Юрій Завадський. ea

001

Простір поезії визначається лише тим, що ви спроможні за неї сприйняти. І якщо центром вашого сприйняття радше за все будуть пасторальні пейзажі силаботоніки чи урбаністика вільного вірша, фонетична поезія неминуче лишиться на краєчку. Її фьоррррди та льольодники привернуть увагу лише найвідчайдушніших пошуковців, що виповзли на перепочинок з глибин асемічної поезії. Ці нагромадження фонем і алофонів, що вгризаються, трощать, розчиняються й сублімують одне одного відлякують ще на письмі, наче скам’янілі тролі під сонячним промінням. Але справжній захват і радість першовідкривача прийдуть разом із голосом. Авторським, зрозуміло що. Бо хто покаже небачені вами краєвиди краще, ніж їх творець? У Завадського, ретранслятора стверділих звуків, відчувається тривала практика в їх приборканні. В його супроводі ваша екскурсія буде багатшою та безпечнішою, хоч вірогідність підчепити якого дрібного й дошкульного дифтонґа зберігається. Все ж, ризикніть.

Ілля Стронґовський, дизайнер, поет

*

002

Завадський оркестр інтуїтивної музики. Я дуже люблю Завадського, бо він свій недолік зробив своєю найкращою зброєю. Я теж так хочу. Я чую цілісність, яка мене поглинає, підкорює моє тіло своїй фонетиці. Я стояв найближче до нього і на нас дивилося кілька десятків людей. Музику найкраще слухати в оркестровій ямі, поезію найкраще слухати, коли стоїш за спиною в поета, коли він не знає, що ти на нього дивишся.

Олександр Фразе-Фразенко, режисер, перекладач, поет

*

003

Фонетична поезія Юрія Завадського – це музика на папері. Музика, яка оживає, якщо її прочитати. Вголос. Чимось схоже до останніх музичних віянь, на кшталт жанрів «low-fi», «dreamy», де важливо вміти володіти голосом не заради якості вокалу, а заради форми. Мені здається, такі вірші можна слухати тільки на живо, у виконанні автора, бо тільки так розкриваються усі потаємні сенси. Тільки так можна вчувати у цих звуках невідомі слова, вимальовувати в уяві цілі історії, поринати в транс, щоб опісля завершення ще довго розмірковувати, що це було насправді.

Світлана Андріїшина, поетка, журналістка

*

004

Ще ніколи виконання тексту не було таким далеким від самого тексту. Якщо не знати, що Завадський в цю мить читає, то можна подумати, що це екзотичний птах. З іншого боку, саме знаки на папері легітимізують звуки і роблять їх текстом. Цього й достатньо, щоб знати, що Юрко – поет.

Василь Карп’юк, поет, видавець

*

005

Уперше прочитала фонетичної поезії в книжці Завадського “Пейпербек”. До того моменту я не уявляла наскільки літера може бути автономною від слів, від раціональності, від звичайності. Найбільше ці тексти нагадують мені ритми маленької табли, а може і великої часом,разом з ними ти пірнаєш в медитацію, звуки шуму, колихання, а в кінці отримуєш дзен. Інколи треба прочитати текст двічі-тричі за раз, а коли читаєш вголос – дзен приходить швидше. От так.

Ярина Саєнко, художниця

*

006

Боїтеся поезії без рими? Ха! У віршах, що ввійшли до цієї книжки немає навіть слів! Адже Юрій Завадський – один із головних експериментаторів із формою в сучасній українській літературі. До вашої уваги його фонетична поезія. Тексти, де головними акторами є не слова, а звуки, склади та інші більш або менш наповнені затаєним сенсом частки. Фонетична, лінгвістична, візуальна поезія, найрізноманітніші напрямки ігор із самою структурою художнього мовлення сьогодні цілком упевнено почуваються в усій світовій літературі. Вони позбулися гострого епатажного й соціального пафосу, що був притаманний їхньому попереднику – авангардові ХХ століття. Вони не потребують неодмінної прив’язки «вертикалі», як це було в часи бароко. А відтак, можуть собі дозволити вільно рухатися в найрізноманітніших площинах і просторах. Книжка Юрія Завадського – не лише предмет естетичного і концептуального задоволення. Це ще й непоганий матеріал для роздумів про те, де пролягає межа літератури та про те, наскільки можливим є поетичний експеримент на початку ХХІ століття, коли, здавалось би, «все вже було»…

Олег Коцарев, поет, перекладач

*

007

Мова в тому вигляді, в якому вона існує зараз – це сформовані тіла, що ходять своїми орбітами, зліплені із затверділого космічного матеріалу. Окремі звуки, як космічний пил, позбиралися в ці тіла достатньо давно. Тож фонетична поезія, оперуючи звуком як таким, повертає нас кудись ближче до моменту великого вибуху. От полетіла би хмара в інший бік, стали би фонеми по-іншому – і ми би поставили певну думку за отаким поєднанням звуків. А так – летить у простір згусток фонем, зачіпає атмосфери якихось планет, засвічується і зникає десь у космосі. Приблизно з таких звуків поезія починалася, паралельно з музикою і мовою взагалі. Фонетична поезія Юрка Завадського – хороша профілактика суто паперового слова, якому, за великим рахунком, усе одно, буде воно вимовлене чи ні. Ці слова бурмочуть, гурчать, співають, намагаються на щось спокусити, чимось вразити, але головне – вони претендують на сприймання, для якого потрібен не аналіз, а чуття.

