«Ця книжка з’являється в соту річницю народження Віслави Шимборської. Втім… «Ліпше мені некруглі річниці кохання / для відзначання їх щоденно» — вистачить згадати ці рядки з вірша «Можливості», щоб усвідомити прохолодне ставлення поетки до різного роду річниць, роковин та ювілеїв. Якщо спробувати бути до кінця справедливим, то зацитовані слова декларують життєвий вибір поетки в досить конкретній сфері переживання кохання — проживання його як щоденного святкування, протиставленого практикуванню сухих ритуалів, прив’язаних до календарних дат,» — зазначає в післямові перекладач Андрій Савенець.

Ми оголошуємо про появу цієї книжки саме 2 липня, в день народження поетеси, коли в усьому світі відбуваються зустрічі, презентації та святкування, покликані привернути увагу до її непересічного доробку. Поезія Віслави Шимборської надзвичайно універсальна, хоча й говорить про дуже прості речі, сповнена подробиць і дрібниць.

Міхал Русінек, голова Фонду Віслави Шимборської: «У мене немає улюбленого вірша Віслави Шимборської. Її поезія — про різні ситуації, в які ми потрапляємо протягом нашого життя. Якщо зі мною щось трапляється — добре чи погане — ймовірно, існує про це вірш Шимборської. Цей вірш дає мені мову, щоб описати цей досвід, зрозуміти його, прожити його краще. І тоді саме цей вірш є моїм улюбленим. Переконайтеся самі, чи у вас так само».

Вихід книжки запланований 7 серпня 2023 року

208 с.

130х200мм

тверда палітурка

ISBN 978-617-692-767

Анна Зотова (1999) — візуальна кріейторка, поетка, полоністка. Анна виросла на Світязі, в оточенні озер та лісів, тому природа і природні стихії є певним sacrum, навколо якого концентрується написана та перекладена нею поезія.

*

Якби хребти були з каучуку,
на світі запанував би мир.
Викопую кохання власними лопатками.

Навіть високий чинш не заподіє кривди коню.
Мастурбую твої спогади, нехай
створяться наново хіміком півстоліття тому.

Відчувають, як здуваються їм животи,
тому викрикують назви своїх країн,
виколюють собі золото з очей.

Переглядають Fixer Upper, пережовуючи їжу
за 3,5 долари. Дивлячись на таке, хочеться читати
Маркса. Описати різницю в часі: 6 годин.

Зніми усі мої кістки з п‘єдесталу.
Чи нагадує тобі це хоч трохи
кохання як з каучуку?

Викликаю Шаламуна,
викликаю Карповича,
викликаю усі неспокійні синтаксиси.

*

З анонсу видавництва “Biuro Literackie”:

Дебютною книжкою автор втручається у звичний режим використання мови, виймаючи – і таким чином витягуючи із застиглого цілого – послідовні компоненти дійсності та мови, завдяки чому ми, читачі, хоч і втрачаємо на мить безпечні моделі інтерпретації, але можемо поглянути на ці елементи, відновлені поетом, наче діти, з чистого аркуша. Це, однак, не екстремальний напад на все, а радше сократівське здивування власним незнанням.

У Суханецького робота революції відбувається в мікросфері (наприклад, як “мовчання під час з’єднання вагонів у рукавичках”), філософську інтерпретацію доводиться перипатетично (бо ніколи не патетично!) виховувати для себе, а проблиск бачення з’являється в буденному – адже поет, по-миронівськи, пропонує нам “лежати, щоб бачити”. “Якщо ви прагнете медитувати в неспокійному синтаксисі, цей дебют – для вас”. – додає видавець у примітці, що супроводжує книгу.

За словами Кароля Малішевського, який пише про книгу в biBLioteka: “Тут питань стільки, скільки потрібно. І вони стосуються фундаментальних проблем. Однаково: соціальних і метафізичних. Часом складається враження, що сама постановка питання є твердженням, яке має характер відповіді, що питання організовує і обмежує простір подальшого смислу, накладаючи домінанту на акт комунікації”. Він додає, що “приємно читати такі очищені, “розкуті” дебютні томи”.

В інтерв’ю, опублікованому в літературному журналі biBLioteka, Якуб Скуртис запитує автора: “У мене таке враження, що з поетів, які дебютували останнім часом, у віці близько тридцяти років ви використовуєте найбільш абстрактне, концептуальне поняття простору. Це виглядає так, ніби ви більше зацікавлені в тому, щоб слідкувати за певними процесами в голові, ніж у тому, щоб розмістити вірш у конкретному місці. Ви вивчаєте філософію, тож, мабуть, це впливає на те, як ви пишете?”.

Автор відповідає: “Так, вивчення філософії з точки зору вміння давати назви речам і явищам дало мені дуже багато, це безцінно. Я називаю свої вірші епістемологічно-етичними: епістемологічними, бо вважаю, що вони стосуються процесу сприйняття, фіксації подій і того, що відбувається у сприймаючому в результаті цієї фіксації; такий двосторонній процес, який часто відбувається одночасно, але також і дуже дивно”.

*

Переклала Анна Зотова
44 c.
ISBN 978-617-692-793-8
Серпень, 2023
145х160мм

Роберт Рибіцький

*

…Мовець, оспалий потребою повідомлення, а не той, який вепром розрихлює матерію мову, в синтаґматичності та номеклатурності мовлення не думає про альтернативні способи на висловлювання. Врешті, яка ж це проблема, коли стару систему віршування я не можу влити в новий міх сучасної мови? Це справа середовищна, вирішення якої потенційно здатне відкрити новизну в поетичному мистецтві…

…Мова породжує метрику. Гекзаметр не пута й тягар, а зручність: технологія, котра була тривалий час вкрай зручною для зберігання даних. Дискета минувшини, давньофлешка, архаїчна хмара…

…Я повинен був стати на бік компромісу — подекуди українська милозвучність отримала копня заради реконструкції архаїчних стіп. Редакторове відтяли би мені пальці за це свавілля, але — ану! — спробуймо, Роберте, синхронного читва!..

Юрій Завадський

*

Добридень; вже краще

Добридень, дню в злій млі. Млистий дню.
Кущ-хвощ в дім,
вись, лід, сніг;
шов, крій, зріз.

Зазвичай легально в продажу є трава.

Гриз стовбур, пес гриз хліб. Сльотний дню.
В двері впрись,
вись, лід, сніг,
пив, їв, спав.

Зазвичай дає мені копня трава.

Лепський ум, злих міць вод. Темний дню.
День дна хат,
вись, лід, сніг,
тло — трем, тінь.

Зазвичай засинаю посеред вірша.

*

Роберт Рибіцький (1976) походить із міста Рибнік, поет. Вивчав право й полоністику в Катовицях. Мешкав у багатьох містах Європи, зараз осів у Кракові. Автор книжок «Epifanie i katatonie» (2003), «Motta robali» (2005), «Stos gitar» (2009), «Gram, mózgu» (2010), «masakra kalaczakra» (2011), «Dar Lůzrů/Dar Meneli» (переклад чеською, 2014), «Dar Meneli» (2017), «Podręcznik naukowy dla onironautów» (2018), «POGO GŁOSEK» (2019), «Squatters’ Gift» (переклад англійською, 2021), «Gram mozku» (переклад чеською, 2021), «blask glac» (2021), «myśl śliną» (2022), «Kotlet frazy» (2024). Організовує в Кракові OPEN MIC та співпрацює в Краківській Школі Поезії. Член Спілки польських письменників у Кракові.

Юрій Завадський (1981) — поет, перекладач і видавець з Тернополя. Автор надцяти поетичних книжок українською та польською мовами. Переклав із польської і видав добрий десяток книжок, серед яких поезія, проза, репортажі та інтерв’ю. Викладає польську мову та літературу в Кременецькій академії.

*

84 c.
січень 2025
140х165мм
м’яка обкладинка
ISBN 978-617-692-920-8

Князь Януш Радзивілл (1880–1967) був одним із найславніших представників польської аристократії ХХ століття. Представник литовського роду, він походив з його берлінської лінії, родоначальником якої був Антоній-Генрик Радзивілл, намісник Великого герцогства Познанського. Найбільша політична активність Януша Радзивілла припала на період міжвоєнного десятиліття і, хоч ми не знайдемо його в когорті міністрів, прем’єрів і маршалків Сейму чи Сенату відродженої Польщі, все ж відіграна ним роль, виявилася значущою. Як один з лідерів польських консерваторів він будував їхні спільну лінію діяльності, прагнучи консолідації різних угруповань. Послідовно стоячи на боці Юзефа Пілсудського, він вивів їх з тіні, в якій вони опинилися після поразки на перших виборах до Сейму та Сенату. Він став одним з натхненників діяльності Безпартійного блоку співпраці з урядом (ББСУ) у післятравневій Польщі.

Хоч він народився в Берліні й роки своєї молодості провів у Німеччині або в радзивіллівській вотчині на території Прусської Польщі, доля пов’язала його з Волинню, а саме – з Олицькою ординацією, успадкованою від батька, князя Фердинанда. Історичні буревії ХХ століття – вибух обох світових воєн, початок більшовицької революції – заставали його якраз на сході. Як наслідок, він двічі опинявся в совєтських тюрмах, у тому числі в сумнозвісній Лубянці. На пропозицію шпигувати на користь СССР він ніколи не пристав, залишаючись до кінця своїх днів моральним взірцем для польських аристократів. Після Другої світової війни залишився в Польщі. Він не хотів виїздити за кордон, де перебувала його донька Кристина і син Станіслав, який робив там солідну бізнес-кар’єру. Пропаганда ПНР ефективно вбила у пам’ять багатьох поляків образ Януша Радзивілла, який полює з маршалом Райху Германом Ґерінґом, що мало свідчити про близькі стосунки польської аристократії з німецькими нацистами. Черговий польський міф, який у випадку Радзивілла негативно позначився на його іміджі, а насправді не відповідав правді.

Ідея написання біографії князя Януша Радзивіла з’явилася під час моєї роботи над історією резиденції Радзивіллів в Антоніні. Тоді мене ширше зацікавила доля так званої берлінської лінії цього славного роду. Особливо коли вийшла на яв ганебна доля останнього Пшиґодзіцького ордината Міхала Радзивілла, який у роки Другої світової війни виявився ренеґатом. Антагонізм між ним і його молодшим братом Янушем, Олицьким ординатом, людиною іншого формату, вельми заінтригував. Зрештою, як польський патріот, діяч консервативних організацій, депутат, а згодом і сенатор Польської Республіки, він не підтримував з Міхалом Радзивіллом близьких стосунків. Історія життя Януша Радзивілла, видатного державного діяча, політика та парламентаря, видалася мені настільки цікавою, що я вирішив ширше зацікавитися цією постаттю й розпочати збір матеріалів до біографії.

Ця книжка є розширеною версією докторської дисертації, захищеної 2004 року. Оскільки цілісної політичної біографії Януша Радзивілла ніколи раніше не було створено, під орудою професора Марека Масника я здійснив дослідження, що має на меті доповнити цю лакуну і представити якомога повний образ політичної та громадської діяльності князя Януша Радзивілла; людину, яка жила на зламі епох і найактивніший етап політичної діяльності якої припав на період міжвоєнного двадцятиріччя, коли він як депутат, а згодом сенатор, голова різноманітних товариств, кавалер Мальтійського ордену, Олицький ординат перебував у центрі подій тих часів і представляв у них позицію консерваторів. Залишаючись ще й після Другої світової війни їхнім моральним лідером, він ухвалив рішення залишитися на батьківщині. Доля цього представника виняткового для історії Польщі роду може також бути прикладом шляху, пройденого поляками під час Другої світової війни та після її закінчення, коли влада ПНР без охоти толерувала колишню аристократію.

Переклав Андрій Бондар

552 с.
145х200мм
м’яка обкладинка
ISBN 978-617-692-803-4

Схожі товари

невідомо чи й цього разу вдасться втекти
від надмірності відділити себе від речі втекти
від часу та з місця око спрямувати не туди куди треба
налагодити доступ і заглянути вглиб

захистити слова невеликі невагомі як пил
у перерві народжені розігрітою припливною силою
смертю сателіта який надто наблизився
тож невідомо чи знову вдасться пов’язані біг

коня зі сном дятла зісунути з очей
ліс очевидний нахабний відкинути проасоціювати
далекі впіймати острови а не риб і підібрати руки до звуку
океан зачинити в кубі й підняти сушу

за мить уже швидко й випаровує скло на згині
зосередження прірва в дійсності досить вслухатися
в бібоп а потім — коли вже знайдеться й пов’яжеться —
заіснує знову
наче сміття чекає на перемелювання

*

Аґата Пувальська — авторка книжок «haka!» (Biuro Literackie, 2021), «paranoia bebop» (KONTENT, 2022), «Funky Forest» (SPP Oddział w Łodzi, 2024) та «otwarte światy» (Katalog Press, 2024). Два рази отримувала Премію Кракова Міста Літератури ЮНЕСКО. Перекладає з португальської мови, а її вірші перекладені українською, іспанською, данською та латиською мовами.

Юрій Завадський народився та мешкає в Тернополі. Видав десяток поетичних книжок українською та польською мовами. Перекладає поезію та прозу з польської мови. Зокрема переклав книжки Зємовіта Щерека, Зити Рудзької, Реміґіуша Мруза, Малґожати Лебди, Романа Хонета. 2009 року заснував видавництво Крок, а 2011 року — цю поетичну серію.

*

Переклав Юрій Завадський
56 c.
м’яка обкладинка
вересень 2024
ISBN 978-617-692-902-4

Юрій Завадський (1981, Тернопіль) — поет, видавець, музикант, літературознавець і громадський діяч. Експериментатор і перформер. В Україні відомий як екстремальний поет, який постійно шукає нові засоби вираження і нові літературні жанри. Творить самобутню фонетичну поезію — вірші без слів. Учасник кількох музичних проектів. Видав десяток поетичних збірок. Перекладений на багато мов, виданий у Польщі, Данії та Чехії. Крім власної творчості, займається перекладацькою і видавничою діяльністю, засновник і директор видавництва Крок. Мешкає в Тернополі.

*

Вітчизна куряви,
вітчизна подиху

Я шукав
перетинав кордони стічні
канали
скелясті гори
Але були тільки міста вітрини
люди які кочують
на причинених валізах
чекаючи випадку
який забере їх до іншої далечіні
Сходило сонце
Немає дому
Твоє гаряче тіло холоділо шаленством
Вітчизна куряви
вітчизна подиху
зачинилася над головами

*

Переклав Юрій Завадський
квітень, 2023
145х160мм
56 с.
ISBN 978-617-692-770-9

Схожі товари

Ростислав Кузик (1995) — поет, прозаїк, перекладач. Автор та ведучий подкасту «Поети. Поетки. Війна». Автор чотирьох аудіопоетичних альбомів. Співзасновник та учасник літературного роз’єднання «Грань», поетично-візуального проєкту «Стихійні». Окремі вірші перекладені англійською, французькою, хорватською, польською та на іврит. Видав поетичну книжку «Наприкінці світла» (2023, «Сумна вівця»). Живе та працює у Львові.

*

(П І З Н А Н Н Я)

за іменем розпізнаємо у наших тваринах хвороби
гукаємо виходять з боку лісу темні померхлі зіниці
як у вовків торкнутих злобою поки непомітні
для долоні поки недоступні для очей
гострим лезом як сокирою забирають
по черзі

босоніж входимо у побожний ритуал
прокидаємось нагі без чужих зогнилих позичених шкір
зранених тіл

уже нічого не відрізняє нас від пташенят
ми — тільки тремтіння

*

Переклад було зроблено під час резиденції
імені Олега Лишеги в Івано-Франківську в 2023 році

44 с.
145х160мм
м’яка обладинка
січень 2024 року
ISBN 978-617-692-846-1

Схожі товари

*

Соціально-політичний, психологічний та естетичний контекст, у якому існував поет-романтик першої половини ХІХ століття, дозволяє говорити про те, що випускник Кременецького ліцею, занурившися в атмосферу української історії, зумів створити художньо переконливий образ борця за свободу. І цей образ мало чим поступається подальшим символам волі шевченкових, франкових та лесиних творів. А якщо врахувати, що Томаш Падура був практично предтечею української романтичної поезії, то варто висловити сподівання, що стереотип двозначності та суперечливості життя та творчості українсько-польського митця буде успішно подоланий.

Олександр Глотов, професор, Кременець

*

DOI https://doi.org/10.37835/692-870-6

Повний текст колективної монографії можна безкоштовно завантажити у форматі PDF за цим посилання.

*

КУЛЬТУРНО-ЦИВІЛІЗАЦІЙНИЙ АНАЛІЗ ЕТНІЧНИХ КАРТИН СВІТУПОЛЯКІВ І УКРАЇНЦІВ: АНТРОПОЦЕНТРИЧНІ МЕТОДОЛОГІЧНІ ПІДСТАВИ (Олег Лещак, Ришард Стефаньський)

ПОШУКИ ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКОГО ПОРОЗУМІННЯ В «ПЕРІОДНАЦІОНАЛІЗМУ» (ХІХ – ПОЧАТОК ХХ СТ.) (Петро Кралюк)

ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКИЙ ФРОНТИР У КОНТЕКСТІ ПОЛЬСЬКОЇ ТААВСТРІЙСЬКОЇ КУЛЬТУРИ (Олександр Глотов)

МОВНИЙ РОДОВІД БАРОНА КУДКУДАКА (Генрик Дуда)

«ВІЛЬНИХ ВНУКИ, ЗЛУЧІМ РУКИ…». УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКІНАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНІ АКЦЕНТИ БУДИТЕЛЬСЬКОЇ ПОЕЗІЇ ТИМКАПАДУРИ (Євген Нахлік)

ТОМАШ ПАДУРА: ТРАГІЗМ ПОЕТА-ЛІРИКА (Ростислав Радишевський)

КОЗАЦЬКА ТЕМАТИКА В ТВОРЧОСТІ ТИМОША ПАДУРИ (Віталій Щербак)

ТВОРЧІСТЬ Т. ПАДУРИ В КРИТИЧНІЙ РЕЦЕПЦІЇ В. ГНАТЮКА (Віталій Назарець)

УКРАЇНСЬКИЙ РОМАНТИЗМ У МУЗИЧНО-ПОЕТИЧНІЙ ТВОРЧОСТІ ТИМКАПАДУРИ (Світлана Гуральна)

ДІЯЛЬНІСТЬ ТИМКА ПАДУРИ В КОНТЕКСТІ УКРАЇНСЬКОЇ ТА ПОЛЬСЬКОЇМУЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ (Оксана Легкун)

*

192 с.

травень 2024 року

ISBN 978-617-692-870-6

Олеся Мамчич (1981) — письменниця, перекладачка, редакторка з Києва. Навчалася на відділенні «Літературна творчість» Київського університету ім. Т. Шевченка, а також на річній стипендійній програмі в Ягеллонському університеті (Краків, Lane Kirkland Scholarship Program). Авторка кількох поетичних збірок, понад десяти книжок для дітей, а також численних публікацій у антологіях і літературній періодиці, в Україні й за кордоном. Тексти перекладені на 14 іноземних мов, вірші Мамчич для дітей за оновленою програмою вивчають у молодшій школі. Нагороди: Премія імені Лесі Українки (2022), BookForum Best Book Award (2021), (Топ Барабуки 2020) та ін.

*

Операція

Мамі

Це, власне, та половина дня.
Та половина життя.
З вікна видно сухий виноград
І трохи сонця.
Чути стукіт дерев’яних черевиків,
Якими так легко сполошити життя.
Маємо ще трохи часу
Розповісти будь-що.
Розповісти будь-що найважливіше.
А можемо помовчати. Гладити голуб’ят
На іншім кінці погляду.
Але хто обере тишу, в цьому біло-теплому
Просторі? Хто наважиться на такий крок
На випередження?

*

Переклала Олеся Мамчич
60 с.
145х160мм
м’яка обкладинка
листопад 2023 року
ISBN 978-617-692-829-4
ISBN 978-83-67602-39-6

Видання книжки профінансовано в рамках Програми підтримки сучасної некомерційної літератури Інституту літератури у Кракові з бюджету Міністерства культури та національної спадщини Республіки Польща

Анна Зотова (1999) — поетка, полоністка. Анна виросла на Світязі, у оточенні озер та лісів, тому природа і стихії є певним sacrum, навколо якого концентрується написана та перекладена нею поезія.

*

112

тепер зроби таке щось

одягни чиюсь блузку
може бути теж куртка.
засунь руки в кишені

і раптом маєш його нігті й нутро
по суті

він народився з перетинкою між пальцями
а вони сміялися
і нехай лиш

спробують

все життя він чекав на вечір, коли йому виповниться двадцять один рік
і він вип’є з друзями крафтове, світле і крафтове

повернеться додому до матері
візьме ножиці

і засуне руки в кишені
а це не будуть його кишені

*

Переклала Анна Зотова
56 с.
січень 2024 ркоу
м’яка обкладинка
ISBN 978-617-692-830-0

На жаль, на превеликий жаль, ця п’єса не має кінця. Бо не всі епізоди згадано, не всі ще пережито… Ще буде і буде, бо універсальний кацап житиме серед нас до скону віку. Він, як привид, якого не виженеш ані з європейських вулиць, ані з американських прерій, ані з африканських пустель, ані з Північного полюса. Якщо не вірите, просто затихніть і послухайте уважно там, де ви є, і обов’язково почуєте «кшт чьоо прааа…» слов’янською мовою з азійською фонетикою, яку ми б геть не розуміли, ані слова, якби вона ще донині не звучала зі всіх дір в нашому житті…

*

…Двоє сміливців, розпарених до червоного кольору, як у омарів, застрибнули у холоднюще озеро, після чого відразу полягали на лежаки, на яких на сонечку, накрившись вовняним коциком, можна було і з годинку полежати, особливо після добрячої теплової «зарядки» у вісімдесятиградусній сауні. Затуливши очі журналами про романтичні готелі, дорогі годинники та автомобілі, аби заповнити чимось свій розум, вони лежали тихесенько під сонцем, уже не дивуючись чудовим краєвидам, які стали звичними за часті і регулярні подорожі. Всю цю ідилію із форелями під тихенькі звуки оперети і сонячними ваннами у природній, непорушеній тиші збурюють якісь дивні звуки: голосна розмова двох чоловіків, які ледь утиснули свої пуза у халати і ноги у шкарпетках у спеціальні одноразові тапки, тицяли пальцями у щось в телефоні, звідки лунала гучна спотворена музика, стоячи прямо під табличкою «жодних телефонів». Всі аж боялися піднімати голови, чи то з-понад журналів чи тарілок, у передчутті чогось жахливого, і… так і сталось.
Двоє животатих, перекидаючись з ноги на ногу, з боку на бік, соплячи носами із голів, які вже не поверталися на тлустих шиях, вийшли на палубу, один із них став навпроти гірського пейзажу, другий фотографує його телефоном і голосно кричить: «Ну ти, бль, Вань, кек арістаакрат, круутоойу нас, йопт!!!».

*

156 с.
130*200мм
м’яка обкладинка
серпень 2025 року
ISBN 978-617-692-919-2

*

Батько був із епохи, коли поезія володіла римою та ритмом, але в кінці життя писав білі вірші, без рим. Хтозна, може, найкраще, з належним чуттям і жорстко, він сам себе зобразив у щоденнику, у записі від 24 серпня 1957 року: «Я йшов стежкою, по обидва її боки — яблуні, вкриті плодами, майже райські в багатстві барв і шелестів. Я йшов: двозначна істота, повна пекельних суперечностей, янгол і потвора в одній особі».
— Томаш Яструн

*

Наталія Бельченко (1973, Київ) — українська поетка, перекладачка. Працювала в Інституті мовознавства НАН України ім. О.О. Потебні. З відзнакою закінчила філологічний факультет Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Має наукові публікації з міфопоетики. Авторка дев’яти збірок віршів. Її поезії перекладалися 16-ма мовами. Лауреатка літературної премії Губерта Бурди (Німеччина, 2000), за збірку «Знаки і знади» отримала премію Фонду ім. Лесі і Петра Ковалевих при Союзі українок Америки (2019). Стипендіатка Gaude Polonia, резидентка Фундації Віслави Шимборської, Інституту літератури в Кракові, Alphabetville у Марселі. Членкиня Українського ПЕН та Польської спілки перекладачів літератури.

