себе. Так що вона також гуляла невагомими білими мереживними галереями, поглядала в кругле дзеркало із золотим орлом над квадратним фортепіано і дивилася з вікон на море і сад, подібний до казкового лісу.

То й ми після цих мандрів подивимося на море, яке для Роберта Саллівена і його героїв зусібіч. Море, яке душа і голос долає швидше, ніж тіло. Зрештою, чи варто вголос казати, що важливіше.

Серія перекладної поезії
Переклад з англійської та післямова Ганни Яновської
Дизайн серії стронґовського

2014 рік
88 сторінок
Формат 160х150мм