Володимир Бринь. Любовиж

Я не знав автора цієї збірки поезій як людину, не спізнав його житейської стезі. Коли очі мої вперше торкнулися віршованих струн, відчув серцем щемкий мотив любові й болю, мелодію батьківського поклику. Сторінки його роздумів наповнені світлотою думок, а рядки збігали стежиною долі від дитячої зірниці аж до останньої зорі. Стежинам завше притаманна крутизна й звивистість, бо творять їх сліди першопрохідців. Прислухаймося разом до щирих нот, пригляньмося до щедрих барв, відчуймо ритміку серця праведного українця, який залишив після себе дивовижні карби і скарби слова. Він обрав для освідчення й одкровення нас. Довірявся нам за життя й донині шукає розуміння, підтримки, співмислення. «Чому ж я сповідаюся тобі?.. Повір, не знаю…»

Присівши на пагорбі літ, угледів, а чи відчув поклик отчої оселі. «Пам’ятаю руки мами сльози витерли мені. Запеклось навік рубцями те дитинство по війні». Були на цій дорозі як перші пахощі любові, так і незгасимі попелища втрат. «І п’ю нектар весняного вірша…», — писав автор. А потім: «О, якби впасти з тобою в сніг, щоб він топитись в обіймах міг». Згодом перо поета торкнулося осінніх листків: «Згасла свічкою у небі Богом суджена зірниця, на землі вже закінчилась твоя, тату, косовиця». Звучить просто й переконливо — воістину, як світла синівська пісня, що відлунює на вигонах часу: «Бабцю Насте! …Дитинство злетіло пташкою. Озвалось ласкою…».

Багато хто змовить: «Та я теж так зможу». Однак на цьому його бажання й згасає. А Володимир Бринь не лише відчув, а й писав, зоставивши (нам сущим) урок високої людяності. Нині багато прагнуть критикувати всіх і все. Це навіть стало модним. А ти не критикуй когось, а зроби краще й тим доведи свою праведність. «Не живи життям зануди: що було — того не буде». Для автора кожне Слово, як святиня з великої літери, бо його першовитоки ідуть від Бога. Він ставився до кожного вислову, кожної думки з особливою повагою, а коли відчував потребу — мовив тишею. «Душа моя молилася без слів…» або ж «Великдень наш, як Божий птах». Я вперше зустрівся із таким пасхальним образком. Автор не лише зазнавав потіхи й радостей житейських, а й відчував як «…згасає день зажурено і важко…», як «сумне вікно чужої хати п’є чашу підлої розплати». Його боліло серце, що «…подерлись капці, внук прийде, а під обрусом дві… Всього дві гривні».

Однак найглибшою раною для нього зосталася нерозгаданість: «Я син села, своєї України… Лише не доберу тепер ніяк, за що Господь довів нас до руїни? Чому в душі я чуюся — кріпак?..» Споглядаючи та вболіваючи за майбутність рідного краю, поет не міг стояти осторонь моральних деформацій, про які оповідає із сарказмом у вірші «Перефарбований свояк». А ще обпікало його свідомість запитання, над яким колись страждав великий Кобзар: «Хто ж нас назве країною, людьми… Брате, брате, хто ж ми?»

Багато відповідей він так і не почув за життя, тому нам слід пам’ятати: «Ніхто ніколи нас не порятує, поки не порятуємось самі!» А ще потрібно перейнятися його вірою і жагою борні, адже «сльозами, кров’ю перемитий, молитвою на цілий світ стоїть на варті України Шевченка вічний «Заповіт». А тому Україні бути вічно, тому варто любити й прагнути творчості, тому поезія має лише дату народження. Тепер можу сказати, що я мав за честь спізнавати автора цієї поетичної збірки як людину, і ступати стежками його щирих помислів.

Олег ГЕРМАН

*

ВОЛОДИМИР БРИНЬ
22.07.1941 — 18.08.2013

БРИНЬ Володимир Григорович народився 22 липня 1941 року в селі Річки Жовківського району на Львівщині. Закінчив місцеву семирічку, згодом навчався у Рава Руській середній школі. Служив у протиповітряних військах колишнього СРСР, отримав диплом Львівського технікуму харчової промисловості, працював на Хоростківському, Городенківському і Тернопільському цукрозаводах. А з 1973 по 2001 рік його виробнича діяльність була тісно пов’язана з Тернопільським науково-виробничим об’єднанням «Ватра», де був спеціалістом високої проби і виконував унікальні ексклюзивні замовлення.

Окрема яскрава сторінка життєвої біографії Володимира Григоровича — літературна діяльність. Він — автор численних поезій та ліричних прозових замальовок, які публікувались у всеукраїнських, тернопільських, івано-франківських, львівських періодичних виданнях, літературних альманахах і звучали по всеукраїнському радіо.

18 серпня 2013 року перестало битися серце великого українця, патріота, краєзнавця і поета Володимира Бриня. Похований у рідному селі Річки на Львівщині.

Уже після відходу літератора в інший світ вийшла друком його перша книга «Святая святих моєї церкви» — змістовний історико-краєзнавчий нарис про духовний храм рідного села Річки на Львівщині.

*

Упорядник Богдан НОВОСЯДЛИЙ

126 сторінок
Формат 145х205
Тверда палітурка