*

Переклала Наталія Бельченко

168 c.
145×200 мм
м’яка обкладинка
грудень 2023

ISBN 978-617-692-815-7
ISBN 978-83-67602-37-2

Схожі товари

Я відчуваю як воно надходить
Я чую як слова в мені кишать
Ніби черви у трупі
Я відчуваю що настав час щось сказати
Взяти і висловитися
Вийти з правдою хай і смішною
Я відчуваю що саме на це всі чекають
На мій крик
Але коли я розплющую очі
То бачу що інші тим часом пішли
Лиш персонал рахує виручку
А я лежу приклеєний до столу
Пика у розлитому пиві

*

Міло Янач — народився 27 липня 1975 року в Ґельниці. Вивчав культурологію на Філософському факультеті Пряшівського університету. Працював у різних словацьких медіа, у маркетинговому відділі телекому- нікаційної компанії, тривалий час був безробітним, спробував себе в ролі бармена в ґельницькому генделику, а нині — речник міста Ґельниця. Видав повість «Любо, нелюбо», за яку отримав нагороду читачів у найпрестижнішому словацькому літературному конкурсі Anasoft litera. Повість перекладена українською та польською мовами. Торік опублікував збірку віршів «Милий немилий».

Лесь Белей (1987) народився в Ужгороді, мешкає у Києві. За освітою філолог. Працює в Інституті мовознавства ім. О. Потебні НАН України. Перекладає з англійської, польської, словацької та чеської. Найважливіші переклади: Вільям Блейк, «Пісні невинності і досвіду» (2019), Пйотр Ібрагім Кальвас, «Єгипет Харам халяль» (2018), Наріса Чакрабонґсе, «Катя і принц Сіаму» (у співавторстві, 2018), Вілл Ґомперц «Що це взагалі таке? 150 років сучасного мистецтва в одній пілюлі» (у співавторстві, 2017). Автор трьох поетичних збірок, чотирьох книжок репортажів та книжки прози.

*

Переклав Лесь Белей
60 с.
м’яка обкладинка
січень 2025
ISBN 978-617-692-918-5

Схожі товари

Завантажте безкоштовно!

Юрій Завадський (1981) народився та мешкає в Тернополі. Видав добрий десяток поетичних книжок українською мовою та одну — польською. Перекладає поезію та прозу з польської мови. 2009 року заснував видавництво Крок, а 2011 року — цю поетичну серію.

*

Я поранений
потоком, блиском вікон
із часів найбільшого смутку,
неіснуванням вивісок, стін, які в’язнили мене
у тривозі, висміювали випадковим звуком.

Я хочу тобі сказати про об’явлення:
ти — вікно, якого в мене немає,
яке дивилося тоді, промовляло ввійди,
метушливосте пробуджених армій, сумо голосів вулиці,
у мені розквітне твоя доля:
спів трав
уздовж ріки без світла.

Я поранений
водою, у якій тебе немає,
птахом, якого ти не бачиш,
рядком, який вдає
тебе.

*

Переклав Юрій Завадський
52 с.
Березень 2024
ISBN 978-617-692-869-0

Глянь
Як дерева примірюють обличчя
Смертних зірок
А всьому плата слово
Ув’язнене мовою тіні:
Завислий над дахами дим
Якого не прочитав погляд
Коли був іще знаком

У певному вірші, в готельній тиші
Поет перемикає канали:
Порнографія війни сусідує
З порнографією тіла.
Лоґос наших часів — акт творення
Темної застояної води
Над якою схиляється
Дівчина з перлиною.

*

Адам Ґурський (1976) мешкає та працює у Кракові. Публікується з 2010 року. Опублікував збірки «Stygnące Litery» (2014), «Ślady, kroki» (2016), «Pożegnanie. Wyjaśnienie» (2019), «Notatki do odwróconych spojrzeń» (2022). У 2020 році номінований за книгу «Pożegnanie. Wyjaśnienie » на премію «Orfeusz» імені К. І. Публікував вірші у часописах «Czas Literatury», «Kwartalnik Artystyczny», «Afront», «Topos», «Migotanie» та інших. Зараз працює над збіркою віршів під робочою назвою «Dźwięki z podwórek».

Юрій Завадський (1981) мешкає в Тернополі. Галицький поет, перекладач, видавець. Видав більше двадцяти книжок українською та польською мовами. Викладає польську мову та літературу.

Ростислав Кузик (1995) — літератор, перекладач, фотограф. Керує Мистецькою бібліотекою у Львові. Автор та ведучий подкасту «Поети. Поетки. Війна». Видав поетичну книжку «Наприкінці світла» (2023, «Сумна вівця»).

*

Переклав із польської Юрій Завадський
Світлини зробив Ростислав Кузик

52 с.
130*200мм
м’яка обкладинка
червень 2025 року
ISBN 978-617-692-940-6

Місцезнаходження Волинської гімназії в Кременці не було випадковим. Причиною була не тільки багата історія міста, що сягає XI століття, чи прекрасне географічне положення. У збережених донині величних будівлях розташовувався єзуїтський колегіум. Потім заклад перейшов до Комісії народної освіти — польського міністерства освіти. Після падіння Речі Посполитої внаслідок її поділу між Росією, Австрією та Пруссією, через кілька років у цих будівлях з’явилася Волинська гімназія. Традиція освітнього закладу в Кременці була збережена, і з цим фактом нерозривно пов’язане ім’я Тадеуша Чацького. Саме Тадеушу Чацькому та школі, яку він заснував, присвячена книга під назвою «Тадеуш Чацький 1765–1813: На перетині епох і земель».

*

496 с.
Тверда палітурка, суперобкладинка
Листопад 2025 року
ISBN 978-617-692-955-0

Переклав із польської Юрій Завадський

Валерія Глотова (1988) родом з Тернополя, тут же закінчила магістратуру Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка за спеціальністю «Переклад», де опанувала мистецтво перекладу з англійської та французької мов. Працюючи протягом кількох років у країнах Азії та Південної Америки, самостійно оволоділа португальською та іспанською мовами. Опублікувала переклад на українську оповідань мало знаного у нас класика бразильської літератури Жуакіна Марії Машаду де Ассіса. Переклад віршів Карлоса Кордози – перекладацький дебют Валерії у царині поезії.

*

СЛОВО НА ПОЧАТКУ

Чи можна сказане сказати в інший спосіб?
І як перекроїти тим майбутнє,
щоб стати ні до кого не подібним?

Чи треба бути аж таким стерильним?

Стільки барв у хаосі сумнівного світу,
бруд іржі і огидні повадки
жити в ритмі покручених тіней,
спершу думати, потім вже бути,
написати, а потім ходити
між фотелями,
що мерехтять на межі очевидності,
тіло без тулуба і без очей .
А я все мрію про перше слово,
новонароджене й ще трохи ціле.

*

Переклала Валерія Глотова
Дизайн видання: Софія Салецька
68 с.
м’яка обкладинка
Вересень 2024
ISBN 978-617-692-894-2

Схожі товари

Юрій Матевощук (1991) — український поет, перекладач, журналіст і менеджер проєктів у сфері культури. Керівник та програмний директор «Мистецького фестивалю «Ї» та координатор сцени «Amphitheatre» на фестивалі «Faine misto». Член НСПУ з 2014 року, член PEN Ukraine з 2020 року.

*

фігури, що не торкаються
одна до одної на уявній

осі.

трупарня любові
позбавлена дива

походження.

однак — ти знову в це вникаєш,
наче в ненависну

математику.

ти хочеш ділитися
з кимось, поділяти його

думку.

множити знаки
запитання.

фігури, що торкаються
одна до одної, у рівновазі,

в
одностайності.

*

Переклав Юрій Матевощук
Квітень, 2023
145х160мм
60 с.
ISBN 978-617-692-771-6

*

Кишені

Ніяких оздоблень або віртуозності. Два-три
рядки якщо вдасться заримовані але це
необов’язково. Аби порозумітися треба
перекласти слова з кишені в кишеню
обережно мов гроші. Горобець коли співає
гарніший аніж міріада чайок написав поет.
Я ношу цей клаптик вірша при собі на потім: коли
стане в пригоді просто вийму його.

*

Войцех Бонович (1967) — польський поет, публіцист, журналіст. Автор понад десятка поетичних збірок, ряду книжок-інтерв’ю та біографічних розвідок, серед яких найвідоміші — про польського філософа Юзефа Тішнера. Працює також як укладач і редактор книг, серед яких особливо радісно згадати вибрані оповідання Корнеля Філіповича — уже добре знайомого нашим читачам літератора.

В’ячеслав Левицький (1988) — поет, перекладач і літературознавець із Києва. Лауреат літературних відзнак, зокрема конкурсів «Гранослов» і «Смолоскип», а також перекладацької премії «Metaphora». Автор кількох монографій. Низка його різножанрових творів публікувалася в перекладах англійською, білоруською, італійською, польською, сербською та французькою мовами

*

Переклав із польської В’ячеслав Левицький
112 с.
145х160мм
м’яка обкладинка
Листопад 2023 року
ISBN 978-617-692-810-2

Анна Зотова (1999) закінчила полоністику і переклад у Волинському університеті ім. Лесі Українки та польську філологію в університеті Яна Длугоша в Ченстохові. Поетка, візуальна кріейторка. Анна виросла на Світязі, у оточенні озер та лісів, тому природа і стихії є певним sacrum, навколо якого концентрується написана та перекладена нею поезія.

*

Віднаходжу в цих віршах якусь неокреслену таємницю, так, наче під час розмови оповідач втратив голос і дивився в очі тому, хто слухає. І – що для мене важливо – є в цьому свіжість погляду і уважність!

Малґожата Лебда

*

рештки чорного лаку на нігтях
лляний рюкзак
тільки це приходить мені до голови
коли вона стоїть між дверима і письмовим столом батька

може ще щось
але на її тлі — непомітне

*

Переклала Анна Зотова
52 c.
березень 2024
ISBN 978-617-692-868-3

*

Володимир Білик — поет з України. Серед його творів — “Roadrage” (2018-2019, Zimzalla), “Gerry Ha Ha” (2020, Timglaset), Detournement Crusade (2021, Redfox Press), Duncet Epee (2023, Redfox Press).

*

Грудень 2024
100 с.
130х200мм
ISBN 978-617-692-904-8

Адріан Глень (1977 р., Ченстохова) —- поет, прозаїк, літературний критик та історик польської літератури. Працює на посаді професора Інституту літературознавства Опольського університету. Мешкає неподалік Ополя з дружиною та двома синами. У 1998-2001 роках — головний редактор журналу «Przez czerń», у 2009-2012 роках — редактор літературного відділу журналу «Strony». Співробітник двомісячника «Topos», член поетичного угруповання «Toposy». Стипендіат Польського наукового фонду. Член Академії молодих вчених Польської академії наук та Комітету з літератури Польської академії наук. Разом із сином Юліана Корнхаузера, Якубом, він опікується творчістю поета. Під його керівництвом вийшли друком «Зібрані вірші» (2015 р.), «Зібрана проза» (2017) та «Зібрана критика» (2018-2019). Видавець двох антологій критичних текстів, присвячених творчості Юліана Корнхаузера, а також є автором двох монографій про творчість Юліана Корнхаузера. Опублікував збірку критичних літературознавчих есеїв та досліджень «Критика і метафізика» (2017) та монографію про творчість Анджея Стасюка (2019).

*

Дитина дивиться, як я пишу,
перо рипить по папері,
стає все коротшим листок,
слова приємно муркочуть.
Дитина дивиться, як я пишу,
пишу, як дивиться дитина,
я щасливий, по вінця
щасливий.
Юліан Корнхаузер

Обмеженість слів, тривала екстракція, стягнення мови в сугестивний, проникливий образ — це одна з найцінніших, на мою думку, складових поетики Корнхаузера, яка все ще чекає на своїх прискіпливих дослідників.
Адріан Глень

*

Серія «Сучасне польське літературознавство»

Книжка видана за підтримки та в співпраці
з Інститутом Літератури в Кракові та Міністерством культури та національної спадщини Республіки Польща.

Переклала Наталя Сидяченко
листопад, 2022
145х200мм
168 с.
ISBN 978-83-66359-61-1
ISBN 978-617-692-716-7

Масштабами порушених у ній естетичних, художніх, філософських, історичних проблем, широкою тематикою й зверненням до фольклору, у якому просто й не завуальовано виражене народне розуміння добра, справедливості й цінності людського життя, увагою до національних питань, складною циклічною структурою та позначеними актуальними в часи Міцкевича проблемами поема сягає далеко за межі національної літератури, звертається до європейського досвіду багатьох народів, що в ХІХ столітті відповідали на тогочасну історично-політичну ситуацію й на розуміння людини та її призначення. Це один із найвидатніших творів польської літератури першої половини ХІХ століття.

*

Книжка видана за підтримки та в співпраці
з Інститутом Літератури в Кракові

Переклав Віктор Гуменюк
336 с.
145*200мм
ISBN 978-617-692-710-5
ISBN 978-83-67170-83-3

Кохановський не був єдиним поетом польського Відродження. Його попередники — Бернат з Любліна, Станіслав Клерик з Бохні, Миколай Рей (усі вони писали не тільки латинською, а й польською мовами). Були перед ним і такі поети-гуманісти, як Клеменс Яніцький, Анджей Кржицький та інші. Але тільки Кохановський досяг у своїй творчості вершин, які (аж до появи Міцкевича) давали повне право називати його першим серед польських поетів. Його поезія, як усяке творіння справжнього митця, не втратила свого значення і сьогодні, вона хвилює і наводить на роздуми. [..]

Творчість Яна Кохановського була джерелом натхнення для всіх наступних поколінь польських літераторів. До її образів і тем зверталися Самуїл Твардовський, Францішек Князьнін, Ципріян Норвід, Болеслав Лесьмян, Юліан Тувім, Владислав Броневський, Константи Галчинський, Антоній Слонімський та багато інших митців слова. Постійно перевидаються твори Кохановського — вони стали невід’ємною частиною культури братнього польського народу.
В одній із пісень Кохановський звертався до своїх сучасників:

Чи хтось є, що минущі зневажив би справи
І зі мною для доброї лю´дської слави
Без вагання віддав би здоров’я і сили,
Щоб по смерті ми хоч імена залишили?

Важко сказати, скільки сучасників відгукнулись на його звертання, але сам він добру людську славу заслужив навіки.

Петро Тимочко, із передмови до книжки

*

Петро Тимочко – поет, перекладач, драматург та публіцист. Народився 1 серпня 1925 року в Долішньому Івачеві біля Тернополя. Закінчивши народну школу, вступив у Тернопільську українську гімназію товариства «Рідна школа», яка згодом стала середньою школою № 1. Влітку 1943 року хлопець вступив добровольцем у дивізію «Галичина». З 1990 року після зміни політичного клімату і прийняття в члени спілки письменників України, Петро Тимочко почав друкувати також власні поетичні і драматичні твори. Одна за одною виходять його збірки: «Рідний клин» (1994), «Із болем у душі» (1995), «В стрімкім потоці часу і подій» (1995), «Премудрість Божу в собі я ховаю» (1996), «Із вічності у вічність» (2000); драматичні твори: «Трагедія зради, або Українська трагедія» (1993), драматична поема-містерія «Пекельний суд» (1994), «День перемоги» (1994); переклади: Й.-В. Гете «Невгасима любов» (1997) та «Вибрані твори» Ганса Сакса (1997); автобіографічна повість «Роздуми над пережитим»; збірник фелейтонів та ессе «Мовчати було б негоже» (2003). Готував ще книжечку своїх перекладів, що розсіяні по збірках та журналах, але не встиг закінчити. Як поет Петро Тимочко зробив помітний внесок у суспільно-філософську лірику. Помер Петро Тимочко 26 лютого 2005 року, похований в місті Тернопіль.

*

Книжка видана за підтримки та в співпраці
з Інститутом Літератури в Кракові

Переклав Петро Тимочко
жовтень, 2022
145х200мм
160 с.
ISBN 978-617-692-705-1
ISBN 978-83-67170-69-7

Юрій Завадський (1981, Тернопіль) – український поет, перекладач, видавець. Видав більше десяти книжок, серед них поетичні збірки та літературознавчі праці. Мешкає в Тернополі.

*

Юрій: Тож питання: чим є поезія? Чого вчить? Чи це щось відмінне від решти текстів?

Пйотр: Мені близький захват Тимотеуша Карповіча і така неоцінена його докторська дисертація про Лесьмяна. Скажу по-своєму, хай навіть просто, але Лесьмян, будуючи, творячи свій світ, творив так звану «неможливу поезію». Це мені близьке. Неможлива поезія, яка спрямована до чого, назвімо це джерелом, до того лоґосу, до якогось початку. Не смію використати це слово, але, може, навіть прагне розуміння. Це така наївна віра, що існує якесь джерело, до якого прагне особа, яка пише, на рівні метафізики, трансценденції. Хоча тут потрібно бути обережним із цими небезпечними словами, які вимагають багато пояснень щодо того, як ми їх розуміємо. Адже тут можемо торкнутися метафізики Віткевича. Тут йдеться про прагнення до якоїсь первинності, і таким парадоксальним чином — до самої мови, хоча, з іншого боку, я усвідомлюю, що на щодень ми не послуговуємося мовою метафори, вишуканої метафори. Це важкі питання. Естетика, переживання через мову, через досвід вірша, естетика, переживання метафори, яке провадить до катарсису, побіжно кажучи, виймає мене з наративу щоденності, який мене сам по собі втомлює, приземлює. Хоча, з іншого боку, приземлене слово в поезії дуже важливе, це той конкрет, осяжність речі, яка дуже важлива.

З інтерв’ю

*

Відвідання хворих

ходжу
вже з ходунцями

я зірвала пеларгонії
на балконі вдосвіта
це була подорож
за океан

лежать тепер на столі
у світлі
огарка

*

Книжка видана за підтримки та в співпраці
з Інститутом Літератури в Кракові

Переклав Юрій Завадський
жовтень, 2022
145х160мм
72 с.

ISBN 978-617-692-708-2
ISBN 978-83-67170-82-6

Роман Хонет (1974) — польський поет, редактор, журналіст. Мешкає під Краковом. З 1995 до 2008 року редагував літературно-мистецький двомісячник «Студіум» та книжкову серію, котру видавав журнал. Співредактор мережевого журналу LiterackaPolska.pl. Лауреат Поетичної премії ім. Віслави Шимборської 2015 року за книжку «світ належав мені», премію від поділив з іншим лауреатом, Яцком Подсядлом. Романа Хонета називають представником напряму тзв. «осмілілої уяви» у найновішій польській поезії. У стосунку до покоління також застосовують термін «нові екзистенціалісти».

*

Поезія — дочка пам’яті чи втрати? Це питання з царини поетики. Читачі поезії Романа Хонета — ті, які люблять занурюватися у тривожний внутрішній світ людини; ті, які уважно дослухаються до жорстоких висновків про гігантський смуток людської екзистенції.
Юзеф Марія Рушар

А все ж — незалежно від цієї непоказної кількості задру-
кованого паперу — Романа Хонета вважають поетом небачено важливим; я б ризикнув сказати, що літературна критика визнала за ним місце когось, сила впливу кого дорівнює силі винятково найбільш іконічних постатей польської поезії останньої чверті століття…
Пшемислав Роєк

*

Серія «Сучасне польське літературознавство»

Книжка видана за підтримки та в співпраці
з Інститутом Літератури в Кракові та Міністерством культури та національної спадщини Республіки Польща.

Переклав Юрій Завадський
жовтень, 2022
145х200мм
240 с.
ISBN 978-617-692-706-8
ISBN 978-83-67170-71-0

Бартош Сувінський — доктор гуманітарних наук, поет і літературний критик. Поезію, прозу, критичні статті та наукові дослідження публікував серед іншого в «Twórczości», «Odrze», «Toposie», «Frazie», «Zeszytach Literackich», «Polonistyce», «Rzeczpospolitej», «Tygodniku Powszechnym», «Nowych Książkach», «Kwartalniku Artystycznym» і збірниках наукових конференцій. Видав наступні поетичні збірки: «Сехір», «Бліки», «Відпуст», «Урочище», «Вирай і Бура. Хорватський зошит». Автор монографії «Сезони поезії. Концепція часу в поетичній творчості Кристини Мілобендзької», книги есеїв «З того боку ріки. Нариси про поетів з Одри» і вибору віршів Яна Гочола «Костуром по корі».

*

Любов — це суттєвий мотив творчості Посвятовської. Таке спостереження може здатися банальністю, тож ми тим більше зобов’язані представити свіжий аналіз та інтерпретацію віршів поетки. Для цього ми маємо відмовитися від використання популярних контекстів — наскільки це можливо, усвідомлюючи, що кожний випадок читання це окремий акт і сенс прочитаного повсякчас проявляється по-різному. Тому ми повинні намагатися читати поезію Посвятовської, незважаючи на заяложені формулювання, загальноприйняті тлумачення та стереотипні висновки.
Бартош Сувінський

я люблю сумувати
підніматися по поруччю звуку та кольору
відкритими вустами хапати
запах захололий
я люблю свою самотність
закріплену вище
ніж міст
що руками обіймає небо
своє кохання
яке босоніж
іде по снігу
Галина Посвятовська

*

Серія «Сучасне польське літературознавство»

Книжка видана за підтримки та в співпраці
з Інститутом Літератури в Кракові та Міністерством культури
та національної спадщини Республіки Польща.

Переклала Наталія Бельченко
жовтень, 2022
145х200мм
128 с.
ISBN 978-617-692-707-5
ISBN 978-83-67170-70-3

Адам Лешкевич (народився 1988 року в Ополі) – польський поет. Пише, редагує, музикує, перекладає. Автор збірок Fantomowa głowa (2016) і Apokalipsa psa (2020). Лауреат літературних конкурсів імені Артура Фриза, а також Złoty Środek Poezji за книжковий дебют. Колишній редактор квартальника Pressje. Мешкає в Кракові.

В’ячеслав Левицький (народився 1988 року в Києві) – український поет, перекладач, літературознавець. Кандидат філологічних наук. Лауреат перекладацької премії «Metaphora», поетичного фестивалю «Молоде вино», літературних конкурсів «Гранослов», «Кримський інжир / Qirim inciri», «Смолоскип», «Экслібрыс» імені Володимира Короткевича (відзнака опозиційної Спілки білоруських письменників), конкурсу на здобуття стипендії «Gaude Polonia» тощо. Автор трьох поетичних збірок, кількох монографій, а також численних різножанрових публікацій в українській і зарубіжній періодиці. Деякі твори письменника перекладено англійською, білоруською, вірменською, польською, сербською, французькою мовами. Мешкає в Києві.

*

Найдорожчі серцю

пахощі кедра, вловимі
у велетенській залі, яка б могла
вважатись моделлю того, що настане
після смерті, Небесного гіпермаркету,
нагадали мені парфум Un Jardin En Mediterranee —
виріб, котрий розчулив мене колись до сліз
без усякої думки.
І коли б назвали його цибулею вітчизняною,
було б те саме, адже йдеться не про слова
(«Не називаю її раєм, тії хатиночки у гаї
над чистим ставом край села»), але тоді
про що? Раз незрозуміло, то, напевне, про гроші:
так кажуть. Он воно як. Але ж кажуть теж:
«У нас нема зерна неправди за собою».
Кажуть же: не забувай
про борошно! А отже, не забувай про мене.

*

Книжка видана за підтримки та в співпраці
з Інститутом Літератури в Кракові

Переклав В’ячеслав Левицький
жовтень, 2022
145х200мм
56 с.
ISBN 978-617-692-704-4
ISBN 978-83-67170-68-0

Борис Щавурський (1963) – український поет, перекладач, редактор. Викладав у Тернопільському національному педагогічному університеті імені Володимира Гнатюка, багато років працює редактором видавництва «Богдан» у Тернополі. Співредактор енциклопедичного довідника «Зарубіжні письменники», укладач багатьох антології та навчальних видань. 2015 року видав книжку про своє рідне село «Кип’ячка: Біографія Вітчизни». У дев’ятдесятих роках двадцятого століття брав участь у літературному гурті «Західний вітер».

*

не кажи, що в 2040-ому
западуться підмурки наших домів
що з волі синів постане гетто для отців і матерів
що з волі дочок обезлюдніє наше місто
що шпилі храмів упадуть наче кубики в долонях Юлії
що комп’ютер поміститься в наперсток
що дітей годуватимем концентратами в піґулках
що груди жіночі висхнуть наче незірвані вишні
що згинуть як мухи чоловіки любов яких
від батька до сина звертала гори
що хребти згинатимуться і багато хто піде босоніж
забери мене на кладку над ставком
хай долоня моя засне у твоїй
і поєднаються кровотоки

*

Книжка видана за підтримки та в співпраці
з Інститутом Літератури в Кракові

Переклав Борис Щавурський
вересень, 2022
145х160мм
44 с.
ISBN 978-617-692-695-5
ISBN 978-83-67170-45-1

Володимир Дячун (1947) – поет і перекладач, інженер і редактор. Закінчив Львівську політехніку та аспірантуру Санкт-Петербурзького механічного інституту, працював конструктором-машинобудівником у Львові та в Тернополі. Дебютував 1973 року як поет, видав більше десяти книжок. Член Спілки письменників України з 2001 року. У 1998—2002 рр. працював у Кракові. Це знайшло свій «відбиток» у кількох книгах, зокрема
у книжці «Краківські сезони камеральні».

