Євгенія Сенік. Przepraszam, навчи мене мовчати

Дуже важливо, щоб людина, чи то змалечку, чи то в усвідомленому віці, відшукала і вирізнила те, що найбільше змушує стискатися її серце. Те, з частотами чого, збігаються частоти її душі… Слід набратися хоробрості прожити
своє життя самотужки. — Євгенія Сенік

*

Уривок з повісті

«…далі повернеш ліворуч…», я не забула, де є ліворуч, але ж нічого схожого на місце, де можуть мешкати люди, я і близько не бачу! Котра година? І як я дозволила себе в це втягти? Чудово! Здається, я заблукала… нічого, це ж не вперше. Втім, лівіше вже немає куди, а переді мною лише стіна…»

Думки так швидко змінювали одна одну, що Олександра не помітила, як блискавкою пронеслася повз якусь невиразну для неї постать. І тільки коли дівчина вже впритул стояла до стіни, розглядаючи комах, які безтурботно мандрували хто вгору, хто вниз крутою кам’яною дорогою, хід думок сповільнився. Наче кіноплівка, перемоталася пам’ять назад, і на одному із слайдів непевно промайнув чийсь силует. Розворот на 180˚ і …

— О, Господи! Нащо ж так лякати людей? — скрикнула від несподіванки шукачка вірного шляху, а потім, трохи заспокоївшись, нетерпляче випалила, — і давно Ви тут стоїте?

Повільно, немов повертаючись з глибоких розмірковувань чи прокидаючись від міцного приємного сну, молодий чоловік, що стояв посеред тротуару (і як тільки Олександра могла його не помітити!?) неохоче відірвав очі від неба. Він мимохідь ковзнув поглядом по блискучій поверхні дівчини і так само задумливо підняв голову, продовжуючи своє мовчазне споглядання.

— А міг хоч би щось відповісти. Нечемно лишати людину без відповіді, — незадоволено, але пошепки поскаржилася сама собі. — Добродію, може підкажете як вийти з цього лабіринту, бо я тут, бачте, заблукала, — пом’якшила тон дівчина.
Та відповіді не було, чоловік стояв, зануривши погляд у небо, і навіть не поворухнувся.

— Ви німий? — злякавшись своїх слів, дівчина почала, немов вибачаючись, швидко і нерозбірливо бубоніти, — Що ж я таке ляпнула!? Звісно німий, бо інакше давно б уже відповів. От дурна, ще людину образила. Ви мені вибачте, це я так, не подумавши. — Винувато опустила очі Олександра.

Та хлопець раптом прокинувся і перевів свій глибокий погляд на розгублену дівчину. Вона підвела очі, і немов розряд струму вдарив їй у голову. Відчула, як його погляд гострим лезом позбавив її оболонки і, проникаючи всередину, нагло нишпорив у всіх закутках її душі. Мороз по шкірі пробіг у бідолашної дівчини. Хотіла вирвати з його пазурів свою беззахисну душу, та якась невидима сила в його очах не дозволила цього зробити. Зібравши всі свої сили, Олександра визволилась з полону і вже кинулася тікати з думкою про те, що просто якийсь божевільний заблукав, не знайшовши лікарні. Майже залишивши дивака за плечима, її примусив зупинитися його мужній голос, який ще більше її шокував.