Віллі Чюрклунд. Соланж

Соланж і дійсність

Усі шляхи до відступу відрізані, всі крапки над І розставлено із самого початку. Невідворотність: «Назва цієї оповіді — не за іменами двох: Соланж і Гуґо. Повість названо іменем тої, що кохала: Соланж».

Мала Соланж танцює. Тітонька: «Ти танцюєш не в такт». Внутрішній такт Соланж не перетинається з тактом зовнішнім. Вони існують у різних площинах. Тим часом зовнішнє повсякчас нагадує про свою гегемонію.

«Соланж нерухомо сиділа на гойдалці й думала: якби так розгойдатися, щоби майнути ген понад Лідінґе, понад кораблями та Юршгольмом… Але все одно напнуті вервечки гойдалки потягнуть мене назад; пролечу попід гойдалкою, понад вулицею — і влечу у вікно моєї квартири. Інакше й не може буть, таж великий довгий сірий дім, де я живу, височіє у Смику». Соланж міцно прив’язана до свого середовища. За все життя вона жодного разу не змінить своє місце помешкання.

Зміни декорацій номінальні. Робота, де «четверта стіна в кімнаті скляна», а потім довічне ув’язнення «у цьому великому пустотілому стовпі з перегородками тепер стоять усі жінки, одна над другою й над третьою, кожна біля плити, в одному, всім однаковому місці чи поряд вікна в іншому, теж однаковому всім місці». Їй спадає на думку: «Оте смішне — це ж бо сама дійсність. Тому воно вже не смішне».

Речі, котрі мають потенційну силу, вмирають, не розвинувшись: «з олівців можна було б зводити іграшкові будиночки і бомбардувати їх снарядами з ґумок. Перший-ліпший пустун міг би отак гратися: наливати чорнило у ванну й заливати підлогу чер¬воними та синіми озерцями… Та все це добро лежить у конторі й переводиться на щось дріб’язкове і безглузде. Щось таке вже пустопорожнє й непотрібне…»

Соланж така ж: пустопорожня, непотрібна, непристосована та недоцільна. Хоче жити: «Не проживати — жити своїм життям, своїм єдиним життям!». На то Гуґо, чоловік-дійсність: «Своїм життям ти аж ніяк не живеш. Це воно живе тобою. Ти вмираєш, а воно й далі триває».

Протистояння світу свого та світу накиненого, світу дійсності — Соланж і Гуґо. Автор на боці того, хто завідома програє: «По¬вість описує те, чого не сталося, і невидиму боротьбу, яка в той час велася». Соланж пробує не вступати у світ здорового глузду, в якому «все виглядає таким простим і незаперечним, як бетонна стіна під яскравим сонцем», дійсності, якої не уникнеш, яка стає агар-агаром, де множаться маленькі люди, «що у визначений час мусять бути на визначеному місці».

Але водночас вона зав’язана на цьому. Міазми здорового глузду, в ім’я якого калічиться душа Гуґо, отруюють. «З одного боку — запаморочлива радість і безкраїй відчай, блаженство ціною згуби. Вершини і провалля. З другого боку — щастячко по-домашньому, таке собі вареннячко, за два п’ятдесят порція», — спостерігає Віллі Чюрклунд.
Камінь розчавлює «сіреньку посередність». Трагічність цього підкреслюється усвідомленням своєї сірості та незмога вибратися з circulus vitiosus.

Простота сюжету розбивається різними точками обсервації. Це погляд ззовні — іронічний та всезнаючий, погляди зсередини — часом істеричний, часом втомлений нерозумінням. «ПОНЕДІЛОК Соланж спить скраю, Гуґо — під стіною. «Я можу спати й скраю, — каже Гуґо, — мені однаково». Але Соланж і далі спить ВІВТОРОК скраю», «Палай! Палай! Палай! (Не мовчи. Про що ти думаєш? Говори!)». Описи середовища існування — реалістичні, рельєфно контрастують із сюрреалістичними картинками, колупаннями всередині. Апогеєм стає перетворення Соланж — «Без ніякого опору вона віддалася на волю дивовижного перетворення. В нагороду за всі твої, Соланж, пориви ти стала пучком осоки, його не відрізнити від решти до нього подібних».

Інша книжки Віллі Чюрклунда – збірка оповідань «Паровий коток» – вийшла друком у 2015 році.

Переклад зі шведської Олега Короля
Дизайн обкладинки Юри Пікаса

Липень 2014 року
68 сторінок
формат 145х205мм