*

ПИЛ

провидіння ока, розібрані до розсолу? підкласти під церу
кавалок панчохи, александрійство (визнавали ми за декаденство!)
чи дописування до жилок на листках: дерев’яниста дельта
цівок крови на скроні, о, о! то є щось! а таке? нічого не означає.

з плином часу, може бути, з’явиться нова простота
в точці перетину трамвайних чи далекосяйних дротів. може бути,
з’явиться феєрія барв і звуків у роверових-зерових шприхах.
буде говорити так, як було. так, як буде. у сні — шалабуди,

халапутні приблуди. бути пута. бути скрута. бути отрута,
«добре освячена», добре — ближче до шпіхлірів влади.
бути: жовті шафки в кухні, потріскана виливка, від котрої
почались усілякі нещастя. тому що відлучена,

згорблена, не обстукана своєчасно обцасом. на ній тільки
замоклі лежені, плач жінок, непевність чоловіків, оббудована
невчасно нахабством. не на місці, не на місці, незрозуміла
вість. щось, колись, може бути, може, пута, її розповість.

*

Книжка видана за підтримки та в співпраці
з Інститутом Літератури в Кракові

Переклав Володимир Дячун
вересень, 2022
145х160мм
64 с.
ISBN 978-617-692-691-7
ISBN 978-83-67170-46-8

Тамта Ґуґушвілі – журналістка та перекладачка, яка робить великий вклад у розвиток культурних взаємин України і Сакартвело. Юрій Завадський – поет і перекладач, видавець і промовтор сучасної поезії в Україні. Переклад книжки Тамта і Юрій здійснили без використання іншомовних перекладів безпосередньо з грузинської.

*

Сьогодні моя мама запізниться

…
Сьогодні ввечері мама знову запізниться.
Я повинна зачаїтися й чекати біля вікна.
Коли крапка стане завбільшки з муху — впізнаю маму.
Де вона вештається, — буркотітиме вихователька в садочку,
дрімаючи над в’язанням.
Поки немає мами віконне скло починає пістрявіти
від намальованих пальцем сніжинок.
Не пацькай скла, — гукне до мене вихователька
і раптово розплющить праве око, наче якийсь дракон, —
не пацькай вікна!
Дивно, чому вихователькам сніжинки здаються брудом?
Або чому вчора покарали Лелу Ґабрітчідзе? —
змусили її покласти голові на смердючий стіл тільки через те,
що вона передумала їсти зупу з макаронами.
Мамо, я для тебе намалювала ці сніжинки, —
скажу це, коли вона прийде,
бо я не боюся цієї виховательки.
Мамо, я дочекаюся, не хвилюйся,
навіть якщо знову запізнишся.
Нарада затягнулася, — втомленим голосом вона
вибачиться переді мною.
Візьме за руку і ми попрямуємо засніженою вулицею.
Розкажи, як сьогодні було, — спитає.
У моєї мами теплі руки, а ця прогулянка — півгодинна казка,
коли ми без поспіху йдемо вулицями маленького міста додому.
Сьогодні торт до дня народження Ніко
майже весь з’їли вихователі, мамо.
А нам пороздавали маленькі, тонкі шматочки.
Рипає під ногами сніг, коли йдемо із садочку.
У маленьких містах у таку пору ходять обережно —
аби не поковзнутися.
Як добре інколи так повільно ходити разом із мамою,
хай би вона й завтра запізнилася —
я їй стільки історій розкажу!
І тільки наші голоси будуть розтинати глухоту
зимового вечора.
Люблю так ходити разом із моєю втомленою мамою.
Деколи викручую шию, щоби подивитися назад, і бачу,
як швидко сніг запорошує наші сліди.

*

Переклали Тамта Ґуґушвілі та Юрій Завадський
листопад, 2021
145х160мм
84 с.
ISBN 978-617-692-670-2

Його поетичний дебют відбувся у 1978 році, коли Польковський опублікував свої вірші у нецензурованому літературному квартальнику «Zapis», одному з найважливіших польських культурних журналів, що діяв у 1970-х роках. Його перша поетична книга «To nie jest poezja» була надрукована у 1980 році незалежним видавництвом «NOWA», відтак Польковський став єдиним поетом, який дебютував у нелегальних видавництвах Польської Народної Республіки. У 1978 році Польковський став редактором студентського журналу «Sygnal». У часи “Солідарності” він організував мережу з кількох сотень бібліотек при фабричних комітетах і постачав їм підпільні відання. Тоді він також заснував незалежне видавництво «ABC», у якому опублікував свій другий том поезії «Oddychaj głęboko» (1981 р.). 13 грудня 1981 р. був інтернований і ув’язнений у Вишнічі, а потім у Заленжі. З 1983 р. — головний редактор та видавець суспільно-культурного журналу «Арка». Того ж року був опублікований його третя збірка «Ogień», що містить вірші, написані за воєнного стану. За книжку був удостоєний двох премій: підпільної «Солідарності» та премії Фонду Косцельських в еміґрації. У 1986 році він опублікував збірку «Drzewa».

У 1989 році він був видавцем і головним редактором двотижневика «Świat», а за рік став видавцем і головним редактором час консервативного щоденного видання «Czas krakowski», що виходило у 1990–1996 роках. У 1990 р. була опублікована перша його легальна книга, яка містила добірку раніше опублікованих та нових віршів, написаних у перший період його творчості — «Elegie z Tymowskich Gór» (1990). Після цього видання він мовчав майже двадцять років.

У вільній Польщі Польковський займався громадською діяльністю. На початку червня 1992 року короткий час працював прес-секретарем уряду Яна Ольшевського. Водночас він був головою наглядової ради Польського інформаційного агентства. У 1993 році разом із краківською «Солідарністю» він долучився до організації виборчої комісії «Samorządny Kraków». Пізніше він став одним із співзасновників асоціації з такою ж назвою. У 1996–2003 роках він працював у заснованому ним агентстві зв’язків з громадськістю. Пізніше він працював на громадському телебаченні та редагував сторінку Portalfilmowy.pl для Польської асоціації кінорежисерів.

Після багатьох років мовчання Польковський повернувся до літературного життя у 2009 році томом поезії «Канти», номінованим до премії Silesius і премії ім. Юзефа Мацкевича, відзначеного у 2010 році літературною премією імені Анджея Кійовського. Пізніше він видав ще кілька поетичних збірок («Cień» 2010 р. та «Głosy» 2012 р.). У 2013 році останній том приніс йому поетичну премію Orfeusz імені Костянтина Ільдефонса Ґалчинського та номінацію до премії ім. Віслави Шимборської. В останні роки він також отримав премію Асоціації польських журналістів «на знак визнання його внеску у свободу та красу друкованого слова». У 2015 році він опублікував збірку поезії «Gorzka godzina», яка об’єднала вірші, написані після того, як від мешкав у селі Тимова, де почав розводити оленів Дибовського. Поезія з дев’яти збірок була видана в книзі «Gdy Bóg się waha. Poezje 1977-2017». У наступні роки з’явилися нові збірки: «Pochód duchów» (2018) «Rozmowy z Różewiczem» (2018), «Łyżka ojca» (2021) та «Pomieszane języki» (2021). Твори поета перекладені багатьма мовами, включаючи німецьку, французьку, англійську, російську, українську, румунську, хінді, чеську та шведську.

У 2013 році Польковський опублікував роман «Ślady krwi. Przypadki Henryka Harsynowicza», за який він отримав премію Identitas у 2014 році. Добірка оповідань “Portier i inne opowiadania” була опублікована у 2019 році, а в 2020 — щоденні нотатки під назвою «Pandemia i inne plagi». У 2014 році вийшла збірка публіцистики під назвою «Polska, moja miłość», а у 2019 році — «Ryzyko bycia Polakiem» — своєрідна автобіографія-інтерв’ю із Петром Легуткою.

У 2016 році Президент Республіки Польща Анджей Дуда нагородив Яна Польковського офіцерським хрестом Ордена Полонії Реститути та Хрестом Свободи та Солідарності за заслуги перед польською культурою, а міністр культури та національної спадщини нагородив його золотою медаллю Gloria Artis (2018).

*

* * *

Мовчущий біль пташині нотки
безладно тліючих сигарет
над темною тремтячою ущелиною
міста.
Червоні планети кружляють
гаснуть наче оті що шукають одне одного
повні зневір’я загублені
осліплі жести
клапті уривки
відходи життя.
Не можу дотямити?
Жадати? Одужати?
Знов записати?

*

Переклала з польської Маріанна Кіяновська
72 с.
145*200мм
Жовтень 2021 року

ISBN 978-617-692-659-7
ISBN 978-83-66765-97-9

*

Іван Лучук (1965) – український письменник, відомий як паліндроміст, співтворець літературних формації «ЛуГоСад» і «Геракліт», філолог, автор найдовшого паліндромного тексту (3333 знаки) в українській літературі «Епос і нині сопе» (1993). Створив варіянт української латинки. Іван є одним із чолових діячів української літератури кінця ХХ століття та став інспіратором для наступних поколінь літераторів. Член Наукового товариства імені Шевченка у Львові, Міжнародної асоціації україністів, Міжнародної асоціації білорусистів. Співзасновник Асоціації українських письменників, Міжнародної асоціації візуального мовлення, «ПУП» (Планетарна Управа Паліндромії) тощо.

*

спадкові хвороби

перстень пружину і ще один перстень і декілька чеканок
все це знайшли в бабиному животі під рентґеном
ми довго дивилися на фото і не могли дійти згоди
є божевілля спадковим чи заразним
ще роками потім не приходила до нас
було напівсарна напівбабця
з болотом на копитах
боялися що нас забруднить
що посадить в нас насіння осені
яка нас обросте наче бур’ян
шануючи заповіти мого батька
за пупом
казала мені що мала повно хлопців і оленів
а одного разу знайшли її розповідають
і з попом
край потоку

*

Переклав зі хорватської Іван Лучук
80 с.
145*165мм
Жовтень 2021 року

ISBN 978-617-692-643-6

*

Лесь Белей (1987) народився в Ужгороді, мешкає у Києві. За освітою філолог. Працює в Інституті мовознавства ім. О. Потебні НАН України. Перекладає з англійської, польської, словацької та чеської. Найважливіші переклади: Вільям Блейк, «Пісні невинності і досвіду» (2019), Пйотр Ібрагім Кальвас, «Єгипет Харам халяль» (2018), Наріса Чакрабонґсе, «Катя і принц Сіаму» (у співавторстві, 2018), Вілл Ґомперц «Що це взагалі таке? 150 років сучасного мистецтва в одній пілюлі» (у співавторстві, 2017). Автор трьох поетичних збірок, двох книжок репортажів та книжки прози.

*

навіщо іти назад

у власній тихій м’якоті
шукаєш центральне місце
без виразного звуку
це може бути
темний тріснутий камінь
або кора дерева, що вросло в руїни
(казали тобі «змінилася, ніколи не така, як була раніше»).
після стирання додатку
міського громадського транспорту
вертаєшся жити на провінцію
вивчаєш тихі пагорби:
пагорби як докази
і руїни цегельні
у якій голоси у стінах
ще не дозвучали.
уже пригадуєш —
вітер тут навалою пожирає будинки
і на цьому корені, що стирчить
ти колись обірвала
своє намисто.

*

Переклав зі словацької Лесь Белей
100 с.
145*165мм
Жовтень 2021 року

ISBN 978-617-692-658-0

проф. Маріан Кісєль

*

Проф. Катажина Шевчик-Хааке – науковий працівник Інституту європейської культури Університету імені Адама Міцкевича в Познані. Авторка багатьох наукових книжок, серед який дослідження поетичного доробку Еміля Зеґадловича, компаративістичне зіставлення творчості Юзефа Віттліна та Пер Лаґерквіста. Авторка займається проблемами порівняння польської та шведської літератур, що вилилося у видання збірників наукових праць «Форми сучасності. Порівняльні дослідження польської та шведської літератур». Багато статей присвятила літературі польського модернізму та проблемам літературної та інтермедіяльної компаративістики.

Зміст книжки (файл PDF).

*

Серія «Сучасне польське літературознавство» у співпраці з Інститутом Літератури в Кракові.

184 с.
140*200мм
Вересень 2021 року
ISBN 978-617-692-646-7
ІSBN 978-83-66765-77-1

Войцех Кудиба

*

Як Блонський (1931-2009) – відомий польський історик літератури, критик, есеїст, перекладач і професор Яґеллонсього університету в Кракові. Захистив дисертацію на тему “Міколай Семп-Шажинський та початки польського бароко”. Ян Блонський вважається головним представником так званої краківської школи літературної критики та одним із найбільш впливових польських літературознавців другої половини ХХ століття.

Зміст книжки (файл PDF).

*

Серія «Сучасне польське літературознавство» у співпраці з Інститутом Літератури в Кракові.

416 с.
140*200мм
Вересень 2021 року
ISBN 978-617-692-644-3
ISBN 978-83-66765-88-7

[..]

«Голоси» належать до найкращих поетичних творів, написаних польською мовою, а їхня літературна сила бере початок не стільки в переживанні національної історії, скільки в потужній солідарності з родинами загиблих. Цей останній факт — неймовірно важливий, оскільки виходить поза межі Польщі і поза 1970-й рік, який для мільярдів мешканців нашої планети не є знаковою датою. Немає причин думати, що хтось в Азії, Південній Америці чи навіть Європі знав і переживав вбивства в якомусь невідомому місті на березі холодного моря. Але злочинні уряди — повсюди, а досвід зла — знаний усім, як і загальнолюдським є оплакування вбитих. Біль утрати — наша спільна справа на кожній географічній довготі чи широті. Оголене страждання, позбавлене історичних і географічних подробиць, зрозуміле всім. Нехай досвід відсутності найближчих, силою таланту втілений у художньому слові, несе катарсис, оте естетичне задоволення високою поезією, адже таким був задум автора.

Юзеф Марія Рушар

*

Ян Польковський — поет, прозаїк, публіцист і громадський діяч. Народився 10 січня 1953 року у місті Берутув (Нижньосілезьке воєводство), виріс у Новій Гуті. У 1972 – 1978 роках навчався на факультеті польської філології Ягеллонського університету. Брав активну участь в роботі краківського студентського комітету «Солідарності».

Видання:
«Це не поезія» (To nie jest poezja), Niezależna Oficyna Wydawnicza NOWA, Warszawa 1980
«Дихай глибоко» (Oddychaj głęboko), ABC, Kraków 1981
«Вогонь. Із записів 1982-1983 рр.» (Ogień. Z notatek 1982-1983), Półka Poetów, Kraków 1983
«Дерева. Вірші 1983-1987 рр.» (Drzewa. Wiersze 1983-1987), Oficyna Literacka, Kraków 1987
«Елеґії з Тиманівських гір. 1988-1989 рр.» (Elegie z Tymowskich Gór, 1988-1989), Wydawnictwo Literackie, Kraków 2008
«Cantus» (Cantus), Wydawnictwo a5, Kraków 2009
«Тінь» (Cień), Znak, Kraków 2010
«Голоси» (Głosy), Biblioteka Toposu, Sopot 2012
«Сліди крові. Випадки Генрика Гарсиновича» (Ślady krwi. Przypadki Henryka Harsynowicza), Wydawnictwo M, Kraków 2013
«Польська моя любов» (Polska moja miłość), Wydawnictwo Pro Patria, Warszawa 2014
«Гірка година» (Gorzka godzinа), Wydawnictwo Sic!, Warszawa 2015 «Похід духів» (Pochód duchów), Biblioteka Toposu, Sopot 2018
«Розмови з Ружевичем» (Rozmowy z Różewiczem), PWM, Kraków 2018
«Портьє та інші оповідання» (Portier i inne opowiadania), TOPOS & Instytut Literatury, Sopot-Kraków, 2019
«Ризик бути поляком, із Яном Польковським розмовляє Пйотр Лєґутко» (Ryzyko bycia Polakiem, z Janem Polkowskim rozmawia Piotr Legutko), Instytut Literatury, Kraków 2019
«Пандемія та інші кари» (Pandemia i inne plagi), Volumen & Instytut Literatury, Warszawa-Kraków 2020
«Батькова ложка» (Łyżka ojca), Wydawnictwo Sic!, Warszawa 2021

*

Ілюстрації Марії Ґонсецької
Серпень 2021 року
130х200мм
64 с.
ISBN 978-617-692-647-4
ISBN 978-83-66765-84-9

*

Анна Фрайліх – поетка, прозаїкиня, літературознавиця. Народилася в 1942 році в киргизькому місті Ош. Батьки походили зі Львова. У 1969 емігрувала з Польщі до США. Навчалася у Варшавському та Нью-Йоркському університетах. Викладала польську мову та літературу в Колумбійському університеті. Авторка багатьох поетичних збірок, зокрема «В листопадовому сонці» /W słońcu listopada (2000), «Знову мене шукає вітер» /Znów szuka mnie wiatr (2001), «Є човен і є пристань» /Łodzią jest i jest przystanią (2013). У Франції, США, Італії та Іспанії виходили у перекладі її збірки Le vent, à nouveau me cherche (2003) Between Dawn And The Wind  Pomiędzy świtem i wiatrem (2006), Un oceano tra di noi-Ocean między nami (2018). El Tiempo no es un Collar de Perlas» (2021). Опублікувала збірку оповідань Laboratorium (2010), збірки есеїв Czesław Miłosz. Lekcje (2011), The Ghost of Shakespeare. Collected Essaus. Edited and with and Afterword by Ronald Meyer. (2021), монографію The Legacy Of Ancient Rome In The Russian Silver Age (2007), виступила редакторкою збірки «Between Lvov New York and Ulysses’ Ithaca. Józef Wittlin Poet, Essayist Novelist» (2001). Лавреатка нагороди поетичного конкурсу «Głosu Szczecińskiego» (1959), нагороди Фундації Косцєльских (1980), Фундації Владислава і Неллі Тужанських (2003), Об’єднання Поляків на Чужині за творчий доробок (2015). Нагороджена орденом «За заслуги перед Польщею» (2002), ювілейною медаллю Католицького університету в Любліні (2019), медаллю Щецинського університету (2020), Susanne Lotarski Distinguished Achievement Award Польського Наукового Інституту в Америці (2021).

*

Василь Махно — поет, прозаїк, есеїст, перекладач. Автор поетичних збірок «Схима» (1993), «Самотність Цезаря» (1994), «Книга пагорбів та годин» (1996), «Лютневі елегії та інші вірші» (1998), «Плавник риби» (2002), «38 віршів про Нью-Йорк та дещо інше» (2004), «Cornelia Street Cafe: нові та вибрані вірші 1991–2006» (2007), «Зимові листи» (2011), «я хочу бути джазом і рок-н-ролом» (2013), «Ровер» (2015), «Єрусалимські вірші» (2016), «Паперовий міст» (2017), «Поет, океан і риба: вибрані вірші 1993–2018» (2019). Опублікував книжку оповідань «Дім у Бейтінґ Голлов» (2015), роман «Вічний календар» (2019) та чотири збірки есеїстики «Парк культури та відпочинку імені Ґертруди Стайн» (2006), «Котилася торба» (2011), «Околиці та пограниччя» (2019) та «Уздовж океану на ровері» (2020). Видав переклади польських поетів Збіґнєва Герберта«Струна світла» (1996) та Януша Шубера «Спійманий у сіть» (2007). Твори Василя Махна перекладено багатьма мовами:польською, англійською, сербською, німецькою, грузинською, вірменською, російською, румунською, словенською, малаяламською, литовською, чеською, портуґальською, іспанською, їдиш та іврит та ін., а окремими виданнями виходили в Ізраїлі, Німеччині, Польщі, Румунії, Сербії та США. Лауреат літературних премій Фонду Петра і Лесі Ковалевих (2009), Міжнародної сербської премії «Повеље Мораве» (2013), «Книга року BBC» (2015) та Міжнародної українсько-єврейської премії «Зустріч» (2020). З 2000 року мешкає у Нью-Йорку.

*

Я спостерігаю за розвитком Анни Фрайліх роками. Вона надзвичайна поетка.
Чеслав Мілош

Дякую Тобі за усі вірші. Особливо за ті, що найдужче говорять про «роздвоєння» Твого життя, долі… І ще особливо за маленький шедевр Tanatos i Eros.
Віслава Шимборська. З листа до Анни Фрайліх від 27 липня 2001 року.

Чутливість – поетична територія Фрайліх.
Ян Котт

Поезія Анни Фрайліх – це поезія діалогу між вітром і деревом, бурею і спокоєм, між тим, що є зовнішнім, змінним, динамічним і тим, що становить незмінну суть життя.
Ярослав Андерс

У Анни Фрайліх… вирафінована гра з мовою, що спирається на незвикле зіставлення слів та значень.
Войцех Ліґенза з рецензії на збірку «Є човен і є пристань»

*

Переклав із польської Василь Махно
Художник: Тадеуш Блонський
145 х 200 мм
104 с.
ISBN 978-617-692-645-0
ІSBN 978-83-66765-91-7

Василь Махно

*

Януш Шубер (1947-2020) – польський поет, есеїст, народився в Сяноку. Мала батьківщина поета відіграла важливу роль у його творчості. Прикінці 1960-х років під час навчання у Варшавському університеті поет захворів, і решту свого життя від пересувався лише на інвалідному візку. Попри те, що поет активно творив усе своє життя, його перші книжки побачили світ лише в 1995 році. Його талант високо оцінили провідні польські поети: Збіґнєв Герберт, Чеслав Мілош, Віслава Шимборська, Ришард Криницький, Юлія Хартвіґ. Януш Шубер – один із навідоміших поетів сучасної Польщі, автор понад тридцяти книжок, лавреат багатьох польських премій. Його вірші перекладені багатьма мовами світу. 1 листопада 2020 року, у день Всіх Святих, Януш Шубер помер, не доживши кілька тижнів до виходу цієї книжки польською мовою.

*

Януш Шубер – Богдан Ігор Антонич

Якби сподобаний богами
він не помер молодим й оминули б його хоча б трохи
обмеження та загострення, якими тодішній Zeitgeist
безоглядно держав його покоління;

і все життя позостале
він би залишився таким, яким його згадують друзі
і знайомі, і його талант надалі би працював,
у стократ множачи розпочату справу;

і, як інші, з’явився би на пишному
святкуванні зустрічі випускників нашої школи,
колишньої Міської Ґімназії імені Королеви Софії,
і сів посеред зріділої когорти випускників 1928 року,
а до класу ввійшов би професор Леон Ґец,
вчитель малювання та української мови, який пережив
його на тридцять років із хвостиком, а також мій дідо,
професор Левицький, вчитель греки та латини,

тоді, дякуючи протекції діда Стефана,
мені вдалося би познайомитися з великим поетом,
взяти автограф на «Книжці Лева»,
і до сьогодні я стояв би поряд із ним на старій світлині.

Щецин Ґлембоке, червень-липень 2020 року

*

ISBN 978-617-692-629-0
ISBN 978-83-66359-66-6
Переклала Наталія Бельченко
Художник Єжи Новосельський
140х200мм
192 с.

Тамта Ґуґушвілі – журналістка та перекладачка, яка робить великий вклад у розвиток культурних взаємин України і Сакартвело. Юрій Завадський – поет і перекладач, видавець і промовтор сучасної поезії в Україні. Переклад книжки Тамта і Юрій здійснили без використання іншомовних перекладів безпосередньо з грузинської.

*

Мій шлях

Сіду

У моєї дівчини великі соски і добре серце,
вона не любить оральний секс і сучасну
грузинську літературу,
мої вірші їй також не до вподоби,
але їй подобаються мої поцілунки.
Мушу визнати, що цілуватися мені вдається набагато краще,
ніж писати вірші,
і вона каже, що, навчившись писати вірші так,
як я цілую її,
тобто навчуся виражати себе до кінця
так, щоб іншим приносити цим задоволення,
мені дадуть Нобеля.
Я вірю їй
і її великим соскам,
які спонукають мене думати про бога,
і це прекрасно.
Коли її цілую, на мене сходить святий дух
і поліетиленовими ніжними крилами відбиває
щоденні нервові атаки,
і мій невроз також зникає безслідно,
і я стаю добрим,
і з екрана телевізора шлю цілунок
занадто неосвіченим парламентарям,
і неофашистським журналістам «Асавал-Дасавалі»*
і моїм однокурсникам з факультету бізнесу,
які не можуть дочекатися, коли мене поб’ють
за мої вирвані з контексту фрази.
Але я сильний,
незважаючи на те, що важу 63 кілограми,
що в мене запалі очі,
що груди запалися,
я готовий будь-кому з них відкрити серце
(я знаю, що вони почувають брак любові,
їм не дають кохані, і вони
не можуть утвердитися в суспільстві,
у більшості з них немає ані орієнтиру,
ані якогось життєвого раціону),
тим, хто нічого не чули про природний відбір,
Трістана Тцару**
і Тоні Кея***,
і сказати їм, що у всіх моїх витівках,
які порушують їхній спокій,
винна моя непомічність і розхитана віра в себе,
і що проти них я зовсім нічого не маю,
і що в глибині душі я такий же спокійний і
неконфліктний,
як президент Грузії,
й епатажем не захоплююся,
лишень хочу хоча б деколи
бути кимось значимішим,
ніж Ґіорґі Шоніа.
Це все добре знає моя дівчина,
яка має великі соки і добре серце,
вона знає і те, чому моє серце б’ється так невпинно,
коли ми дивимося з вікна на черговий світанок,
і на день, який не обіцяє нам нічого нового,
крім горнятка кави і одне одного,
і ми, сповнені одне одним,
дивимося з вікна на те, як повзуть мляво
жовті автобуси
майданом Саакадзе,
як виходять люди з корпусів,
і як тягають безсонні тіла,
щоби ще раз укріпити
рутинні стіни щоденності,
що вперто не збирається зруйнуватися.
Ми — двоє живих свідків того,
як прокидається місто мертвих.