Ганна Яновська, поетка, перекладачка

*

008

Відповідаючи на питання, що робиться зі мною, коли я чую фонетичну поезію Юрія. Юр-ія. Хотілось відповісти фонетикою, та відповім синтаксисом. Я чую тугу, таку двоїсту тугу, за тими часами, коли майбутнє сприймалось, – майбутнє існувало у мові, на рівні суспільного договору: ми сприймаємо майбутнє, ми хочемо майбутнє, ми творимо. І все, що потрібно було від поета – не сперечатись з цим, а навпаки, бути будівничим. Я говорю насамперед про Радянський Союз 20-х та Америку 50-х, хоча і природа того відношення до майбутнього там була різна. Ця туга двоїста, бо є ще такі як семенко та бітли, котрі залишаються ракетами для уважних, а значить ще не все втрачено. Фігура Юрія під час поезії – фігура заповнювача: «слишком много у нас белых пятен, и не только в прошлом, но и в будущем». І я не знаю, як назвати себе, коли я дивлюсь, як Юрій заповнює час та простір своєю поезією. Ще не знаю.

Дмитро Левицький, письменник

*

009

Фонетичні тексти Юрка Завадського – це як всебічний опис цілого дня з життя людини. Починаючи з цілої низки фізіологічних потреб, людина виходить на прогулянку шумливим містом, з його автомобілями, корабельними гудками в портах, крикливими птахами, скандалами між перехожими, криками божевільних, лайками водіїв на необережних пішоходів, шепотінням подружок про щось особисте, дзвяканням дещиць жебрацьких монет, вітаннями, проханнями, благаннями… Тоді людська голова закипає від переситу і людина, зголодніла, йде в ресторан, де все одно чує нескінченне брязкання ножів і виделок, а компанія за сусіднім столиком регоче, перемиваючи кісточки своїм колишнім… За обідом, людина розговорюється з кимось, хто до неї підсів, і вже зовсім невдовзі просто там, в ресторані, де брязкання не припиняється ані на мить, у них стається випадковий (чи, вже невипадковий) секс. А тоді день закінчується немов у прискореній зйомці – людина повертається додому, довго не знаходячи ключі, голосно дивуючись, де вони, і потрясаючи кишені, повні усілякого добра. Тоді людина закінчує свій день фізіологічними потребами і лягає спати, голосно при тому сопучи й іноді похропуючи.

Тарас Малкович, поет

*

010

Тексти Завадського нагадують алхімію винайдення ідеальної мови, древньої і неповторної. Можна одночасно почути голоси давніх людей, що рятуються від льодовика, і шум нью-йоркської фінансової біржі. Побачити мільйони амеб в океані Тетіс і графіки стрибків ціни за барель нафти. Він видобуває з символів перворідний крик і ті таємничі флексії, що ховаються в нашому ДНК, походячи чи то з санскриту, чи то з івриту. Мова Вавилону розпадається і знову зливається в стихію. Так у поезії Завадського народжується нове життя і нова цивілізація.

Андрій Дрозда, літературний критик

*

011

Можна намагатися добре писати – хоча б так як всі, твою творчість порівнюватимуть з творчістю інших письменників, аналізуватимуть, писатимуть, критичні статті, пророкуватимуть тобі, що невдовзі ти станеш класиком, бо ти ідеш правильною дорогою і теде. У випадку Завадського нічого з вище написаного не підходить. Він пише на противагу стандартним і звичним канонам шанувальників укрліту, але цей вибір інакшості не полягає лише в інакшості – ця література виходить за рамки літератури, а ця книжка – це вже готовий перформенс без відтворення. Звук як подразник, голос як засіб, юрійзавадський як комунікат. Бо що таке література? Це і є комунікація. І як казав Юр Іздрик після виступу ЮЗа і гурту ZSUFF: «Ну ви і відшаманили!».

Юрій Матевощук

*

012

Коли закриваєш очі і входиш у твори Юрія Завадського, зникають стандартні семантичні простори. Слухаючи його фонетичну поезію, впадаєш в серії звуків, які забирають тебе, не будуючи нарацію, але й не дозволяючи тобі водночас вийти з цього потоку. Ряди знаків/звуків складаються в алґоритми, наповнені ніби абстрактним змістом. Отримуємо одначе класичні форми, наповнені відзвуками, які ґенерує за допомогою голосових зв’язок, електроніки і дримби Завадський. Звукові інсталяції, в реєстрах від традиції аванґарду до дитячого белькоту. Митець не відриває нас від щоденної мови. Він дає нас скорше мову зі сну, з меншими обмеженнями, мову повнішу.

Пшемислав Вітковський, поет

*

013

Матеріальне втілення звуку, що нагадує лізергіновий тетріс та виринає мантрою у свідомості. Знак звуку, слід одиниць які розкидані у просторі паперу.

Світлана Фролова-Безкоровайна, гурт “Nameless”

*

Дизайн обкладинки: Гриць Див

Жовтень 2014 року
40 сторінок
Формат 145х145мм