*

Переклали Тамта Ґуґушвілі та Юрій Завадський
Березень, 2021
145х160мм
68 сторінок
ISBN 978-617-692-619-1

*

З листа Віслави Шимборської до Корнеля Філіповича: Я натомість надалі підозрюю, що я Тобі чогось важливого не сказала. Це таке відчуття, яке завжди виникає, коли ти далеко. Я повинна за Тебе трохи хвилюватися, бо це – частина отієї сукупності моїх почуттів до Тебе, незалежно від того, голий ти чи одягнений, у капелюсі чи без.

*

Юстина Соболевська (1972) – польська письменниця та літературна критикиня. Закінчила Варшавський університет. Працювала в редакціях журналів «Пшекруй», «Дзеннік», «Політика». Членкиня ради Центральноєвропейської літературної премії «Анґелюс», Вроцлавської поетичної нагороди «Сілезіус», премії імені Вітольда Ґомбровича. Співпрацює з TVP «Культура». Авторка інтерв’ю з українськими письменниками та багатьох рецензій українських книжок. Уклала 2017 року збірку оповідань Корнеля Філіповича “Моя кохана, горда провінція”. 2014 року вийшла книжка Юстини Соболевської «Книжка про читання» в перекладі українською мовою Андрія Бондаря. Юстина присвятила багато часу вивченню життя Корнеля Філіповича, доклалася до популяризації його постати в Польщі, а наразі приєднується до нашої спільної роботи в Україні.

Книжка вийшла друком за підтримки Ґенерального Консульства Республіки Польща в Луцьку.

Книжка належить до мікросерії, присвяченій Корнелю Філіповичу, у яку також ввійшли три томи:
Корнель Філіпович. Провінційний роман. Скажи це слово
Корнель Філіпович. Щоденник антигероя. Сад пана Нічке
Юстина Соболевська. Мирон, Ілля, Корнель. Розповідь про Корнеля Філіповича

*

Переклав із польської Юрій Матевощук
448 с.
130*200мм
Квітень 2021 року
ISBN 978-617-692-620-7

Проза Корнеля Філіповича наповнена шляхетною простотою сприймання світу, розмірено неквапна, весела та таємничо іронічна — вона показує незвичне сьогодення, яке ми часто не помічаємо. В ній порушені банальні, на перший погляд, теми, в яких ми знаходимо відповіді на багато важливих запитань. Автор описує «простих людей», вважаючи саме їх найбільш цікавими та справжніми.

«Провінційний роман» — це повість про те, що сталось в одному містечку після творчого вечора відомого поета…

Натомість, збірка поезій «Скажи це слово» Корнеля Філіповича є унікальною, позаяк теми його текстів не втрачають своєї актуальності до сьогодні, залишаючись цитованими серед читачів різного віку. Це лише друга і остання поетична книжка автора, проте писав її він більше сорока років.

Книжка вийшла друком за підтримки Ґенерального Консульства Республіки Польща в Луцьку.

Книжка належить до мікросерії, присвяченій Корнелю Філіповичу, у яку також ввійшли три томи:
Корнель Філіпович. Провінційний роман. Скажи це слово
Корнель Філіпович. Щоденник антигероя. Сад пана Нічке
Юстина Соболевська. Мирон, Ілля, Корнель. Розповідь про Корнеля Філіповича

*

Переклав із польської Юрій Матевощук
240 с.
130*200мм
Вересень 2020 року

Його «Щоденник антигероя» — це історія про людину, яка зробила все, щоб не стати героєм. Головний персонаж керується твердженням, що в розпалі війни держава повинна його захищати, а оскільки вона програла, то мусить підкоритися переможцеві. Шлях персонажа — це ряд дрібних подій, сповнених символізму та ґротеску, і читачеві буде надзвичайно цікаво поглянути на війну з погляду такого «антигероя». Між першим і другим твором, які знайдете у цій книжці, існує невидимий місток, позаяк події першого відбуваються у часи Другої світової війни, а другого — через десяток років опісля.

Пан Нічке — літній одинокий чоловік, ветеран війни. Його великою і чи не єдиною пристрастю у житті є порядкування у власному саду. Та в якусь мить його звинувачують у жахливих військових злочинах, скоєних у концентраційному таборі…

Книжка вийшла друком за підтримки Ґенерального Консульства Республіки Польща в Луцьку.

Книжка належить до мікросерії, присвяченій Корнелю Філіповичу, у яку також ввійшли три томи:
Корнель Філіпович. Провінційний роман. Скажи це слово
Корнель Філіпович. Щоденник антигероя. Сад пана Нічке
Юстина Соболевська. Мирон, Ілля, Корнель. Розповідь про Корнеля Філіповича

*

Переклав із польської Юрій Матевощук
240 с.
130*200мм
Вересень 2020 року
ISBN 978-617-692-601-6

*

Осінь на письмі

Розпадаються рукописів сторінки
як листя з дерев з мертвою корою
обручі садових тисів
згинаються бульвари поглинають море

і чи то сутінки чи осінь пуста
(як запевняють оратори)
замість шукати поразок на літер устах
було б може дожити краще

дійсного світу розпаду
і насолоджуючись цим часом
почути мелодії вибачити сльози
підняти з бронзи корону звучання

*

204 c.
130х200мм
Жовтень 2020
ISBN 978-617-692-593-4
ISBN 978-83-66359-60-4

*

Борис Щавурський (1963) – український поет, перекладач, редактор. Викладав у Тернопільському національному педагогічному університеті імені Володимира Гнатюка, багато років працює редактором видавництва «Богдан» у Тернополі. Співредактор енциклопедичного довідника «Зарубіжні письменники», укладач багатьох антології та навчальних видань. 2015 року видав книжку про своє рідне село «Кип’ячка: Біографія Вітчизни». У дев’ятдесятих роках двадцятого століття брав участь у літературному гурті «Західний вітер».

*

ми вам виймем-виймем, ну а ви нам?
ми за недостачею не виймаєм
затаюєм подих і вас наслухаєм
ми здаєм, а ми всім виглядом видаєм
ми віддаєм, ну ось, а ми винаймаєм
ми вимінюєм і надій не втрачаєм
вам по венах ачи вим’ям по виях?
виставляєм вам, і ми вас викидаєм
ми видоюємо вам, ми споживаєм
ми повиєм вам, а ми помиєм вам,
ми також помиєм вам, та ще й із милом
ми вам руки-ноги умиваєм
ну а ми вам ними покиваєм
ми колючки вам, а ви нам балачки
ми вам нездоровий блиск в очах
ну а вам квиток з кінцем щасливим
ми би більше нам вами бувши
ну якби ми вами бувши, знали би як бути
ми безвинним вам, ви невгамовним нам
і військовим нам, і вам наївним
ми з усіх сил намагаємось і виймаємо
по насосу на ніс вам, а вам на виніс
ви на ви нас, ну а ми на ни вас
справедливо і навзаєм, плюс на мінус
таки самі станем вами й дамо драла

*

Переклав Борис Щавурський
60 с.
145х160мм
Жовтень 2020
ISBN 978-617-692-592-7

*

Марюс Бурокас (1977) — литовський поет, перекладач і головний редактор журналу «Vilnius Review». Автор чотирьох поетичних книжок, а велика доля його віршів перекладалися багатьма мовами. Його книжка “Найменші речі” вийшла в поетичній серії видавництва «Крок» 2018 року. Марюс перекладає поезію США, Канади, Австралії. Мешкає у Вільнюсі. Юрій Завадський (1981) — галицький поет, перекладач і видавець. Видав десяток поетичних книжок. Займається видобуванням шумів у компанії гурту Субпродукт. Перекладає сучасну польську поезію українською мовою, керує видавництвом «Крок», редагує цю книжкову серію. Одним з найпродуктивніших напрямків роботи Юрія – вивчення та промоція тихоокеанської культури. Мешкає в Тернополі.

*

м’ясне дитяче

хатка з м’яса
без вікон без даху
із ледь зизуватими
волохатими дверима
над ними дзвіночок дрижав вібрував
у хатці рожеві стіни
розширювалися і стискалися
також дрижали вібрували
хатка без меблів
без стола і дзеркала
чарівна хатка
розширювалася і стискалася
своєю вологою
там розкривалася квітка
чутлива пахуча квітка
також дрижала вібрувала
пахла хатка
її стін живе м’ясо
червоніло сором’язливо
своєю радісною благодаттю
тому що хрестик у хатці
висів маленький хрестик
а на ньому дитинка розіп’ята
з маленькими яєчками

*

Переклали Марюс Бурокас і Юрій Завадський
72 с.
140х165мм
Жовтень 2020
ISBN 978-617-692-591-0

*

Лесь Белей (1987) народився в Ужгороді, мешкає у Києві. За освітою філолог. Працює в Інституті мовознавства ім. О. Потебні НАН України. Перекладає з англійської, польської, словацької та чеської. Найважливіші переклади: Вільям Блейк, «Пісні невинності і досвіду» (2019), Пйотр Ібрагім Кальвас, «Єгипет Харам халяль» (2018), Наріса Чакрабонґсе, «Катя і принц Сіаму» (у співавторстві, 2018), Вілл Ґомперц «Що це взагалі таке? 150 років сучасного мистецтва в одній пілюлі» (у співавторстві, 2017). Автор трьох поетичних збірок, двох книжок репортажів та книжки прози.

*

ДАНІЕЛА/ Своєрідне

Під час розвішування білизни
усвідомлюю
нестерпну легкість прання
і те, що
прищіпка на соску болить

І що гірше
мій партнер має такі ж шкарпетки
як і мій колишній

І що гірше
не знаю
чи не я купила їх обом

це б могло означати
своєрідне зациклення

у виборі шкарпеток

*

Переклав зі словацької Лесь Белей
96 с.
145*165мм
Лютий 2021 року

*

Ян Польковський — поет, прозаїк, публіцист і громадський діяч. Народився 10 січня 1953 року у місті Берутув (Нижньосілезьке воєводство), виріс у Новій Гуті. У 1972 – 1978 роках навчався на факультеті польської філології Ягеллонського університету. Брав активну участь в роботі краківського студентського комітету «Солідарності» (першій громадській опозиційній студентській організації в радянському блоці), де був редактором підпільного журналу «Sygnał» («Сигнал») та видавництва «Krakowska Oficyna Studentów» («Краківська студентська друкарня»). У 1981 році заснував незалежне видавництво «ABC», а у 1983 – 1990 роках був видавцем і головним редактором консервативного часопису «Arka» («Ковчег»). У 1989 році Польковський був редактором та видавцем незалежного щотижневика «Świat» («Світ»). Яна Польковського інтерновано 13 грудня 1981 року. Після виходу з в’язниці у Заленжі (район м. Катовіце), і до 1989 р. він був активним діячем підпільних опозиційних структур. У вільній Польщі був видавцем та головним редактором газети «Czas Krakowski» («Краківський час») (1990 – 1996), недовго був речником уряду Яна Ольшевського був директором адміністрації польского державного телебачення, головним редактор кінопорталу Товариства польських кінематографістів. З дружиною Анною (у дівоцтві— Петрицька) мають двох синів і двох дочок та чотирьох онуків. Нагороди за поетичну творчість: Фонду ім. Косцельських (1983), підпільної «Солідарності» (1983), ім. Анджея Кійовського за поетичну збірку «Cantus» («Канти») (2010), «Орфей» ім. К.І. Ґалчинського за збірку «Głosy» («Голоси») (2013), «Identitas» у царині гуманітарних наук та художньої літератури за роман «Ślady krwi» («Сліди крові») (2014), Товариства польських журналістів «за заслуги перед свободою та красою друкованого слова» (2015), ім. Пшемислава Гінтровського, яку отримують митці за «захист правди і любов до свободи» (2016). 6 травня 2016 року Президент Республіки Польщі Анджей Дуда нагородив Яна Польсковського Офіцерським хрестом Ордена відродження Польщі за видатні заслуги у розвитку польської культури та літературний доробок. У вересні 2019 року поет отримав золоту медаль «Gloria Artis».

Тадеуш Ружевич (народився у 1921 році, помер у 2014 році) — один з найважливіших поетів ХХ століття, драматург, прозаїк. Свої юнацькі вірші Ружевич публікував, серед іншого, в часописах «Pod znakiem» («Під знаком»), «Mariа» («Марія») i «Czerwone Tarcze» («Червоні щити»). У 1944 р. разом із братом Янушем видав збірку «Echa Leśne» («Лісові відлуння»), а через два роки — збірку сатиричної прози та поезії «W łyżce wody» («У ложці води»). Однак його дебютом вважається поетична збірка «Niepokój» («Неспокій») (1947). Вихід після війни збірок «Niepokój» («Неспокій») та «Czerwona rękawiczka» («Червона рукавичка») став дуже важливою подією. Вірші молодого поета високо оцінили, серед інших, Леопольд Стафф та Чеслав Мілош. Саме тоді Ружевич написав один із найвідоміших своїх віршів — вірш «Ocalony» («Спасений»). Захоплений досягненнями творців театру абсурду, Семюеля Беккета або Ежена Йонеско, він створив один з найважливіших драматичних творів в історії польської літератури — «Kartoteka» («Картотека»). П’єсу, написану в 1960 році, часто вважають одним із перших прикладів театру абсурду в польській літературі. Пізніше Ружевич часто експериментував з формою та змішував жанри, поєднуючи поезію з драмою та прозою. Одним із найважливіших прикладів цієї літературної стратегії є твір «Przygotowanie do wieczoru autorskiego» («Підготовка до авторського вечора»). До найвідоміших драматичних творів Ружевича пізніших років, серед іншого, належать «Odejście głodomora» («Голодний іде геть») (1977) і «Do piachu» (1979). На початку дев’яностих років Ружевич створив оновлену версію свого найвідомішого драматичного твору — «Kartoteka rozrzucona» («Розкидана картотека») , в яку включив додаткові сцени, які стосувалися тодішньої реальності.

*

Передмова, післямова Ю. М. Рушар
Переклад К. Чикунової, О. Братчук, Т. Михайлової
112 сторінок
серпень 2020 року

ISBN 978-617-692-580-4
ISBN 978-83-66359-56-7

Валерія Глотова (1988) родом з Тернополя, тут же закінчила магістратуру Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка за спеціальністю «Переклад», де опанувала мистецтво перекладу з англійської та французької мов. Працюючи протягом кількох років у країнах Азії та Південної Америки, самостійно оволоділа португальською та іспанською мовами. Опублікувала переклад на українську оповідань мало знаного у нас класика бразильської літератури Жуакіна Марії Машаду де Ассіса. Переклад віршів Карлоса Кордози – перекладацький дебют Валерії у царині поезії.

*

МИНУЛЕ

Минувше стало минулим
і вільною є лагуна Родріго де Фрейтас
і їх мертва риба пливе.
І на ньому я зосереджуюсь.
Минуле — джерело багатства
ось де я шукаю знання
саме там я знаходжу усе,
минуле важить більше,
ніж теперішнє
бо інколи у це минуле я повертаюся.
Майбутнє, яке я бачу, є заручником минулого, яке я знаю,
як капуста, яка проростає зі свого паростка
як дерево, яке колись було насінням,
минуле це меланхолія,
і раптом
це все, що я хотів.

*

Переклала Валерія Глотова
84 с.
145х160мм
Квітень 2020
ISBN 978-617-692-571-2

Софія Челяк (1997) — культурна менеджерка, перекладачка з чеської мови. З 2016 року працює програмною директоркою ГО «Форум видавців», координаторкою поетичної платформи «Versopolis» в Україні. В 2016 році стала лауреаткою перекладацької премії «Metaphora». У 2018 році видала том перекладів віршів чеського бітника Вацлава Граб’є «Блюз для божевільної дівчини» у видавництві «П’яний корабель» та поетичну книжку «Падло й інші вірші» в поетичній серії видавництва «Крок».

*

ЗА МИТЬ, ХВИЛИНИ ТАКІ Ж ДОВГІ ЯК ДАКТИЛЬ,
ванна готелю повторює твої зиґзаги,
Рушник біля бороди, що напився кров’ю,
зімкнуті лиш груди незайманої дівки.
І перш ніж він впаде, мене твій погляд пита
що про це все скажу, твій погляд незайманий.
Воно все зникне, відкриється гробниця.
Потрохи приходиш, я по-солдатськи мовчу.

*

Переклад Софії Челяк
72 с.
145х160мм
квітень 2020
ISBN 978-617-692-572-9

Володимир Криницький (1975) перекладає з англійської, білоруської, боснійської, данської, норвезької, польської, сербської, словенської, хорватської, чеської, шведської мов. Автор понад 130 наукових, науково-популярних та літературних публікацій у періодиці. Публікувався у виданнях Боснії і Герцеговини, Сербії, Словенії, Хорватії. Здобув гуманітарну освіту. Найбільше зацікавлення – іноземні мови та зарубіжна література.

*

поїзд гуркоче й гальмує
лобом до скла
вдивляємося у вогні міста
сидимо в порожньому купе зеленого вагона
обоє в однаковій зеленій формі
тут вузлова
тут маємо пересісти кожен у свій поїзд
столиця, хай їй чорт
лаюся, бо знаю
це тільки третина моєї мандрівки
столиця, хай їй чорт
повторює він за мною
типу в мене вийшло круто, то й йому закортіло
дорогою встигли переповісти усе про свої життя
але коли стоїмо в черзі по квитки
один для одного нічого вже не значимо
один про одного нічого вже не знаємо
щоб згаяти час
один другому
вкорочували шлях у нове життя
а вже за який місяць
час і життя поміняємо місцями
свого супутника з купе
застрелю з узлісся
поки він сигаретою
відсвічуватиме в пітьмі
як один з тих вогнів
які ми видивлялися з вагона

*

Переклад Володимира Криницького
124 cторінки
145х165мм
Березень 2020
ISBN 978-617-692-565-1

Його перші написані у традиційному дусі вірші побачили світ у 1946 року. Пізніше випробовував себе в жанрі конкретної поезії. Багато перекладав: у його доробку переклади творів Альфреда Теннісона, Вільяма Батлера Єйтса, Роберта Бравнінґа, Стефана Малларме, Артюра Рембо, Фрідріха Гельдерліна, Ґеорґа Тракля, Пауля Целана, Бертольда Брехта.

Сьогодні в місті Браканес в Норвегії функціонує Центр Улава Хауґе, де проводяться виставки, діє поетична бібліотека, відбуваються поетичні читання. У закладі розміщений музей поета.

*

Не розкривай мені всієї правди

Не розкривай мені всієї правди
не давай мені океану, що втамує
мою спрагу,
не давай мені неба, коли я
попрошу про світло,
але подаруй мені спалах, росу, цятку,
як птахи, що несуть краплі води
зі свого купання,
або ж вітер — крихту солі.

*

Переклала з норвезької Вікторія Рудич
72 с.
120*165мм
Січень 2020 року

Юрій Завадський (1981) – український поет, перекладач, видавець. Із 2009 року керує видавництвом «Крок» і редагує поетичну серію, одну з книжок якої тримаєте в руках. Видав десяток своїх поетичних книжок, ініціював видання унікальних книжок українською мовою, які наново відкривають культури Тихого океану. Учасник гурту Субпродукт, який відомий музичними експериментами з шумом і текстом.

*

червень: кров

застаю сестру в кухні зі схиленою над мийкою головою
їй з носа тече густа кров черлена смуга тягнеться
дошками підлоги до канапи відхиляю їй чоло
катраном витираю рота

до сіней входить батько зі скривавленим зайцем
бере в долоні обличчя моєї сестри я бачу як кров
тварини і кров моєї сестри змішуються

*

Переклав із польської Юрій Завадський
88 с.
145*165мм
Січень 2020 року

Ганна Яновська (1980) — українська поетка, перекладачка. Авторка збірки віршів і перекладів «Волохата книга» (2008), «Поеми першого січня» (2011). Перекладає англомовних авторів із різних куточків світу, зокрема африканських, австралійських, новозеландських. Кілька десятків книжок, які переклала Ганна, відкрили українським читачам досі незнані літературні обрії.

*

Вірш про кебаб

чи це ваш собака так завиває, перепрошую, тут із тваринами не можна, чи це ваша торба, ваші діти, чи це ваша слабкість, ваш голод, ваш останній шанс потопаючого, і чи везете ви речей на суму більшу за $1000, алкоголь чи тютюн, хибні уявлення про свою культуру, хибні уявлення про нашу, чи везете ви упередженість, пригноблення, чи везете ви фашизм, ПТСР, дислексію, релігійний і/або технологічний героїзм, ґлутамат натрію, СНІД чи мистецький талант, їжу, що потребує приготування (окрім мертвих дітей), екзотичні фрукти чи фруктоподібні речовини, чи це ваш талон на харчування, ваш паспорт, чи це ваш погляд на речі, ваша точка зору, ваша песимістична натура, і чи смакує вам кебаб?
чи прийде по вас хто-небудь, якась безталанна подоба таємної поліції, негідники, чи красуні в розпачі, і коли ви повернетеся, чи прийдуть іще інші — варті більше чи менше за вас, у готівці, любові, захопленні, з більшою кількістю багажу, важчою ношею, чи принесуть іще когось з іще важчою ношею, фанатиків-інвалідів і консерви, ліки без етикеток, які можуть виявитись героїном, людей без розпізнавальних знаків, які можуть виявитися терористами, сутенерами, носіями поганих новин чи сказу, немовлят без татусів, немовлят із гендерними проблемами чи напівсвідомою воєнною травмою, складним майбутнім, які можуть стати трансгресивним митцем, а можуть і ні, можуть стати нашою гордістю чи ні, але кебаб вдасться;
чи це ваш спосіб пересування, чи це ваша перегонова машина, ваша баржа, ваш птахоліт, ваші сандалі, якщо нагадують нам про Христа, ваші темно-карі очі, смаглява шкіра, чи це ваші типові риси, орди, стада, чи це ваші ноги тупочуть, чи це ваші гігабайти літають над головою, чи це ваші смартфони (вам не можна мати смартфони), чи це ваші дрони чи наші дрони, чи привезли в у своїй машині якісь печальні пріоритети й політичні умови, плачевні обставини чи проблеми, яким можна запобігти, на вашій баржі, чи принесли ви якесь почуття відповідальності на вашому птахольоті, і мені, будь ласка, кебаб, так, mit scharfer Soße;
чи це ваш благодійний концерт, а коли так, чи привезли ви інструменти, чи привезли мелодії, відповідну меланхолію, недоречні наспіви, і чи дозволити пригостити вас з наших щедрих запасів кокаїну, якщо там є якесь місце за лаштунками, і навіть VIP-гримерна, і статус біженця надасть вам доступ і туди, і туди, а ось талончики на пиво, там, це саме, буде їжа, ми знаємо, що ви голодний, але кебаб у нас щойно скінчився;
чи це автоматичне нагадування про співчуття до нижчих, засланих, упосліджених і потопельників; автоматичне нагадування про дітей на дні Середземного моря, дітей, які серед моря тонули чи випливали, дітей, які прямували до берега, хапали ротом повітря, віддихувалися чи гралися на піску, дітей долілиць у фейсбуку, яких видно, але не чути, яких показують, але про яких не розказують, чи це ваше автоматичне нагадування про піщини, про океанські краплі, стада, орди, школи, сарану, бідність, цінності, офіри і небо, могутнє, потужне небо, і — щоб не забути — кебаб;
чи, може, це ваше ласо свідомості, ваш спосіб поцікавитися, чи ми вже подолали в собі людину, об’єднали свої колективні тіла в припливній хвилі обіймашок у соцмережах, може, тепер стало краще, і от якби скоро (скоренько), так, ви припинили рюмсати та почали готувати кебаб;
чи це ваш вишуканий менеджмент іміджу, і якщо це вам нічим не заважатиме у справі, то ми б колись іще в майбутньому застосували ваше марнославство і схильність до ходіння паровозиком (мавпа за мавпою…) заради загального добра, ну, мабуть, і щоб було менше цинізму, і зневаги, більше відвертості й щирої любові й неймовірна кількість кебабу;
чи це ваша щодворічна інвестиція в покращення душі, наступний щабель драбини, чи просто щось таке, чим ви просто займаєтеся до вівторка, важливіше за миття посуду, за домашню роботу, за хвилювання щодо вечері, за ниття щодо співчуття ближнім, чи це взагалі не справа, а так, віртуальне заняття, більш-менш, туди-сюди, та пивце, ставлю свою шаурму проти кебабу;
чи ви обіцяєте поставити нам лайк, полайкати нас, не полаяти нас, усією душею нас вподобати й прийняти, а не ото так просто поставити лайк для галочки, за нас і таких, як ми, чи ви обіцяєте не нарікати, чи обіцяєте не влаштовувати протест, заколот, чи присягаєте на вірність, лояльність, як ми, ви ж не підете назад, не відрубаєте голову таким, як ми, ви просто лишитесь тут, будете отримувати допомогу, як ми, і, врешті, будете її точно варті, як ми, на відміну від нас, одне слово, коротше кажучи, якщо ви підете, у нас не буде кебабу, будь ласка, поставте нам лайк, одне слово.
І так далі, і тому подібне.

*

Переклала з ісландської Ганна Яновська
92 с.
145*165мм
Січень 2020 року

Лесь Белей (1987) народився в Ужгороді, мешкає у Києві. За освітою філолог. Працює в Інституті мовознавства ім. О. Потебні НАН України. Перекладає з англійської, польської, словацької та чеської. Найважливіші переклади: Вільям Блейк, «Пісні невинності і досвіду» (2019), Пйотр Ібрагім Кальвас, «Єгипет Харам халяль» (2018), Наріса Чакрабонґсе, «Катя і принц Сіаму» (у співавторстві, 2018), Вілл Ґомперц «Що це взагалі таке? 150 років сучасного мистецтва в одній пілюлі» (у співавторстві, 2017). Автор трьох поетичних збірок, двох книжок репортажів та книжки прози.

*

Знає, що зробить

наливає вина
має також щось міцніше, якби хтось захотів
зброю у шухляді вважаємо забавною
піротехнікою

читає флаєри супермаркетів
плутає теленовини та реаліті-шоу
сусідів з телевізійними героями

і його тема — це сусідські відносини
його територія — вулиця
про більші територіальні одиниці не думає

знає, що би сказав ведучій
він готовий до всього
його не здивує беззахисність

пересічного телевізійного глядача

*

Переклав зі словацької Лесь Белей
44 с.
145*165мм
Січень 2020 року

Переклав роман зі словацької Лесь Белей, редагувала видання Оксана Думанська, а художнє оформлення книги створила Оксана Васьків. Українське видання вийшло за підтримки Літературно-інформаційного центру у Братиславі (програма SLOLIA) у кооперації Мистецької ради «Діалог» та тернопільського видавництва KРOK (і вже доступне для замовлення на сайті). Партнер видання – Чеський центр в Києві.

Григорій Семенчук, директор фестивалю Місяць авторських читань у Львові та один з ініціаторів видання, так розповідає про вибір книги для перекладу: «Вже 5 років МАЧ знайомить Україну з різними літературами Європи, зокрема і зі словацькою. Одним з наших партнерів у цьому проєкті є чеське видавництво Vetrny Mlyny: вони й запропонували на вибір кілька книжок. Ми зупинилися на книжці Душана Душека – одного з найбільш самобутніх сучасних словацьких письменників».

«Просте речення про любов» – це кінопроза: література про кіно і його людей, кіношна (в сенсі – надзвичайно візуальна), написана сценаристом. У новелах Душека змішано і виняткові сцеристські інсайди, і чутливість до картинки як профдеформацію самого автора, і просто правдива людська чутливість до краси. «Дотримуватися аксіоми: гарне – не те, що гарне, а те, що подобається», – пише у новелі «Райдужки» Душек як пораду старого викладача студентам сценаристики і самому собі.

Це також міська проза. У ній небагато описів Братислави, але чомусь на диво багато її атмосфери і настрою. Дунай робить прозу Душека ніби вологою зсередини – часом навіть хочеться сказати – «сируватою». Але: «Сценарій спеціально пишуть біднішою мовою; сценарій, отже (як знову стверджує Жан-Клод Карр’єр), пишуть образами» (новела «Диявол»).

Усі ці історії також про любов – у цьому випадку назва не обманює. Але це точно не любовні історії. Вона тут – між рядками; у погляді оповідача; ніби на периферії зору; але рухає сюжетом, персонажами, життям.

Душан Душек – словацький прозаїк, поет, сценарист, автор радіоп’єс та книг для дітей і підлітків, педагог. Вивчав хімію і геологію в Університеті Коменського (м. Братислава). Після навчання працював редактором в словацьких періодичних виданнях. Писати і друкуватися почав з 1969 року; першу свою книгу опублікував в 1972 році. Сьогодні викладає на кафедрі драматургії в Академії музики і драматичного мистецтва м. Братислава. Автор понад 30 книг для дітей і дорослих.

Переклав Лесь Белей
130*200мм
208 с.
Грудень 2019 року

Маріс Салейс (1971) — відомий латвійський поет, перекладає з української, польської, російської мов. Книжка Маріса Салейса «Мамо я бачив цю пісню» вийшла в нашій серії 2017 року. Юрій Завадський (1981) — український поет, перекладач, а також засновник видавництва «Крок» та натхненник цієї серії.

*

Останні розмови

І

Ще раз
про зморшки в
кутиках твоїх очей
як стропи парашутів
вони підіймають погляд
я буду мандрувати тобою
ще раз

ІІ

і востаннє з усмішкою з тюльпанчиками до світла
і цього разу все як і тоді з усмішкою з тюльпанами проти світла
з прощенням і з бажанням вічно борсатися в погляді іншого
як в єдиному впалому сюди озері
ну гаразд ще раз
не почнемо все спочатку ми на середині
щойно врятувалися
знову виявилося
що нас няньчать ті самі садівники
те саме зимне листя
прийди обрости мене довкіл
обгорнемося
ще раз

ІІІ

неможливо це написати
час пізнаю по квітці що за ці дні поклала голову на твоєму столі
говірким жаским вулицям на узбіччях плутаються струмки
сніжні струмки відламки веселки
ось вона нахиляється
гладка та м’яка зеленим широким листям
супроти всього цього льоду
супроти чорних країв
непроникних вікон
це неможливо написати
неначе квітка не наздоганяє час а час
наздоганяє квітку

*

Переклали з латиської Маріс Салейс і Юрій Завадський
80 с.
145*165мм
Грудень 2019 року

Василь Лозинський – поет, перекладач і есеїст, літературний критик та куратор. Редактор інтернет-журналу «prostory». Живе та працює у Києві. Остап Кінь – дослідник літератури. Мешкає у Нью-Йорку.

*

Карта

Я говорив тобі вже, що вибираюся у дорогу
пальцем по карті твоїх бедр з фіолетовими
жилками доріг швидкого руху, котрими
поїду найповільніше, як умію, зупиняючись
на подвійне еспрессо у барах, ночуючи у мотелях,
де ти будеш несміливою рецепціоністкою з талантом
ремонтувати мотори, і заберу тебе
з собою дорогами і бездоріжжями твоїх
жил, у бік світанку, покажу тобі море
щастя, зануримо у ньому ноги, а також піки
глупості, на котрі піднімемось до половини.
Виїзд за мить, не беремо з собою нічого,
кидаю роботу, мені достатньо професій. Коли стає
темно, нас поведуть cузір’я твоїх
перчиків, розведемо вогнище на краю
гаю, буду лоскотати тебе у містечку
під близною (там зроблю тобі дитину). Отож вибираюся
у подорож, не вдавай, що спиш, вставай і залиш
цей мотель. Розклади карту. Їдьмо куди завгодно.

Переклав Василь Лозинський

*

Переклали з польської Остап Кінь і Василь Лозинський
52 с.
145*165мм
Вересень 2019 року

Кая Путо, журналістка, редакторка та перекладачка

*

«Контрабандисти» Янчури – це книжка про Підкарпаття, якої не було до цього. І хто його знає, чи раніше взагалі було таке Підкарпаття. Вічне пограниччя перетворилося на кордон, за яким живуть демони. Ними дуже легко лякати, на них легко спихати те, що сам пропускаєш попри вуха. Янчура пише просто, прямо і сильно. І переконливо. Читається все швидко, шкода, що не довго.

Зємовіт Щерек, письменник і журналіст

*

Конрад Янчура працював копірайтером, журналістом, літературним критиком і контрабандистом. На разі працює в ІТ. Мешкав у Бухаресті, Кракові та Любачові. «Контрабандисти» – це дебютна прозова книжка Конрада Янчури.

*

Юрій Матевощук – поет, перекладач, організатор Мистецького фестивалю «Ї», координатор подій в книгарні «Є» в Тернополі, директор «Культурного центру Івана Марчука» в Ланівцях. Автор чотирьох поетичних книг. Автор перекладу книг Корнеля Філіповича «Провінційний роман» та Пйотра Черського «Отець відходить». Лауреат премії
ім. С. Будного. Член НСПУ.

*

Переклад з польської Юрія Матевощука
Вересень 2019
120×165мм
174 c.

Софія Челяк (1997) – культурна менеджерка, перекладачка з чеської мови. З 2016 року працює програмною директоркою ГО «Форум видавців», координаторкою поетичної платформи Versopolis в Україні. В 2016 році стала лауреаткою перекладацької премії Metaphora. У 2018 році видала дебютну книгу перекладів віршів чеського бітника Вацлава Граб’є «Блюз для божевільної дівчини» у видавництві «П’яний корабель». Має особливу здатність влазити у всілякі скандали.

*

Любиш проґрес
Любиш витонченість
Я з іншого покоління
Люблю ретро
Люблю бруд
Не пробувала жуйок Pedro
Не застала комунізму
Я з іншого покоління
Обмежуватися можу лишень споживацтвом
Ти з іншого покоління
Але трахаєшся добре

*

Переклала Софія Челяк
Серпень, 2019
145х160мм
76 сторінок

Юрій Завадський (1981) – український поет, переклада, видавець. Із 2009 року керує видавництом “Крок” і редагує поетичну серію, одну з книжок якої тримаєте в руках. Перекладає сучасну польську поезію. Видав десяток своїх поетичних книжок, ініціював видання унікальних книжок українською мовою, які наново відкривають культури Тихого океану. Учасник гурту Субпродукт, який відомий експериментами з шумом і текстом.

*

смерть і птахи

обвуглені синиці на даху, в тіні,
гілля верби звисає над ними.
дим шириться й насичує пір’я,
м’язи, що рухають крилами

і головою — підсвітлюваний кеґельбан
на втонулих морських суднах.
померла повзає в димі,

вкладає його в коло, раптом викликаючи з темряви
всі давні мої та її
наймення, кожне місце тихе

по береги. я бігла
туди — її палець — волокно із пряжі залізобетонної,
її губи — осот в каналізаційній
трубі —

світ належав мені

*

Переклав Юрій Завадський
Квітень, 2019
145х160мм
68 сторінок

Тамта Ґуґушвілі – журналістка та перекладачка, яка робить великий вклад у розвиток культурних взаємин України і Сакартвело. Юрій Завадський – поет і перекладач, видавець і промовтор сучасної поезії в Україні. Переклад книжки Тамта і Юрій здійснили без використання іншомовних перекладів безпосередньо з грузинської.

*

Я тікав,
утікав від усіх імовірних щасть,
подяка Господу,
й у всіх віршах підтверджував,
що поезія, яка не точніша за математику –
це сміття.
Подяка Господу.
Кохання, яке не є небезпечним –
небезпечне.
Рух, який не катастрофічний –
марний,
він є конвеєром даремних ілюзій.
Вирощуй у собі сумнів,
Віра тільки так досягається.
Подяка Господу.

*

Переклали Тамта Ґуґушвілі та Юрій Завадський
Березень, 2019
145х160мм
112 сторінок

Валерій Бутевич — перекладач і літературознавець, доктор філософії, співробітник Музею літератури імені Адама Міцкевича у Варшаві.

*

Переклав Валерій Бутевич
січень, 2019
145х160мм
90 сторінки

*

ненаратив

ввечері вертаєшся додому, ввійдеш
та із тривалим тиском під скронями
(симптоми знов виникають після довшого перебування)
зрозумієш
і почнеш змінювати:
інтер’єр в свідомому руйнуванні,
зі стін зникають відображення твого
зв’язку із обсягом інших,
чужорідних стін; звільняють місце
для простору: кімнату
вже неможливо буде
описати
як частину сцени
й приєднувати до неї дії
чи їх зміщення
дозволені
тут, на цій білій поверхні,
є лиш спостереженням за невласними
функціонально
спрямованими наративами

*

Переклала Олександра Ковальчук
Грудень, 2018
145х160мм
52 сторінки

*

Залишаючи берег
Як швидко судно стає домівкою —
шукаєш знайому трубу на чужому причалі,
що маячить, мов вказівник, і червона фарба її —
знак оклику радостей, що знаходиш,
коли раптом потрібно бігти від порту,
швидко вихиливши чарку akevitt,
коли гудок розходиться понад гаванню.
Плисти далі морями синіми, чалими,
де у воді, мов татуювання, красуються сіті
проминати протоки між островами м’яко і обережно,
фосфоричну велику тишу вдихати,
дикі ночі, що піняться осяйними частинками —
які вогняним дощем огортають широке небо,
танцювати на палубі, дивитись полярне сяйво.
Фйордонавти проходять убрід широку арктичну тьму
у світлі єдиного генератора.
Гори—привиди косо дивляться у чорноту вгорі.
Ні комаха, ні птаха крило не шелесне. Тиша, немов на Місяці.
Потім сіті блищать фосфоресцентною рибою.
Солоний цілунок. Туманні села. Сріблясті берези.
Світ — ялиновий ліс, і тобі у ньому блукати.

*

Переклала Ганна Яновська
Грудень, 2018
145х160мм
102 сторінки

*

Слово тапи

я — ловець тіней
я ходжу і літаю світами
між світів
але ти народився
при сяйві місяця
коли двері небес
прочиняються в співі зірок
стулки губ твоїх
розкриваються уві сні
і в очах твоїх сіть
яка мене вабить
у твої руки
твоє серце морське —
зірка з сузір’я Лева
щойно зірвана із небес
твоє знайоме тіло
міжреберря листка кокосу
у квітах пандануса
сміх твій —
банан що відкритий
стиглістю
а тепер
світанок повзе по тобі
мов стонога
і нарешті я розумію:
ти — переклад
давнього тексту
і тапа, яка на стіні —
то галерея образів
у яких тебе бачу сплячого
ця тапа могла би бути
тобою зі мною поруч
коли перший промінь вдихаєш
а ти, серце,
міг бути тапою,
що на стіні

*

Переклала Ганна Яновська
Грудень, 2018
145х160мм
74 сторінки

*

Свіжі дані соціологічного опитування:
88% населення моєї країни — фашисти.
Це хєрова новина, думаю я в набитому до смерті вагоні метро.
Щоправда, неповнолітніх вони не опитують, але з такими
батьками, вчителями, пасажирами сподіватися нема на що.
88 розумне число, більше тобі не треба
ховатися за спиною у 14.
Авжеж, це лише у середньому, думаю я,
у парламенті моєї країни, вочевидь, доходить до 100%,
а на вчорашньому поетичному вечорі, можливо, не вище за нуль.
Та навряд чи на станції «Жовтнева» люди смердять сильніше,
ніж на станції «Комсомольська», адже їх зібрав тут випадок.
Я думаю, у вагоні приблизно сотня людей,
але хто з них ті 12, що залишились, не вгадаєш.
Хіба що мулат у білій футболці з чорними російськими літерами:
«Стався до інших так, як хочеш, щоб ставилися до тебе» —
легко уявити, який за цим написом досвід.
Ось той хлопчик років двадцяти з фіолетовим волоссям —
ймовірно, бо за такий колір на поганому районі б’ють,
а цей, одноліток, з червоно-зеленим тату на гомілці —
вже не факт, надто підкачаний. Далі дідуган
з триденною щетиною і орденськими планками
читає «Комсомольську правду» — аж ніяк,
інший, з охайною борідкою і «Новою газетою», —
невідомо, не факт, літня ненафарбована пані
з миршавою брошуркою у руках — не видно, якщо це
рецепти, то шанси є, якщо молитви — то жодного.
Далі вглиб вагону не роздивитись.
Але хтось, звісно, зумів замаскуватись,
щоб нічим в одязі, зачісці, манерах не викрити себе.
Це корисна навичка. І ти, Зазі,
підросла, але не розлучилась із прямою гривкою,
змінила помаранчевий светр на червоні брюки,
з однією сережкою в правому вусі, будь обережна,
не думай, що в тисняві не видно, як ти обіймаєш подружку,
не думай, що твоє неповноліття когось розчулить,
і якщо один з 88 добереться до кнопки зв’язку,
то машиніст може викликати прямо до дверей вагона
черговий наряд ґестапо по станції «Ленінський проспект».

*

Переклали Сергiй Жадан, Богдан-Олег Горобчук, Дмитро Лазуткін, Олесь Барліг, Лесик Панасюк, Михайло Жаржайло, Антон Полунін, Iгор Сiд, Фрiдрiх Чернишов, Марта Мохнацька та Іван Гнатів, Юрій Завадський
Серпень, 2018
145х160мм
98 сторінок

Анна Багряна – поетка, прозаїк, драматург, перекладач. Закінчила Інститут філології Київського національного університету ім. Т.Шевченка. Автор семи поетичних збірок, трьох романів, збірки оповідань «Македонські оповідки», п’яти книжок прози для дітей і близько десятка драматичних творів. Вистави за п’єсами А.Багряної ставилися в театрах України, США та Р. Македонії.

*

від учорашнього вечора

скільки неспокою в одному тілі!
який рухливий розум. мурашник.
крикливий папуга, що б’ється
об решітки клітки.

якби я не сів і не розслабився,
якби не заплющив очі,
взагалі не відчув би нічого.

*

Переклала Анна Багряна
Серпень, 2018
145х160мм
78 сторінок

Олександра Ковальчук – закінчила журналістику та словацьку філологію в Львівському національному університеті імені Івана Франка. Працює вільним перекладачем, має великий досвід у викладанні словацької мови та перекладацькій діяльності. Співпрацювала з міжнародними фестивалями в Україні та Словаччині.

*

Країна серця

Ідіопатичний кістозний медіонекроз Ердгейма
це дегенеративне захворювання,
коли в аорті, у середній оболонці,
накопичуються аморфні базофільні слизові клітини
й у стінці виникають малі вогнища
і навіть озерця.

У цих місцях потім відмирають еластичні волокна
і волокна гладких м’язів
стають сполучною тканиною.

Клінічні ознаки бувають мінімальними,
захворювання переважно завершується
фатально.
Є надзвичайно рідкісним,
виникає здебільшого
після сорокового року життя.

Дві третини пацієнтів
чоловіки.

*

Переклала Олександра Ковальчук
Серпень, 2018
145х160мм
90 сторінок

Юрко Садловський (1970) – поет, перекладач, доктор філології. Член Спілки письменників Латвії та Спілки письменників України. Автор багатьох поетичних, перекладних та наукових книжок, зокрема «Словника футуризму», а також – укладач першого «Українсько-латиського розмовника». Голова громадської організації «Центр балтистики». Викладач латвійської мови та літератури у Львівському національному університеті імені Івана Франка.

*

Поезія старої штреки

Вечір старих локомотивів,
один вже загорнутий у теплу ковдру,
і він вже більш не відчуває рейок,
які не діждавшись, вже почали зміїтися
в тенетах павука,
де колись блимали
зелені та червоні вогники
й могутні колеса оберталися в потужному супокої,
але локомотиву здається,
що штрека вже небіжчиця,
й жахається уві сні
геть-чисто як та мала дитина

*

Переклав Юрко Садловський
Серпень, 2018
145х160мм
48 сторінок

Олександра Ковальчук – закінчила журналістику та словацьку філологію в Львівському національному університеті імені Івана Франка. Працює вільним перекладачем, має великий досвід у викладанні словацької мови та перекладацькій діяльності. Співпрацювала з міжнародними фестивалями в Україні та Словаччині.

*

Тексти
наче ковбаси
сало
копченості

перерахування дивних форм
та смаків

Тексти такі соковиті
і беззмістовні

*

Переклала Олександра Ковальчук
Серпень, 2018
145х160мм
114 сторінок

Ганна Яновська (1980) — українська поетка, перекладачка. Авторка збірки віршів і перекладів «Волохата книга» (2008), «Поеми першого січня» (2011). Перекладає англомовних авторів із різних куточків світу, зокрема африканських, австралійських, новозеландських.

*

Земля нелітних птахів

На землі нелітних птахів живе водяничка.

Мешкає там мій друг, який уже не вдихає.

На землі нелітних птахів спочиває зважений досвід.

Щосили намагаюся не забути, як дихають
На землі спогадів — вічна темрява.

Всесвіт розширюється, прожитий досвід
виголошує повний
нуль.

Тільки одне все збирає докупи й тримає нас
у надійній зв’язці — любов.

*

Переклала Ганна Яновська
Червень, 2018
145х160мм
78 сторінок

Маріанна Кіяновська (1973)­українська письменниця, перекладачка, дослідниця літератури. Авторка 13 поетичних збірок і одної книги оповідань. Закінчила українську філологію Львівського університету імені Івана Франка. Перекладає поезію, у тому числі чеську, словенську, литовську, польську. Відзначена Почесним званням “За заслуги перед польською культурою” (2013).

*

жалюгідні
ангели Вільнюса

товстогузі
жаскі
своєю білою сліпотою

давно списані
з усіх побоїщ
небесних

заслання
заслання в наше місто
їм роковане

самотність
і спокуса нудьги

знаємо
такими і мають бути
ті, хто пасе нас

сном їхніх пір’їн
ми задушимося

*

Переклали Маріанна Кіяновська, Вітас Декшніс, Катерина Міхаліцина, Любов Якимчук, Марюс Бурокас
Червень, 2018
145х160мм
96 сторінок

Наталія Семенів народилась і мешкає в Тернополі. Навчалась у Тернопільському національному педагогічному університеті імені Володимира Гнатюка (спеціальність «Переклад»), згодом працювала на тамтешній кафедрі теорії і практики перекладу на посаді лаборанта й асистента. З 2015 року зосередилася на перекладі книжок – як художньої літератури, так і нон-фікшну. Перекладає з англійської мови. У видавництві O.K. Publishing вийшли друком її переклади Вірджинії Вулф («Флаш») і Ґертруди Стайн («Автобіографія Еліс Б. Токлас»). Цікавиться літературою, подорожами і психологією.

*

Сніг, що проминає вночі

Що ще це могло би бути:
холодний цокіт підбора об кахель,
дівчина, яка вигулює свою матір,
старий і кавова чашка?
Я бачу це всюди. Моя мати
не поруч мене.

Сумочку стиснуто в поцяткованій
ластовинням руці. Я відчуваю її
весь час, як сніг,
що проминає вночі, розталий на ранок.
Хтось проходить під мостом,
нервовий од того, щó може

впасти — а в мене вдома є ліжко, щось на кшталт
іншого мосту, я хочу, щоби він був світом.
Але моя мати старішає, а дівчина
обмотує їй щиколотки. Сніг порохом здіймається
з мосту, тоді на якийсь час іде геть.

*

Переклала Наталія Семенів
Червень, 2018
145х160мм
66 сторінок

Маріанна Кіяновська (1973) – українська письменниця, перекладачка, дослідниця літератури. Авторка 13 поетичних збірок і одної книги оповідань. Закінчила українську філологію Львівського університету імені Івана Франка. Перекладає поезію, у тому числі чеську, словенську, литовську, польську. Відзначена Почесним званням “За заслуги перед польською культурою” (2013).

*

час

сатурн прийшов до мене в гості.
він сатир старий
часу великого і малого
сатрап.

посидів півгодини
мовчки ногу на ногу закинувши
щоб підозри у мене викликати.
гладив бороду
підкручував собі вуса
дивився на свої копитця
і прямо межи очі
колов мене рогами.

ми з ним давні приятелі.

не вперше мовчимо
самі в одній кімнаті.

здається він чекав мого запитання:
що тобі треба? щоб відповісти:
я не казав нічого.

*

Переклала Маріанна Кіяновська
Червень, 2018
145х160мм
72 сторінки

Вікторія Рудич перекладає з англійської та норвезької мов. Має багаторічний редакторський і перекладацький досвід. Працювала викладачем іноземних мов в навчальних закладах і приватно. Переклала ряд прозових і науково-популярних книжок для провідних українських видавництв. Закінчила студії в Національному університету “Києво-Могилянська Академія”, Київському національному університеті імені Тараса Шевченка в Україні та Університеті міста Ставанґер у Норвегії.

*

Без країни, без часу
Малюючи виразно, я мусив
так малювати її у своєму житті,
жити ним,
боротися за нього.
Мені ж дісталося те,
що я не повинен був отримати, чорт забирай.
Ти сказала: «Краще іншим разом».
Ти сказала: «Краще іншим разом».

*

Переклала Вікторія Рудич
Квітень, 2018
145х160мм
72 сторінки

Юрко Садловський (1970) – поет, перекладач, доктор філології. Член Спілки письменників Латвії та Спілки письменників України. Ініціатор та організатор проведення міжнародних конференцій, семінарів, літературних заходів у Латвії та Україні. Автор багатьох поетичних, перекладних та наукових книжок, зокрема “Словника футуризму”, а також – укладач першого “Українсько-латиського розмовника”. Голова громадської організації “Центр балтистики”. Викладач латиської мови та літератури у Львівському національному університеті імені Івана Франка. Зараз живе й працює у Львові.

*

“Не виходить”

Тесля творить галактики.
Колись давним-давно щось уже подібне було:
Одна маленька планета,
І на цій планеті вечір,
І хатка у проміннях сонця,
І біля віконця сидів сусідський Яніс,
Щось думав,
Придумав
І забув.
Тесля прикладає атом до атома, галактику до галактики —
Нічого.

*

Переклав Юрко Садловський
Квітень, 2018
145х160мм
52 сторінки

Юрко Садловський — поет, перекладач, доктор філології. Мешкав, навчався і працював у Латвійській Республіці. Викладав українську мову та літературу на філологічному факультеті Латвійського університету, а також був учителем латиської мови та літератури у ризьких середньоосвітніх закладах. Член Спілки письменників Латвії та Спілки письменників України, Асоціації українських письменників. Ініціатор і організатор проведення різних міжнародних конференцій, семінарів, літературних заходів у Латвії та Україні. Автор багатьох поетичних, перекладних та наукових книжок, зокрема «Словника футуризму», а також — укладач першого «Українсько-латиського розмовника». Голова громадської організації «Центр балтистики». Викладач латиської мови у Львівському національному університеті імені Івана Франка. Зараз живе й працює у Львові.

Промоцію книжки підтримало Міністерство закордонних справ Латвійської Республіки, посольство Латвійської Республіки в Україні та Почесне консульство Латвійської Республіки у місті Львові.
Переклад і видання книжки фінансово підтримали Латвійська спілка письменників і Міністерство культури Латвійської Республіки.

Серія перекладної поезії
Переклад з латиської Юрка Садловського

48 сторінок
Формат 145х160мм
Листопад 2017 року

Листопад 2017 року
Формат 120х165мм
240 сторінок

Народився К. Скуєнієкс у Ризі, його мати Марія Зауерхаґена була акторкою, а батько Емілс Скуєнієкс був досить відомим латиським письменником, але війна розлучили його із сином. Е. Скуєнієкс продовжував літературну працю в еміграції, видав там багато своїх книжок. Кнутс рано втратив і матір, тому з трьох років його виховувала бабуся.

Починав учитися К. Скуєнієкс у Латвійському університеті, (1954-56), потім у Літературному інституті ім. . М. Горького в Москві (1956-61). Попрацював за фахом менше року, бо 1962 р. його несправедливо звинуватили у протиправній діяльності, через те сім років провів у виправній колонії в Мордовії серед політичних в’язнів, з яких найбільше було українців, через те Кнутс і досі пристойно спілкується українською мовою. Був реабілітований ще за радянської влади (1989), про що розповідала московська газета «Известия» з деякими подробицями карної справи, наприклад, «серйозним» звинуваченням було зберігання забороненої літератури — у домашній бібліотеці знайшли Британську енциклопедію англійською мовою, яка залишилася від батька.

Першою книжкою К. Скуєнієкса, яка побачила світ після звільнення, була перекладна збірка віршів Лесі Українки «Сестра громовиці» — 16 тис. примірників розійшлися майже миттєво серед 1,5 мільйонного латиського народу. К. Скуєнієкс володіє багатьма мовами, активно перекладає з них й досі, в тому числі й драматичні твори (більше 20-ти п’єс), а в перші роки після звільнення це була єдина можливість йому друкуватися, бо друкувати власні творіння не дозволяла тодішня влада досить довго. Потім книжки з його віршами почали виходити постійно, а нині його твори вже увійшли до шкільної та університетської програм. За текстами поета створено багато пісень різними композиторами. Займається він і літературною критикою, цікавими є його звертання до витоків фольклору різних народів.

2001 р. до Третього круглого столу поетів Європи К. Скуєнієкс видав антологію, в якій представив поряд з мовою оригіналу свій переклад одного вірша майже з кожної європейської мови — 73 вірша, 73 мови. Від України він обрав Ігоря-Богдана Антонича.

Був ініціатором створення Латвійського відділення ПЕН клубу, тривалий час був його президентом. За своє багатогранну перекладацьку роботу і власну творчість К. Скуєнієкс має різні премії та відзнаки, є кавалером кількох орденів, у тому числі іноземних держав.

Юрко Садловський — поет, перекладач, доктор філології. Народився у Львові 6 травня 1970 р. З 1988 р. і до 2009 р. навчався, жив і працював у Латвійській Республіці. До року 2009 викладав українську мову та літературу на філологічному факультеті Латвійського Університету, а також був учителем латиської мови та літератури в ризьких середньо освітніх закладах. Зараз живе і працює у Львові. Ініціатор та організатор проведення міжнародних конференцій, семінарів, літературних заходів у Латвії та Україні. Голова громадської організації «Центр балтистики» у Львівському національному університеті імені Івана Франка.

Промоцію книжки підтримало Міністерство закордонних справ Латвійської Республіки, посольство Латвійської Республіки в Україні та Почесне консульство Латвійської Республіки у місті Львові.
Переклад і видання книжки фінансово підтримали Латвійська спілка письменників і Міністерство культури Латвійської Республіки.

Серія перекладної поезії
Переклад з латиської Юрка Садловського

60 сторінок
Формат 145х160мм
Жовтень 2016 року

Kірі Піагана-Вонг, філолог і юрист, яка встигла попрацювати й тренером з вітрильного спорту, писала їх там, де море, океан — не екзотика. Буденністю його назвати язик не повернеться, але воно є постійно присутнім, практично на правах істоти, котра, як і деякі його жителі, ніколи повністю не спить, а завжди є ще одним споглядачем, співрозмовником, що голосом і подихом впливає на всіх інших.

Море, в якому легше наважитися на нічне купання, — це таке, яке проглядається до дна вдень, де не стрінеш медузу, не кажучи вже про інших, небезпечніших істот, де нога не заплутається у водоростях. Десь такими властивостями наділена поезія Kірі, в якій небагато складних образів, але в її емоціях — від непевності закоханої людини чи печалі серйозної втрати, від дівчачої іронії до спроб відійти на крок від свого «я» і замислитися над природою, наприклад, щастя — читач легко впізнає прості рухи своєї душі.

Океан заокруглює все тверде і незручне, яке в нього потрапляє. Зрештою, Kірі Піагана-Вонг багато в чому бажає стати таким океаном, який заокруглює, стирає зайве, перетворює банальну розбиту пляшку на розсип загадкових напівпрозорих камінців. Я побажаю їй здійснення цієї мрії. Але водночас особисто для мене в цих віршах найбільш прикметною є інша риса, яка властива поетам, але не властива морям: завмирання на краю, за яким таємниця, що висловити її чи то ще бракує слів, чи просто страшно. Мені важко уявити іншу причину того, щоб рядки верлібру систематично закінчувалися прийменником, сполучником  — наче авторка набирається духу доказати почате.

Інша властивість океанів, про яку говорить Kірі у вірші «Kоли сонце вже» (сонце вже! — знову завмирання на краю, за який сонце… сіло, скотилося, впало, пішло назавжди, розсипалося — можна тільки гадати, що з ним сталося там, доки не прочитаємо наступний рядок) — така:
океан
згортається навколо своїх таємниць

Поет так не може. Поет створений для того, щоб вигортати свої й чужі таємниці з усього і з нічого.

Ганна Яновська, перекладач

Серія перекладної поезії
Переклад з англійської Ганни Яновської
Дизайн серії стронґовського

145х160мм
68 с.
Листопад 2016 року

*

Частота Граяускаса

Перекладач Маріанна Кіяновська про Гінтараса Граяускава

У всього є межа: в тому числі у печалі.
Погляд в’язне в вікні, як листок — у загаті.
Можна налити води. Забряжчати ключами.
А самотність — це людина в квадраті.
Йосиф Бродський, “До Уранії”

У добрій поезії багато незрозумілого. Одна з загадок доброї поезії — як одна із загадок радіохвиль: що це? Або інакше: коли? Гінтарас Граяускас, відомий, навіть іменитий литовський поет, є для мене — читача і перекладача його поезії — співприродним електромагнітним явищам. Він — не передавач (хоча десь у його віршах є оце: “…я,/66-го року випуску портативний/радіоприймач…”). Він — частотна присутність того, що про-являє себе як мова, музика, жест, існуючи тут-і-тепер — але водночас і безмежно далеко в майбутньому. Для тих, тепер і колись, хто здатний читати, слухати і розуміти. Апостол низьких частот.

Неможливо писати без певного внутрішнього матеріалу — чи принаймні просто ресурсу. Без віри в його невичерпність. Без віри у небезсенсовність. Без опору і без резонансу. Неможливо писати без неможливого. Поезія Граяускаса — це поезія неможливого. Неможливої самотності поезія — зокрема. Тому виникає відчуття, що ця поезія береться із сонць і блискавок — як і радіохвилі. “…Намагався не раз: / страшно роззявляв рота / натягував голосові зв’язки / неначе лук / і шшшшшпурляв / слово не слово: шипіння / у найкращому разі зойк…”

Усе це — правда, але — все зовсім не так.

У Граяускаса дивний і дивовижний, ні на що не схожий стиль, ключова особливість якого — звичайність і звичність. Перебираю в пам’яті сучасних поетів, щоби провести якісь аналогії. Але насправді думаю про Андрєя Платонова.

У Платонова є оповідання 1921 року — “В зоряній пустелі”, з епіграфом — рядками з вірша самого ж Платонова: “Під пустелею зір є тихим / Мандрівця обраний шлях”, що є парафразом вірша Лермонтова “Виходжу я сам на дорогу…”. Це оповідання Платонова починається словами: “День і ніч і цілу вічність пливуть і пливуть над землею хмари. Удома, під дахом майстерні, усюди, де неба не видно, ми знаємо, що є хмари. Якщо небо вільне, пустельне і сонце яро стоїть, у нашому серці йдуть хмари. Їхній шерех, як тиха одвічна музика, що жене і жене надію. І не знаєш, що краще, цей стужений шелест чи радість пустельна, коли нічого більше бажати. Шлях хмар отих тихий, як дихання, як неспівана, нескладена пісня, слова якої однак уже знаєш — потай. Хмари, зорі та сонце ідуть в один бік. У цій безумній, покірній невтомності, в цій гонитві у нескінченність є туга, є неможливість, і від неї рветься душа. […] Усесвіт […] — не висаджена в повітря гора на нашій дорозі”. (В останньому реченні Платонов цитує Хлєбнікова: “…мандрівець може підірвати цей гірський хребет…”). “В зоряній пустелі” — як я його бачу — є оповіданням із лейтмотивоми дзеркальності, відображення (всього у всьому), зі складним ритмом рефренів. Дуже подібно мені читається поезія Граяускаса.

Я не порівнюю Граяускаса і Платонова, стиль Граяускаса в поезії інакший, ніж стиль Платонова в прозі, але перечитуючи Граяускаса, постійно наштовхуюся на псевдоплатоновські цитати, парадоксальні — і надзвичайно буденні водночас: “порожньо / тільки чайки / роздзьобують блювотиння”, “заховав би я голову в поли пальто / але страшно за голову / за пальто страшно / за поли”.

Слова в цих рядках дивовижним чином взаємодіють не зі змістом навіть, а з суттю, вони — кришаться, як шматочки цукру, а тоді розчиняються в реальності, як у ледь жовтуватому, бо тільки трохи гарячому і через те ніби аж трохи в’язкому чаї.

Ще одна особливість поезії Граяускаса — вона, як і проза Платонова, відображає певну екстремальність свідомості та муки мови, звичайне — очуднюється, незвичайне — баналізується (вірш “глядів я глядів у вікно глядів і глядів…”, вірш “Невірш” і т.п.), одомашнена червона мазда — чи то міська парноколісна тварина, чи невинна жертва, насправді добра знайома кожного Граяускасового читача.

І в цій точці питання “що це?”, поставлене відносно поезії Граяускаса, набуває ще декількох цілком нових сенсів. Бо читач цих віршів — не свідок навіть, а співучасник. Граяускас культуру, безумовно, співтворить — але в конкретних текстах він її “знімає” чи “розшаровує”. Читач, будучи учасником герменевтичної процедури, входить у ці вірші, не замислюючись навіть над правилами поводження з текстом: просто дивиться в дзеркало. Він має у віршах Граяускаса власну історію — історію читача. Віддзеркаленого. Читача у квадраті. Він — як то часто буває, коли буває видовище, — задоволений, але й ошуканий. Граяускас — естет та інтелектуал — добре знається на історії емоцій, на історії видовищ і на історії в принципі. “…Я не танцюю” — каже персонаж його вірша, і далі: “яка / гордість: я не танцюю / … безліч Божих / створінь не танцюють, хрущі, / жаби, черепахи, сороканіжки, /бегемот із левіафаном, навіть кіт, навіть він / а найкращі танцівники це такі маленькі / білі собачки, може, пуделі… поставиш на / розжарений лист заліза, / і танцюють, а де подінешся, так / напевно і ти би навчився / дріботіти обгорілими ніжками / сумне життя у собачок…” — і його читач, хоче чи не хоче, а мусить вчитися розуміти, чим почуття відрізняється від емоції, емоція — від переживання і т. д. Граяускас у своїй роботі зі смислами ніби і не примушує читача до зусилля розрізнення, але якщо ти читач Граяускаса, зусилля — неминуче. Так формується інструментарій — навмисний, для саме цього читання: крапки, тире, спалахи і афекти — короткі й триваліші; Граяускас провокує і мову, і мовою — часом невидимо. Але навіть ці не кожному видимі спроби — дуже відчутні.

І ще дещо дуже важливе. “Голий перед дзеркалом” (і “голий у дзеркалі”, аякже) — це далеко не виставляння себе напоказ. Це радше спосіб творення метафор, яких — начебто — у поезії Граяускаса майже нема. Властиво, це багато різних метафор “на одній частоті”. Бо “Голий перед дзеркалом” — це одночасно і той, і не той, хто “Дивлячись у ніч крізь вікно автобуса, побачив: забіліло щось на узбіччі” — побачив своє відображення, але водночас — відображення “Мужчини, що ждав”, “Чоловіка з половиною кавуна”, “Тріумфатора” і “Чергового”, і персонажів віршів “Сліпе побачення”, “Це він”, “Чому того разу наодинці з собою я реготав, як божевільний”, і героя вірша “глядів я глядів у вікно глядів і глядів…”. У певному сенсі — це дуже “молоді метафори”, у той же спосіб, що це поезія “молодих емоцій” — на противагу “старим метафорам”, які “жили” у “старих стилях” (освітлена хмара, описана як коштовний камінь, у Данте, і навіть тіло, описане як машина, в Андрєя Платонова), і “старим емоціям” (таким, як любов і гнів). Поезія Граяускаса — не про любов і гнів, вона — про самотність (“Шаленець. // стоїть на трибуні / під руку зі своєю самотністю / розповідає людям / про любов людей”).

Безумовно, Граяускас — далеко не перший, хто вдається в поезії до гри відображень, але він робить це — в літературному плані — несподівано і ризикну сказати: по-новому. По-новому, зокрема, і в тому сенсі, що в його віршах відображення існує не в моменті — а в часі, в ритмі коливань, зумовлене силою хвиль. Відтак Граяускас не мусить інсценізувати екзистенційну і надчуттєву, наддосвідну самотність — він її просто показує, являє з невидимого, наче радіоголоси — з радіохвиль, за допомогою інструментарію, якого в українській поезії наразі все ще майже немає. Відповідно, читач — сам — ніякий не актор, і навіть не актор, він сам — у живому потоці безнастанного коливання, бо Граяускас буквально заштовхує читача в “подію вірша”, ставить його відразу ж за персонажем — перед квадратом дзеркала, або вікна, або перед листком паперу, і це така хитра штучка Граяускаса, такий його особливий виверт: читач виявляється нібито за персонажем, але водночас — око в око із ним, і також — око в око з усіма, хто перебуває з ним на одній частоті, він починає “ловити” тих, хто “ловить” його, і навіть далеко поза межами тексту, і навіть далеко в майбутньому.

І цей ефект абсолютно безпосереднього сприйняття поезії Граяускаса є ще оглушливішим від того, що “інтернет / знаходиться Ніде”, і це Ніде — в нескінченному теперішньому — безповоротно-тотальне.

Не менш тотальна беззахисність перед відображенням: своїм тілом перед квадратом дзеркала, або вікна, або перед листком паперу можна маніпулювати, дистанцію можна змінювати, можна навіть відвернутися, щоби нічого не бачити, але однаково в дзеркалі будеш ти. І ця тривога, викликана беззахисністю, — не персонажа і не автора, а таки (і тільки) читача, і хоча це всього лише літерами на папері чи на екрані монітора, чи на планшеті написано “я тільки смикаюсь і підскакую / і розмахую руками / я тільки пробую викрутитися — / уникнути цього страшного предмета / що цілить мені у голову” — читач Граяускаса стоїть перед цими словами впритул і розуміє: “цілить — мені — у голову”, адже за плечима у читача Граяускаса — глядач “Косаря галявин” і “Матриці”, адже читач Граяускаса вже давно сприймає себе як себе у тисячах відображень, бачить себе — ніби аж затинаючись, як бачив би палицю з двома кінцями. (“…Палиця з двома кінцями. / З якого боку не глянеш, / гранично чітко видно — кінець. / Якщо будеш поволі повзти поглядом по палиці, / побачиш, як кінець наближається. / Якщо швидко — побачиш, чим / кінець закінчується. / Є палиця, а за палицею є все решта: / те, що не є палицею. / Решту взагалі не хвилює, / є ця палиця чи її немає. / Що з тобою? Все ще / не зводиш кінці з кінцями? / Так і будеш тепер витріщатися, / телепнутий остолопе? / Зараз теліпну тебе палицею по зубах, / уся дурість минеться”.

Із палицею, яку не береш у руку, яку лише розглядаєш, — нота бене — корелює тіло в його голизні та самотності. І раптом виявляється, що ця палиця — це ще один ключ. Ключ, навмисне покладений Граяускасом на цілком видному місці; ключ, який проявляє відношення його поезії до європейського авангарду початку XX століття — де нема психологічно детермінованих вчинків, “характерів”, “типів”, і навіть просто персонажів, але з рефлексією чи мотивацією. І тоді стає зрозуміло, що вірші Граяускаса — монологічні не за “формулою стилю”, а структурно; “текст” споглядання себе у дзеркалі ще з часів, коли писався “Портрет Доріана Грея”, є аналогом внутрішнього монологу — і, за визначенням, є алогічним. Відтак споглядання себе у дзеркалі, коли йдеться про поезію Граяускаса, — це особлива територія афекту, у випадку Граяускаса особливо цікава тим, що асоціативність такого афекту (оскільки його метафори та емоції є “новими”) — також цілком “нова”. Граяускас-інтелектуал конструює дуже складні та надзвичайно злободенні “потоки свідомості” (наважуся, попри все, використати ці два слова, але дуже-дуже в лапках), використовуючи знання з “тоді-і-тепер” (від Фрейда і від Лакана): про розщеплення “я”, про потяг до еросу-танатосу, “про сучасну всесвітню поезію, дуже / цікаво, про домашнє виробництво паперу, / про форму сонати, про фугу і контрапункт… про Антонена Арто і його Жорстокий / театр…”; водночас він кпить із цього — але кпить смертельно серйозно, і доки Граяускас кпить, і світ, і вірш, і відображення в дзеркалі — все розпадається на фрагменти. То тут, то там у віршах Граяускаса відбувається змішування, зміщення, з’єднання верху і низу (як у вірші “Голий перед дзеркалом-II”), і так само як подекуди в його поезії нівелюється антиномія “голого перед дзеркалом” і “голого в дзеркалі”, антиномія Верху та Низу починає позначати не саму себе (тобто нерозв’язну суперечність Верху та Низу), а — всього лише — амплітуду коливань.

Це дуже цінно і важливо, хоч цінність і важливість ця — неочевидна. У межах “давніх поетик” такі змішування, зміщення, з’єднання і нівелювання були ознакою незавершеності, свідчили не на користь автора. Але в межах “нової поетики” Граяускаса все це має ключове значення, і тільки завдяки позірній незавершеності книжка “Апостол низьких частот” має шанс заіснувати як тіло, властиво — як тіло тіл.

Віршам у парадигмі цієї поетики, окрім традиційних “шумів епохи” (“розмови про щирість”, гарне читання “виразним голосом, з правильною інтонацією”, рингтони “нокій”), притаманні їхні “власні шуми” (як-от “харум харум” цілком повнокровного дракона). Ці “шуми”, як і “шуми в принципі” — невід’ємна складова життя електромагнітних явищ, бо кожен “шум” — це всього лише інша хвиля, на яку ти не налаштований, яка — на іншій, а іноді — на зовсім іншій частоті.

І наостанок. Невеликі літератури, як-от українська, польська і литовська, причому особливо зараз, мають потребу в своєрідних “консенсусних” поетах. Граяускас — у певному сенсі така ж консенсусна фігура, як у нас — Жадан, як у Польщі — Марцін Свєтліцький. “Консенсусний” поет — це поет із “найвищої полички”, але при цьому він є поетом і для тінейджерів. Супергерой — і одночасно “голий у дзеркалі”, той тріумфатор, про якого — в Граяускаса — однойменний вірш. Тріумфатор має “насмішкувате і печальне знання”, що його — не забереш, він знає правду: жити — це “падати і підніматися, падати і підніматися”, і дякувати, і це настільки прості речі, що треба мати відвагу їх проговорювати. Знову і знову. “Падати і підніматися, падати і підніматися”, і проговорювати — ще раз і ще.

Іноді для цього треба бути апостолом. Апостолом низьких частот.

Переклад з литовської Маріанни Кіяновської
Серія перекладної поезії
Дизайн серії стронґовського

110 сторінок
Формат 150х160 мм

За інформацією з zaxid.net, Клаус Анкерсен – частий гість різноманітних мистецьких і літературних фестивалів, він побував у 16 країнах світу, обожнює Італію. До України приїжджає не вперше, брав участь у ХVIII Форумі видавців у Львові.

«Я майже всюди відчуваю себе як вдома. Я дійсно люблю людей і задоволений перебуванням на цій планеті. Наразі лишилося стільки місць, в яких я ще не бував! Якби я не жив у Данії, напевно би, оселився у лісі, в якому виріс. А ще мені подобається Індія».

У дитинстві Клаус хотів стати кухарем, водієм, наложником у багатої жінки або кілером.

«Мені подобається робити вигляд, що я вільний мандруючий дух, кочівник», – каже він.

Як письменник Анкерсен дебютував у 2003 році. Наразі є автором 4 збірок малої прози і поезії. Випустив CD-диск із своїми віршами, зняв документальний фільм. Пише данською і англійською, його твори перекладені шведською, українською, індійською.

«Кажуть, поети не мають віку. Тому я часто зазначаю, що народився між 1123 і 1986 рр.».

Діяльність Анкерсена не обмежується літературою. Письменник цікавиться іншими галузями мистецтва – усіма проявами людської культури та духовності. Читає лекції з поетики в університетах і на конференціях, а також часто самостійно організовує семінари та зустрічі.

Цікаво, що в Копенгагені було встановлено 20-ти метрову інсталяцію за мотивами його вірша «Стара ти розбійнице» із роману «Дерево й фонтан».

Переклад із данської Дениса Суворова

Серія перекладної поезії
дизайн серії стронґовського
100 сторінок
формат 150х160мм

Поезія його, втім, зовсім не дидактична. Він ділиться своїми прозріннями й таємницями, як чимось таким, що все одно залишиться при ньому. Хочеш — візьми до уваги, хочеш — читай далі. Але так чи інакше його вірші збиваються на притчі, виходять поза межі чиїхось конкретних життів та любовей, набувають універсальності. Стосуються кожного, як зазвичай і трапляється з добрими віршами.

А коли вірш стосується кожного? Коли постає з історії, а історія вся полягає в тому, що чоловік прийшов до жінки, і приніс їй хліб, і зрозуміло стає, що більш важливих і щемких історій просто не існує. Обирати найпростіше, себто найглибше — з цього й робиться найцікавіша поезія.

Сніг кольору солі, і серце — зачинене, наче купе, і погляди розеток — він уміє писати складно, уміє бачити те, про що пише. У нього поезія складається з поєднання речей простих і складних. Це нагадує місто на гірському тлі — присутність розуму лише підкреслює природність емоції.

І тоді з’являється іронія. І поява її теж природна й виправдана. І тоді можна говорити навіть про статистику смерті. Тому що смерть насправді — це вже не проблема.

Сергій Жадан

*

Поезія Шоти Іаташвілі добра не тільки тим, що це справді дуже добра поезія, вона добра ще й особливою притаманною їй глибокою добротою, внутрішнім світлом. І якраз оця доброта, парадоксально, творить ще одну визначальну якість: поет Шота Іаташвілі бачить світ виразно і прозірливо, бачить так ясно, що читач його віршів теж починає — бачити: світло, виразно, прозірливо, аж до глибших осяянь, в яких — раптом — привідкривається природа речей. При тому Шота, як і всі добрі поети, жаский і трагічний. Найкращі його вірші розгортаються по спіралі, це рух виру чи вихору, це рух новонародженої галактики, відтак читач цих віршів ніколи не залишається осторонь: він ніби новонароджується і — раптом — співтворить.

Маріанна Кіяновська

*

Справжня поезія народжує справжні почуття. І розкрилює відчуття світу. Воно неодмінно збагачується і відкриває нові горизонти. Справжні поети не потребують розлогих коментарів про їхню творчість — достатньо прочитати чи послухати вірші.
Поетичні монологи Шоти Іаташвілі — розповіді, які хочеться слухати. Крім звичних атрибутів професійного поетичного ремесла, як то метафоричність, образність, замішаних на ритмічному верлібрі, йому притаманні фантастичне бачення дійсності, персоніфікація усього живого і неживого, коли існування звичних побутових речей наповнюється глибиною загальнолюдських відносин і почуттів. За Шотою виявляється, Бог створив людину не голою, а одягнутою, і саме одяг формує її як особистість. Більше того, з пасивного елементу життя одяг стає його важливою складовою:
Одяг пише шедеври: пером гусячим
а чи комп’ютером…
Одяг пише священні книги…
Одяг — мудрець мудреців…
Не менш цікаву історію можуть розповісти черевики, які позиціонують себе як ім’я та прізвище. Навіть зміна імені, вибір псевдоніму — це лише зміна взуття. Мільйони людських очей споглядали картину ван Гога «Черевики» і нічого окрім пари незграбного взуття, намальованного в імпресіоністській манері, не бачили. А Шота Іаташвілі побачив. І просту життєву замальовку трасформував у філософську притчу: щойно народжується людина, вона отримує прізвище та ім’я і носить їх усе життя, як добрі, надійні черевики «…Аби ходили по землі, / Перетинали кордони, / Місили грязь…» Життя закінчується, ім’я-взуття викидають на смітник:
Хто знає,
Може лише після цього
Стане зрозумілим, ким насправді
Була та людина,
Яку все життя ми водили цим світом…
Так бачить поет. Тому не дивно, що банальна електрична розетка сприймається ним як реальна жива істота, чиї «маленькі жаскі оченята» мають напружений погляд у 220 вольт! «Та з нею, як зі старою сварливою бабою –/ невимовно багато світла / у безодні її темних очей…» Навіть у нетрях комп’ютерів не дроти і мікросхеми, а «душі нарозхрист»… А прості моряки стають свідками справжнього дива:
При самих якорях витьохкують риби,
Щільно змикаючи свої запалі роти.
На палубах мокрих стоять моряки
І дивляться на птахів, що перекладають для них
Ці пісні німотні.
Чи знаєте ви, «як публікується щоденне місто»? З ранку до вечора його корегують, стилістично підправляють, доводять до віртуального блиску, а наприкінці дня «…здають до друку за підписом синім чорнилом: / Редактор Ніч». А яке призначення ночі для закоханих?
Я вичавлю ніч на твої губи —
Покуштуй терпку й солодку ніч…
В іншому вірші ніч — одночасно й день, бо адресований цей вірш подрузі, яка живе в Америці, і географічна розбіжність у часі трансформує дві протилежні дійсності у спільний життєвий простір, як би метафорично це не виглядало. Ніч в уяві поета має безліч облич, тому зрозуміло: Ми щоранку чекаємо появи прадавніх знаків, / Вони покажуть нам, як пробудитися / Встати і йти…
А ось геть трагічна подія — втрата вірного друга:
Сьогодні поховав олівець…
Вірний мені,
Укорочений,
Постарілий,
Мудрий…
Чотири дні тому помер у мене на руках…
Звісно, Шота автор із широкою посмішкою. Але ця іронічна епітафія списаному олівцю поступово переходить у філософську площину, адже наслідуватиме його палиця, поводир, бо саме він відчуває «швидкоплинність зображення літер». І не має значення, що писали цим олівцем, вірші чи витрати за хліб та комунальні послуги, він символізує собою здатнісь до творчості, натхнення, зміст присутності на білому світі.
Будь-який автор завжди писатиме про себе. За професією Шота математик, і це інколи проглядає поміж його рядків у вигляді рахування, цифр, дат. Інколи його герої навіть дивляться якось геометрично: у кінотеатрі вони не дивляться кіно, а креслять «дві паралельні прямі від … очей до екрану». А хто Шота за покликанням?
Викривальник
непоетичної природи метеорології
й неметеорологічної природи поезії.
Так самовизначається поет, за що відразу отримує покарання від реального «математичного» світу:
… тієї ж миті
непоетично випещений вітер
Штаньми заплескав, наче у долоні,
І старанно
Відлупцював моє лице.
Поезія — не тільки форма вираження його думок і почуттів, але й тема роздумів про мистецтво і своє місце в ньому. Іноді поезія взагалі нагадує якусь нікчемну пересічну особу, що живе сірим буденним життям, як і решта інших мешканців. Вона існує лише у власних стінах, нікуди не виходить… Чому так? Відповідь проста і дуже сумна: Поезія нікуди не ходила. / Їй нікуди було йти. Що це, притча про творчий цейтнот, про час, коли музи мовчать, чи загальне розчарування власне поезією, як формою бачення світу? Не дуже приваблює й образ поета кінця ХХ-го століття в однойменному вірші:
Ось, лише гляньте, чимчикує він,
поет кінця двадцятого століття.
Йому звільнили руки, змусивши
викинути букети квітів і зірок,
а з рота висмикнули любов, вірність,
чарівність, красу…
Він знає, що у реанімаційному відділенні величезної лікарні століття помирає Поезія, і він, й інші, йому подібні, люди…
Проте скептичне ставлення автора до сучасних поетичних справ має скоріш іронічне ніж трагічне забарвлення, адже ніщо нині не проблема:
Сонце встане,
молоко скисне,
ключ повернеться… і завтра,
завтра триперстя повториться безліч разів —
щоб узяти ручку
а чи перехреститися.
Внутрішні монологи вимальовують постійну боротьбу почуттів та настроїв автора, його творчих пошуків. Хоча й «зачинене серце моє, / Наче купе нічне», проте «Вірш переміщався всередині мене, / Наче рука японського каліграфа, / Який у знемозі коханця пише / На спині жінки, ніби на рисовому папері»…
Існує думка, що найбільша вада сучасної цивілізації у її герметичності, відокремленості від світобудови як цілого. Архаїчні традиційні культури значно відкритіші, вони нагадують дитинство, коли людина відчуває себе частиною світу, коли вона сама і все, що її оточує — одне ціле. Поступово це відчуття втрачається, досвід і науковий світогляд формують життєві шляхи, напрямки; так з власних знань, переконань, смаків, уподобань будується стіна, за якою зручно ховатися, за якою забуваєш, що людина і світ — одне ціле. Мабуть, поезія це своєрідна фіранка у цій суцільній стіні одноманітного людського життя, щаслива мить зануритись у світ, бути ним, відчути життя як розхристану сорочку на оголених грудях і свіжий вітер у обличчя…
Саме такі асоціації виникають, коли читаєш вірші Шоти Іаташвілі і крокуєш разом із ним у дивну путь до самого себе. Бо що для перехожого тінь від дерева? Можливість сховатися від сонця? Спроба звіритися із годинником?
Глянь
на тінь дерева.
Тут —
прийдешньої книги
душа
дрімає…
Ось воно як насправді.
Чи знають автора в Україні? Майже ні. Декілька разів він приїздив до Києва, брав участь у літературному фестивалі «Київські Лаври» (навіть став його лауреатом!), читав вірші в оригіналі та російських перекладах. Українською мовою окремі вірші побачили світ лише у кількох рідкісних журнальних публікаціях. Тому особливо приємно, що нарешті настав час зустрічі українського читача зі сучасною грузинською поезією, і ось вона перед нами, «прийдешньої книги душа», душа і всесвіт поета Шоти Іаташвілі.

Сергій Лазо

*

Шота Іаташвілі (1966) — грузинський поет, прозаїк, перекладач, мистецтвознавець. Автор збірок поезії, оповідань, роману, перекладів російських та американських поетів, есеїстики. Лауреат премій «Саба» (2007, 2011) та «Київські Лаври» (2009). Головний редактор літературного журналу «Ахалі саундже». веде рубрику «Бібліотека» на Радіо Свобода.

Маріанна Кіяновська (1973) — українська поетеса, прозаїк, есеїст, перекладач, літературний критик та літературознавець. Її переклади творів Евґеніуша Ткачишина-Дицького й Адама Відемана вийшли в цій серії перекладної поезії.

Сергій Лазо (1953) — український письменник і перекладач. Знаний
поет-пісняр, чиї твори виконують відомі українські гурти й співаки.

Олена Мордовіна (1976) — поетеса, перекладачка. Заступник головного редактора літературного журналу «Хрещатик».

150 сторінок
Формат 145х160мм
Квітень 2016 року

Насамперед, Адам Відеман (1967) — поет, прозаїк, перекладач, музичний критик, автор 8 збірок поезій: “Самчик” (1996), “Стартер” (1998), “Конвалія” (2001), “Каліпсо” (2004), “Домашнє завдання” (2007), “Фільтри” (2008), “Килим” (2010) i “З рухом” (2014), трьох книжок прози: “Всюдисущість порядку” (1997), “Сук Пес Брова” (1998) i “Одповідання” (2011), а також збірника “Сцени у ліжку” (2005). Лауреат нагород: Польського товариства книговидавців (1998), Фундації Косцєльських (1999), Гдиня (2008). Проживає у Варшаві. Цей короткий перелік виданих книг Адама Відемана і перелік отриманих ним нагород майже нічого не означає для українського читача, але дуже багато скаже читачеві з Польщі, Чехії, Словаччини, Словенії, Литви тощо. Адам Відеман — одна з ключових постатей у сучасній польській культурі та один з найавторитетніших польських поетів. Проте я переклала його вірші не лише тому, що він дуже цікавий поет, а тому, що він для української літератури надзвичайно важливий. Поезія Відемана — це поезія, яку ми повинні нарешті навчитися читати.

МОВА КУЛЬТУРИ

У 2015 році, як і сто років тому, постала потреба сформувати нові смислопороджуючі підвалини української культури. У той же час виявилося, що для тисяч людей важливо відвідувати лекції з історії й філософії, багато думати та читати серйозну есеїстику і добру поезію. І це зовсім не випадково. Так само, як жанр есе займає позицію (чи радше — дрейфує) між філософією і літературою, поезія починає претендувати на особливий статус — як одна з форм самосвідомості культури. В Україні все ще не існує мови для формально-естетичного аналізу такого роду поетики, як в Адама Відемана, — бо не існує, чи майже не існує традиції такого читання. Впродовж десятиліть ми були цілковито відрізані від розвитку естетики, від гуманітарної думки ХХ століття. А особливість поезії Відемана у тому, що він не просто шукає і знаходить ресурси та можливості всередині мови: він працює з мовами культури як такої.

Точку зору, поле інтелектуальної та образної гри диктує Відеманові мова, але він виходить за межі власне польської мови — тяжіючи до метамов культури: “Це настільки просто: ти відкриваєш/рот, і з нього щось вислизає, і це не язик, не язичіє, не мова/у чистому вигляді. Подумати тільки, як багато прекрасних/істот обходиться без жодного слова… Ах, слова,/вони набувають сенсу, а далі… Форма цього вірша дозволяє сказати дещо іще./Сам не знаю, як воно є”. Тому читання Відемана структурно доволі складне, і тому так багато залежить від навичок інтерпретації. Вірш Відемана, сам по собі будучи інструментом, вимагає володіння певним інструментарієм. Зокрема, потрібно розуміти, в чому саме полягає конкретне інтелектуальне відкриття, до чого зводиться інтелектуальна провокація, як здійснюється очуднення звичного способу мислення, де — свідомо не прибрані сліди чорнової роботи Відемана-філософа, адже образ, форма та власне інтелектуальна конструкція у його віршах нероздільні.

Не для всіх очевидно, що Відеман — віртуоз форми (щоби продемонструвати це, я навмисно переклала деяку кількість його римованих віршів), відповідно, раз він обирає принципово нібито незавершене, неструктуроване, нерепресивне (від лат. repressio — пригнічення, придушення) відносно стратегій читання і цілком відкрите для інтерпретацій “чернеткове” письмо, то це не просто свідомий крок, а єдино можливий вибір. Завдяки цьому його вірш стає по суті “неохопним”: його неможливо окреслити єдиною формулою чи однозначно вписати в ту чи іншу парадигму. “Відкрита”, “недомальована”, неоднозначна семантика не дозоляє звузити сказане чи звести його до буквального сприйняття, не допускає прямої кореляції з “очевидним” (“Очевидність/висновків майже не дозволяє вести розслідування,/бо хто знає, “хто може знати імена кожного з/кунделів, що швендяють по містечку”.”). Таким чином, поезія Відемана — це питання, помножені на активну (таку, що потребує співучасника-співрозмовника) суб’єктивність та (само)іронію (“Хочу жити, прагну питань, хоча виробляю жарти”).

Українська поезія ще донині — наскрізно лірична, і це одна з причин, чому її не бачать, не вміють читати на Заході, зокрема — в Європі. Це — природно, бо там якісна сучасна поезія практично невіддільна від інтелектуальної рефлексії, мета якої — розуміння і трактування культурних сенсів, а також, умовно кажучи, персональне і максимально суб’єктивізоване смислотворення. Тобто естетичні переживання європейського читача, викликані віршем, мають не тільки чуттєву і емоційну, не афективну (як у нас) природу. Коли Відеман каже: “Я пішов до Марти у вівторок, як ми і домовилися,/властиво, тільки для того, щоби дізнатися,/як пройшла її зустріч із пані Марією, не надто/зацікавлений, а просто — щоб із нею зустрітися”, — то це не лише введення в фабульну ситуацію та фіксація особистої емоції-переживання (і не забуваймо, що “Я”, і навіть “Я, Адам” віршів Відемана — це завжди персонаж), а й певним чином сконструйований кодовий ключ, що уможливлює читачеві певну кількість інтерпретацій. Культурні сенси, якими оперує Відеман, прив’язані до його приватних досвідів, до його біографії, до його розуміння себе та оточення в культурі й через культуру, але це письмо — продукт рафінованої інтелектуальної діяльності, де на виході немає нічого другорядного чи випадкового.

Трудність читання Адама Відемана для читача цих перекладів — у тому, що він промовляє багато в чому цілком новою мовою культури, отже, в процесі читання неминуче виникатимуть лакуни сприйняття. Стверджуючи це, я маю на увазі навіть не імена польських письменників у присвятах та безпосередньо в тілі численних віршів (Відеман цього свідомий: “зрештою, я радше не мав би/називати тут прізвища, бо через це/вірш буде вузьконаціональним, зробить локальну кар’єру”) — йдеться про ширші та універсальніші контексти, точніше, їх відсутність, адже українська культура не проговорила ще навіть Голокост, що вже казати про гомосексуальність чи побутове насилля.

Книжка поезій Відемана, тобто будь-яка книжка його поезій у Польщі опиняється в послідовності інших книжок, на перетині численних смислів, які розширюють і подовжують смисли, породжені безпосередньо Відемановими віршами. В Україні таке читання — майже неможливе. Я тільки перекладач, я можу і намагаюся включити поезію Відемана в контекст, та я не можу створити для неї контексту. І тому читачеві цих перекладів залишається просто читання — неостаточне, не до кінця окреслене, відчуттєве, читання як спокуса і настрій, коли вдається схопити лише дещо: текст як стиль, панораму тем, обриси віршів — наче фігури споруд, у які неможливо увійти, які — поки що — неможливо побачити зсередини.

Так само і я колись читала ці вірші вперше. Вони зацікавили мене тим, що не дали жодної відповіді, вони сподобалися мені — і одночасно мене роздратували, бо, по суті, я тоді читала їх через призму власного незнання — незнання геть усього. Мене врятувало те, що я почала із ними гру, доволі ризиковану, — присвоєння цим віршам сенсів, які я вгадала чи вигадала безпосередньо в процесі безумовно безпорадного і вкрай фрагментарного сприйняття. Та оскільки кожна гра, попри ірраціональність, має свою економіку і прагматику, це читання дало мені систему, позицію споглядання, точку зору, ефект реальності, а тоді вже і власне реальність — дивну, складну, навіть коли Відеман говорить про найповсякденніші речі: “Сиджу на кухні, їм все підряд. Якщо/все підряд — це сирок, масло і житній хліб”. Парадокс, та якраз оце “все підряд” тривожить — і раптом кудись вислизає, адже Відеман урівнює “все підряд”: високу метафізику розмови з Богом (“не увикла душа моя з Сатаною воювати…”) — з іронією фрази “УВАГА! БОГ ТЕБЕ ЛЮБИТЬ!”, фізіологію “прикрого сусідства органів виділення/і розмноження у людському тілі” та симуляцію фізіології — як-метафізики (“ця приємна забава в наповнення шлунка/мала б комусь (невже?) відібрати? урятувати?/життя”; або: “о, як добре було би щось пожувати,/відчути сутність, нехай хоч у шлунку, додати собі чогось,/що ще тільки проявиться, змелене, перетерте,/ба навіть вціліле, як зерно кмину в хлібі, з якого вже ніщо не виросте,/але його буде повернено землі…/у незайманому вигляді, у зародку/краси”). Усе підряд — сирок, масло і житній хліб — наче товари у супермаркеті, а значить, викультивувана суспільством спокуса, якій протистоїть вислизання, “віддавання себе слову”. Таке вислизання — єдина достойна відповідь на спокусу: в реальності, де на місто падають зливи мідних монет, утеклого ловить і запікає в горшку ніякий не світ, а тотальність спокушання.

СМІТНИК І СУПЕРМАРКЕТ

Світ “зсихається”, пише Відеман, усе стає сміттям, і це наслідок надвиробництва, в тому числі — надвиробництва маскультури. Жан Бодрійяр в лекції, прочитаній у Москві, у Французькому Університетському Колледжі при МГУ ім. М. Ломоносова, говорить про це як про найглобальніше нині і найнеуникненніше нині перетворення. Люди стають непотрібними, вони стають покидьками, засоби масової інформації переконують нас у тому, що існує тільки супермаркет і сміттєзвалище, і всі весь час перебувають десь поміж ними. Проте Відеман, у якого навіть книжка 2012 року називається “Вигрібні ями на прощання”, говорить не тільки про сміття, а й про перетравлене, гумус, гній, про відферментоване (культурою?), мертве, одначе здатне живити. Всюди поруч із персонажем його віршів — якісь рослини: “на підвіконні/десяток рослин що ростуть у коритці”, “я звик чи прив’язався підливаю рослинки/за вікном”, “стара/цибуля раптом вистрілює, ловить”, а отже, його сприйняття відкрите до вітальності, енгармонійного. Приблизно таке, як у формулі “чекаю воскресіння мертвих”, у Відемана — “святе (але нехай би це був/цікавіший птах) святе все,/що дає перетривати, все,/що святе, перетриває, пере-/травлює нас і втривалює, не/кожен витримає такий/звукопис озвучення”. Однак, нота бене, це — “куплети природи”. У зовсім іншому регістрі — у тому ж таки вірші — слова:” під церквою лежать не дракони а дрюччя/…ящик повний курчат: хтось їм відкручує голови/земля — це кров’янка людська і з худоби”. Сміття у системі Відемана має особливу природу і, якщо можна так сказати, — метафізику втрати, згуби (це виразно простежується у вірші “Вулиця Голодранця”), сміття в його віршах означує не бруд, а “некомфортність, блукання”. Іноді сміття — це ґудзик, що відірвався від сорочки, іноді — вирваний зуб.

Таким чином Відеман ледь помітно, але принципово протистоїть Бодрійяру, який стверджує: культура великого сучасного промислового міста перетворилася у виробництво відходів, найновітніша метафізика стала метафізикою відходів. Для Відемана відходи — трагічні, бо пов’язані з тілом, “з магією ексцесу та відходу”, з життям тіла; “мені вирвано зуб”— і зуб все ще болить. У цьому контексті показовою є кореляція у Відемана теми Аушвіца і теми відходів. “Відходи” Аушвіца — все ще болять, завжди болітимуть.

РУХ

Ще один важливий, актуальний для післямодерної культури сюжет, порушений Відеманом, — мегаполіс і тема фальшивого руху. Відтак його поезія, а особливо збірка “З рухом” (2014) заслуговує особливо уважного прочитання саме в цьому ключі. Рух у мегаполісі — це рух сукупності сателітів, рух неорганічний, рух без поступу (в русі) і без прогресу (як розвитку), рух без ритму.

Цікаво простежити, яким був “рух” Відеманового руху. Ще у збірці “Конвалія” (2001) рух — справжній: “Так небагато треба щоби світ був прекраснішим/іноді це велосипед або пара зручних/черевиків Рух нікому ще не зашкодив/То чому я весь час біжу якщо ти аж настільки близько”. У збірці “Домашнє завдання” (2007) природа і характер руху докорінно змінюється: “Навколо збирається цілий світ, в безперервному/русі наче осине гніздо, інкубатор веретен колючих і кульок!/Що з того, що вижбурені на орбіту… якщо це сонце відбивається в нашій/визначній мертвечині”. І нарешті — збірка “З рухом” (2014). У віршах триптиха “З банку до банку” рухом є запікання в горщику, рухом є упійманість в пастку. У вірші “Дзеркало стіни” “перекладати означає перерва” (у русі?). У дуже показовому вірші “Рух” — машина приводить світ у рух ускладненнями, причому саме приведення світу в рух є неоднозначним, адже машина про це тільки думає. “Цими ускладненнями приводжу світ у рух,/думає машина, бо машині рух/здається доконечним, хоч є і такі машини,/що стоять без руху і тільки думають./Самою лише думкою світ був приведений/у цей рух, який провадить його весь час в одне місце,/бо не має значення місце там, де важливий рух,/місця перші-ліпші, рух незамінний, доведений. [Мотив руху без поступу. — М.К.] Візьмімо велосипед, нащо йому рух, біг,/якщо сам велосипед був би звідси не зрушив,/лежав би тут, іржавів, стояв би тут, іржавів, [Мотив сміттєзвалища. — М.К.]/а так він кудись прямує, десь звертає за ріг,/а за рогом є магазин, якого рух/усередині відбувається, велосипед лишається зовні,/так само як овочі, які розклали назовні,/бо вже закінчилася їхня стадія руху[Мотив супермаркету. — М.К.]/від центру до периферії… сиро-суворий рух, що провадить від світу у бік нестачі світу./Звідкіля це бажання нестачі? Хіба б то світ/не давав собі ради з рухом?”

Рух, такий природний для природи, виявляється утопією культури. Відеман безжально показує поступове розмивання межі між тілом і машиною (зокрема велосипед чи їзда на велосипеді фігурує у дуже багатьох віршах), між фізіологією і механічним функціонуванням (“Я люблю/що-небудь з’їсти, це механізм”), поступове нерозрізнення культури і життя (“все навколо звучить так свіжо Напевно/в нас більше голоду ніж доброго смаку”). Він доводить навіть заперечення життя культурою — у тому числі через баналізацію проявів життя. І тут — пуант того, що маніфестує і робить Відман, якому йдеться про осенсовлення повсякденного, про оголення нерва метафізики у найбанальнішому, в зовсім малому, в цілковито — нібито — незначному.

Відеман зосереджується на тому, що зазвичай становить периферію культури, майже ніколи не потрапляючи в поле зору. У любовних стосунках його цікавить не поцілунок, а “срібляста нитка слини”, або позіхання; з-поміж предметів, що оточують людину в її помешканні, — увагу привертає “шматка для чищення ванни” і “щітка для чищення унітазу”. Але з цим насправді так, як із капілярами: здається, що кров у них нерухома, та насправді на периферії відбувається постійне переміщення. Це переміщення — ніби життя в пустелі культури: його не видно, проте воно є. Переміщення на периферії протидіє центробіжним тенденціям у, так би мовити, центрі культури, і виконує захисну функцію, зокрема захищаючи символічний простір культури, насамперед — персональний символічний простір. Бог грає у якусь власну гру — і програє. Відеман доходить висновку: щоби не програти, варто, мабуть, зосередитися на найпростішому, навіть елементарному, принципово неігровому, проте символічному — їсти “сирок, масло і житній хліб”, повторюючи “плач і плати”, перебувати в місцях, “що знайомі і заспокоюють” і т. п.

АУШВІЦ

Ще один надзвичайно важливий сюжет, без якого неможливо зрозуміти поезію Відемана, — Голокост і Аушвіц. Він неодноразово виникає (хоча щоразу — ніби на маргінесі, іноді навіть — як натяк), причому переважно — у свідомо заниженому, “несерйозному” контексті, озвучений по-блазенському. Властиво, у Відемана це два сюжети. Чи навіть далеко не два. Свого часу Адорно сформулював питання: як можна писати вірші після Аушвіца? На нього “не відповідає” Відеман у вірші “Нова квартира. День восьмий”, а також у вірші “Нова квартира. День десятий”. “Сраний Аушвіц забрав у мене хлопця”, — пише Відеман, але він не пише, чи можна писати вірші після Аушвіца, властиво ще інакше: він пише вірші після Аушвіца, де побував Міхал, але де не побував сам персонаж Відемана, “Адам”, альтер-его автора: “Від екскурсії до Аушвіца/двадцять сім років тому/мене врятував грип,/а може, це мама/переконала мене, що я хворий,/щоби вберегти від злого,/адже зло там сидить,/і нікуди не дінешся; цього разу/я вирішив уже сам:/раз деяких пережиттів/мені вдалося уникнути/протягом сорока років, то, може,/вони мені не судилися”.

Виходить, Аушвіц — насправді досі щось настільки немислиме і невимовне, що навіть через 27 років після першої спроби, навіть через 63 роки після того, як в’язнів табору смерті було звільнено, для поета Відемана (і для його персонажа, Адама-”Архангела”, що є водночас дзеркалом “жертви”-Міхала (див. вірш “Нова квартира. День восьмий”) головна стратегія — вижити, навіть ціною втрати зв’язку з минулим і з усією пам’яттю про минуле. Заради цього — у символічному полі — здійснюється темпоральна підстановка, по суті, конструюється “фальшивка” заради руйнування темпоральності, стається свідома підміна понять у вірші “Нова квартира. День десятий”. Мета цієї маніпуляції: якщо не вдається забути, то принаймні зробити тотальне і жахливе — не страшним, мізерним. Звідси — натужний сміх, звідси — просторікування “Адама” про псячий дух у ліфті.

Суттєво те, що Відеман не просто згадує Музею Голокосту, а й апелює до матеріальних слідів (“Зрештою, тут, де я тепер сиджу, теж, певно, сидів якийсь гітлерівець”), які можна легко “перевірити” — а потім, з чистою совістю, ще легше про них забути. Зрештою, переставши бути вжитковими речами, вони можуть стати тільки або експонатами, або сміттям. Розуміти це дуже важливо. Зло — в умовах сучасного світу — цілком музейне, далеке Зло (“нехай це зло собі там сидить,/нехай Міхал його подивиться,/нехай туди їде з Опарок/і нехай там подивиться”, об’єкт нескінченних ілюстрацій, інсталяцій, воно “безпечно” розтиражоване, і як таке — пов’язане зі специфічною ностальгією, тугою (“Чи кожен злочин має/випливати з туги? Чи туга грішна?”).

Вірші Відемана, як лакмус, проявляють “природний” польський (але й не тільки польський) потяг до забуття, а також підкреслений інтерес до жертви (“У такий спосіб я показав/спосіб, у який діє розум”). Так, в Аушвіці були газові камери, так, там масово знищували євреїв. Але нині це — видовище (“будемо це дивитися на малому екрані” — або в Музеї Голокосту, або деінде, головне — “око звикло до цих видовиськ”). Вибудовуючи відповідний контекст, Відеман фактично ставить питання про відмову частини польського суспільства визнати національну провину, за якою — суто фрейдівське витіснення, своєрідна “гра” в Аушвіц-як-музей і у туриста-відвідувача газових камер, якого ці газові камери ніяк не стосуються. З іншого боку, Відеман показує — в дії — активно сприйняту сучасним поляком метафізичну відповідальність (за Карлом Ясперсом, див. його “Питання про вину”), де міра Міхалової солідарності (з Іншим, з Іншими в Аушвіці) настільки висока, що “він повернувся звідти викінчений, постарілий, ще більше/сварливий, ніж завжди. Тепер він весь час або спить, або плаче”.

ГРА І (АВТО)БІОГРАФІЯ

Попри велику кількість “активних” персонажів, що фігурують іноді у кількох поспіль віршах, Відеман (радше як есеїст, як Мішель Монтень, аніж як автор поезії) має справу тільки з собою, випробовуючи себе, доводячи до “межі видимого” (див. вірш “Тільки під душем у жахливо порожній (залитій світлом ламп) спільній ванній…”). Звідси — вибір автором одночасно кількох мовних стратегій (від афористичності до “чернетковості”), тому що “просто вірш” Відемана не влаштовує (“деякі сідниці/симпатичніші від деяких симфоній. Десь я про це/читав, видно, хтось вже писав про дупу віршами”). Він — зазвичай — трансформує простір тексту так, що у вірш “неможливо ввійти двічі”, бо виникають щоразу інші вектори сприйняття, а також (навіть!) ритми читання; по суті, щоразу відбувається “підстановка невидимого”: “був узор одначе розмився занадто світле/обличчя зроби нехай собі буде знову/так абсолютно світло немовби уже забрався/до біса або на збитки або нехай би дозволив/принаймні подумати ясніше як зараз через стільки/місяців женучись по вулиці Шлях через уявне листя/або як тоді що зрештою огріх і не перевіряється”.

До речі, цитата: “Що зрештою огріх і не перевіряється”, — стала для мене фразою-відмичкою, яка привідкриває одну із “меж видимого”; більше того, фактично, вона оголила прийом. Французький письменник і мислитель Мішель Лейріс відкрив новий тип автобіографічності, коли значущим виявляється дрібне, незначне, те, що неможливо перевірити (як, скажімо, оплакана дитиною смерть кошеняти), а події на кшталт: “вчився в загальноосвітній школі, закінчив філфак” — через свою типовість, безликість немовби позбавляються сенсу. Текстуально сконструйований образ “Адама” як референта “прив’язаний” до біографії Відемана-автора. Причому все, що може бути сприйнятим у Відеманових віршах як “біографічне”, насправді біографічним є або не є. Важливо, що це не суттєво.

Суттєві, натомість, навіть “сакральні” — імена і присвяти, знаки дружби, тільки вони — справжні факти Відеманової біографії, натомість інші “факти”, як-от читання журналу, замовлення вареників (“півпорції з м’ясом, півпорції з капустою”) тощо, парадоксальним чином можуть виявитися як реальністю, так і вдаваною реальністю, тобто вірші Відемана — симулякри (у розумінні не Платона, а Бодрійяра). Це дуже цікавий і неочевидний ефект, який я назвала б одним із характерних прийомів Відеманового письма (поезії ” Негр у білих шортах”, “Негр у діловій поїздці” тощо — найочевидніші приклади).

Одним з наслідків цього є рухома, як на шарнірах, організація смислів, “факти” цієї реальності об’єднуються в, так би мовити, “ядра”, наділені смислотворчим потенціалом. Особливим “ядром” є їжа, ще одним “ядром” є, назвімо це так, “назви вулиць, адреси проживання”, крім того, є велика група віршів, про які читач може думати, що їх написано (принаймні — нібито) в дорозі чи на вокзалі — в місцях “між” (з особливою темпоральністю, з “провисаючим” “тут-тепер”; приклад — вірш “Ясю в Глівіцах, я в Острові Вєлькопольському, об одній і тій самій годині сідаємо в потяг…”, ще один приклад — вірш: “Вічність не дасть себе ошукати. Сиджу тут/во віки вічні, одесну, але/на подарованому стільці, ночую/в знайомих”) і т. д. Таких “ядер” (чи “пучків”, чи “гнізд”) уВідеманових книжках є досить багато, вони починають згромаджувати довкола себе інші тексти і запускають процеси паралельного смислотворення, бо референт спочатку ніби втрачається, а тоді “прирощується” новий. (“В добіганні до/матриць заважає театральна/вистава, що кожного/гіпнотизує: жінка/голить собі ноги, які/заростають так швидко,/що коли одна нога вже/закінчена, негайно/з’являється друга, хоч, може,/перша? За якою ногою/визнаємо остаточний примат?”).

Вірші Відемана творять власний семантично і смислово багатовимірний “текстиль”, зокрема, за рахунок того, що всередині системи його поезії поглиблюється і ускладнюється семантика звичайних слів, таких як “смерть”, “рух”, “світло”, “ніщо” і так далі. Ці слова всередині замкнутої системи Відеманових віршів відсилають до тих або інших текстів і стимулюють діалог між ними. Як наслідок, виникає ще один цікавий, “біблійний” (і ключовий для сприйняття і розуміння цієї поезії) ефект: необхідність паралельного, одночасного читання всього корпусу текстів, коли читаючи один з віршів, інші, до яких є відсилання, тримаєш “в умі”. Це ковзання поверхнями смислів і коннотацій — не артикулюється, і воно повністю залежить не від автора, а від читача-інтерпретатора і реконструктора, крім того (чи у тому числі), воно залежить і від корпусу “зовнішніх текстів”, якими оперує інтерпретатор. Власне, в силу цілковитої нерепресивності Відеманового письма, читач його поезії — майже цілком автономний, мало залежний від автора.

На маргінесі зазначу, що попри всю незалежність читача, Відеман про нього весь час пам’ятає, і, наче у квесті, у несподіваних чи ключових місцях залишає більш або менш явні підказки. Наприклад, у вірші “Негр у діловій поїздці” розігрується майже лубкова сценка: “Ausweis bitte, каже охоронець;/Не маю при собі аусвайса, кажу у відповідь, але маю/книжку про мене, з фотографією, її автор/Кінґа Дунін, відома польська письменниця; охоронець/з мене сміється; так мені і треба, отож бо”. У цій сценці “книжка про мене, з фотографією” — не що інше, як інтерпретація, властиво, одна з інтерпретацій, а також, звичайно, жарт Відемана — в дусі салонних жартів у XVII і XVIII ст., що саме по собі відсилає до цілком конкретних алюзій і поміщає Відемана як автора, причому не тільки цього вірша, у доволі несподіваний контекст.

ЛІБЕРТЕН

На перший погляд, сучасна Польща далека від лібертинажу. Вільнодумство Вольтера, епатаж Бодлера нині здаються чимсь цілком звичним і навіть трохи сентиментальним. Але у просторі сучасної культури є фігури, співвідносні з лібертенами попередніх століть. Відеман належить до того найрідкіснішого різновиду лібертенів-філософів, які ризикують не тільки репутацією, а й цінностями і мовою, водночас перетворюючи їх у щось абсолютно нове.

Сучасні нам медіа, індустрія дозвілля і розваг переповнені тим, що 200 років тому було би назване сексуальним вільнодумством нових епікурейців: культ споживання, абсолютизація найрізноманітніших форм задоволення, тотальна спокуса і доступність всього для всіх, кодифікована нагота і відмова від усяких обмежень. Новий споживач постійно примножує свої чуттєві перемоги: він купує, щоб отримати задоволення. Проте ця нібито абсолютна свобода споживання лібертинажем, по суті, не є: будучи підпорядкованою жорсткій прагматиці ринку, вона обмежує істинно волелюбну людину.

То що ж тоді лібертинаж у його сучасному вигляді? Щоб відповісти на це питання, варто нагадати декілька дефініцій. Виданий у XVIII столітті “Загальний словник” Треву тлумачить слово “лібертинаж” (безпутність і розбещеність) із таким уточненням: “іноді слово лібертинаж не означає нічого гідного осуду, а називає того, хто є ворогом примусу, керується своїми природними схильностями, не відступаючи від правил доброчесності і порядності”. Отож чи є щось краще, ніж бути лібертеном в епоху тотального примусу, що нею виявився наш час? Чи є щось краще, ніж бути Відеманом?

Мішель Делон, дослідник творчості Дідро і де Сада (між іншим, усього на 20 років старший за Відемана) стверджує, що “лібертинаж може бути… описаний як сума вибухонебезпечних ідей, які поділяє група однодумців, як літературна тематика або як стиль життя”, підкреслюючи, що лібертинаж може бути багатоликим. Лібертинаж Відемана — це його своєрідна угода з усім, що настало і сталося в історії та ідеології вільнолюбства після бароко, буквально утілена спроба стати маестро життя, кохання і письма, втілене прагнення до кінця — у нашому часі — опанувати мистецтво підстановки і зміщення, себто метафори, опанувати настільки, щоби пізніше раз за разом відмовлятися від метафор.

У віршах Відемана — по суті, ті самі тіла і пейзажі, що й на класичних полотнах XVIII ст., ті самі — але в широкому розумінні, ті ж, але не тотожні; так стиль життя співвідноситься з журналом “Стиль життя”, так чуттєвість бонвівана проступає через повсякденне, через інтер’єр кімнати і навіть через порожнечу. Відеман про-являє світ не розпусника, а спокусника (словом і тілом), де водночас панують і випадковості, і сувора кодифікація, де вірш — не тільки вир енергії і порив, а й прорив, бо між соціальною реальністю і чуттєвою уявою, між фізичним дотиком і літературно втіленим дотиком-як-фантазмом — не просто щілина і складка, а й зв’язок і взаємний обмін, а ще — багатошаровий текст культури, у кілька разів згорнутий палімпсест. Звідси — така значимість натяків на суспільне і соціальне у віршах Відемана: лібертен (спокусник, світський лев, філософ, учений) — фігура цілковито соціальна, на цій соціальності якраз і будується протистояння лібертена, на яке, своєю чергою, опирається уся його смислотворчість. Хтось десь писав, що лібертинаж в окремих контекстах (насамперед “політики” — як суспільного спілкування, коли людина є політичною істотою в силу необхідності взаємодії з собі подібними, а також “полеміки” — як спроби утвердити безкомпромісну істину, що є різновидом блага, чи істину блага, що є позитивним об’єктом інтересу або бажання) може прочитуватися як одна з моделей радикального дисидентства. Це, умовно кажучи, “дисидентство” — одна з причин, чому Відеман веде у своїх поетичних книжках “моніторинг непевності”, пишучи начебто про війну, а насправді про пиво і сигарети (чи нібито про торт — а насправді про смерть): для відчитування і гри смислів палімпсесту потрібні конкретні, не змиті маркери, і тому — “знову війна знову вірші про війну і війна мені навіть сниться”, і тому —”після цілунку ми чекаємо засинань, усувань, проте є тільки крики”.

Поетичні збірки Відемана дивовижно динамічні. Він вибудовує складну систему взаємодій всередині текстів, не так за рахунок протиставлення високого і низького, метафізичного і фізичного, як завдяки мерехтінню і просвічуванню різних стилів, різних шарів різних мов культури, завдяки задіюванню різних регістрів культурної пам’яті, різних контекстів і різних точок зору. Одна із таких структур — цілком у дусі епохи Людовіка XV — специфічна, сповнена евфемізмів, двозначностей, натяків і недомовок, по суті, “ігрова” мова — спокусника, і не тільки (“певні фази буття, що поробиш,/складні, але що за бісквіт не дав би себе/розрізати, щоби врешті зробитись тортом? Прекрасні речі,/що чекають на нас, коли буде задуто свічки,/такі передбачувані, що аж солодкі”). В іншому місці — начебто затушовані, але від того не менш яскраві, псевдобарокові риси напіверотичного чи напівсоціального лубка, або чи навіть відвертої політичної сатири. І водночас Відеманові притаманні і типово “бруліонівські” (адже він належить своєму поколінню) наративи, і жорстке, агресивне, неметафоричне письмо.

Одна з книг Відемана, “Фільтри” — нагадує мені “Маленький будиночок” Жан-Франсуа де Бастіда. Властиво, йдеться про опис місця, що задає систему і “правила” спокушування. “Фільтри” — бо в помешканні на Фільтровій, 62, люб’язно наданому Адамові Відеманові Касею Хмєлевською на час написання книжки, автор жив з кінця січня до кінця лютого 2008 року. Але мовою оригіналу слово “фільтр” є анаграмою слова “флірт”, залицяння. Відтак сфера сенсу — естетика, поза мораллю. Характерна деталь: саме у “Фільтрах” фігурує Аушвіц-Освенцім, та ця тема “відфільтровується” позірною легкістю “флірту” і вальяжністю тону.

Цілком суголосною літературній традиції лібертенів XVIII століття є специфічна “мемуарність” Відеманового письма — від “Самчика” і до “Килима”, що найгустіше проявляється все ж у “Фільтрах” (вірші книжки — це хронологічно занотовані повсякденні події). З іншого ж боку, шедеври лібертинажу, незалежно від жанру, — це завжди трохи утопії (або антиутопії), в яких потрохи — ліризму, іронії і ностальгії. Саме утопія і поезія здатні примирити високу філософію і граничну чуттєвість. Поетичні книжки Адама Відемана, з їх кодифікацією спокушування, спокушеності і вільної любові, з їх неоднозначністю непристойного і пристойного, сексуальною одержимістю, тугою, достеменністю — в одному ряду з, умовно кажучи, “Небезпечними зв’язками” усіх часів.

НОСТАЛЬГІЯ

Адам Відеман називає “Адама” своїх віршів “останнім грішником”, бо його ностальгія — сад, чи навіть Сад (“смерть/лишилася у Саду тут сама лише досконалість”), але ця ностальгія оприявнюється поряд із тугою за дитинством. І раптом в точці одночасної кульмінації цієї ностальгії й туги травестія (бо “високий” і “низький” Адами Відеманових книжок — як “високий” і “низький” Енеї Вергілія і Котляревського) та ще одна властивість “Адама” з “Нового помешкання”, яку я воліла б назвати перебиранством, перероджуються в здатність до мімікрії. “Блазнювання виявляється дійсно серйозним”, і тоді народжується вірш “Чорна дитина”, в якому найбільша спокуса — бути оком, “не дивитися, але бачити”, присвоювати собі відчужений образ самого себе (“Із себе належить видобути себе”) — і подвоєні тугу та ностальгію, але також і ненависть, нехіть, відразу (“Адасику, слухай, гав-гав…”; або: “щоб/краще виглядати, мусив би здерти/себе з себе, аж до кісток”; або: “ми навзаєм говоримо/тихо і невиразно длубаючись у зубах/і насправді тільки тоді ми почуваємось дійсно навзаєм/близько один до одного сам до себе і того що він власне говорить”). Це важливе відкриття Відемана — травестійні досвіди мешканця міста, властиво — великого міста, підживлені римейками тощо. Можна сказати, що масова культура жорстко нав’язує травестію, і Відеман на це реагує — на рівні метамови (див., зокрема, вірш “Нова квартира. День третій: Mit dir”, колізія з Адамом і Євою). Травестія (у цьому розумінні), принаймні певною мірою, корелює із симулякрами першого порядку, і може бути описана в категоріях символічного обміну.

У певному сенсі Відеманові вірші самі по собі сприймаються як акти символічного обміну — у взаєминах із собою, з іншою особою, з буттям: “мої безсилі слова у твоїх устах/застосовуються до дії. Тож я пишу/не для тебе, а для тих, кому/я не мушу цього показувати: ти їм це колись/повториш, і тоді вони почують. Розглянуться/навколо себе, побачать собак, будинки, хмари,/двох птахів, застиглих на острові”. Ще виразніше цей акт символічного обміну — з чіткою послідовністю “правил” окремих його етапів — зафіксований у вірші “Увага! Вже за десять перша (а значить все ж таки до)…” (і “…за вісім перша/я вже знову є і знову є я”).

У такий спосіб у поезії Відемана проявляється ще одна ностальгія — за культурою. На перший погляд, це несподівано і дивно, бо сама ця поезія — плоть від плоті культури, але, як відомо “довготривалий контакт із природою/чого завгодно [курсив мій. — М. К.] спричинить/здичавіння, стан дикості/неможливо забрати від культури/буття у зв’язку, сама вона виступає/радше за Розум, аніж за Творця”. Відеман — із його довготривалим контактом із природою “раптових приступів прив’язаності” та “лінивих хвиль байдужості”, як мало хто, відчуває зверхність культури відносно “природного”, і водночас її крихкість, непевність, малість (“Шекспір і досі живе/всередині культури, яку ми вже не пам’ятаємо”).Тому в віршах Відемана так багато ритуалів (читання, споживання їжі, любовної гри, споглядання, “одночасностей”), специфічного “священного” “королівського” церемоніалу (“Король лежить на дивані”, “Король встає з нар потягується/позіхає…”) — усе це передує соціальності чи принаймні домінує над нею.

І всюди, практично у кожній зі збірок Відемана, виникає мотив жертвопринесення або/і осквернення святині (вірш “хлопець перед хлопцем дивується дивом…” зі збірки “Конвалія”, 2001; вірш “Палю Париж і В’єтнам” зі збірки “Килим” тощо). Жертвопринесення, а також народження і смерть — події, з якими пов’язані безконечно повторювані фігури всередині культури, бо щоразу король умирає — і приходить новий король, і це така небезповоротність, яка виникає з особливого ставлення до смерті, з такої міфологічності мислення, яка підпорядковує собі всі інші мисленнєві структури. “Прогрес, мені видається, був би/неможливий за вічних умов,/звідси матерія, тому подібне” — це значить, у контексті не цього вірша, а цієї свідомості, що прогресу нема: ні в їжі, ні в царині соціального, ні у сфері тілесного. Зате усюди панує тотальна реверсія — і є спосіб на героїзм в епоху масової культури, бо інакше ти перетворюєшся на сміття.

“Я КАЖУ”

Відеман знайшов (або створив) дуже важливі мовні інструменти для розмови на різні теми. У його віршах всі і всякі персонажі (душа, дільничний, Міхал, власне Адам, загалом, десятки осіб, і навіть загадковий “він”, який каже: “Ви вже вмерли […] Ви вже вмерли,/пане Відеман”) — завжди і неодмінно говорять. Більше того, у Відемана буквально говорить чи промовляє навіть форма вірша (” Форма цього вірша дозволяє сказати дещо іще”), при цьому йому йдеться насамперед про доступність сенсу (“взагалі-то, не знаю, що важливіше, якість/розмови чи якість співрозмовника, може, радше доступність”).

Власне для того, щоби зробити сенси доступними, а мовні інструменти, якими він оперує, явними, я зробила так багато перекладів його віршів, інакше було неможливо, тільки ця критична маса текстів показує структуру і демонструє інструментарій для конкретної розмови про теперішнє і майбутнє. Ні есеїстика, ні академічний аналіз не можуть того, що може поезія, тому що лише поезія — справді пряме і безпосереднє висловлювання, лише поезія в дедалі більш недиференційованому світі сприяє смислорозрізненню, корелює з бажанням і прагненням, із силою волі, врешті-решт — із любов’ю. Поезія — це найбільш безпосередній спосіб комунікації з собою як Іншим — теперішнім і майбутнім, а також з Іншим — як із собою, поезія втілює енергійний порив прийняття або відторгнення.

ЦІННІСТЬ КОРИСТЕЙ, КОРИСТЬ ЦІННОСТЕЙ І ТЕРПИМІСТЬ

Нетерпимість Відемана до надмірної терпимості, до користі терпимості (“людина запаморочена сумішшю/тих чи інших користей”) яка, своєю чергою, руйнує базові для людського соціуму речі, викликає відторгнення (“Бог має властивість поєднувати те, що людина охоче розділяє,/і подібний у цьому на сонце, яке знов починає наступ,/хоча ми оцінюємо цей наступ як наперед приречений”). Поезії потрібна агресія, тонус, нерв — стверджує Відеман, але не прямо, а якраз у той спосіб, у який його віршам притаманні агресія, тонус, нерв, і багато трепету та любові — на тлі того, що суспільство душать ірреальні, спокійні, холодні, неагресивні, навіть ввічливі (по-всякому безсенсовні) прояви ненависті.

“Звідки в людях стільки ненависті?” — питає Відеман. “Ненависть сама по собі здається мені підозрілою”, — пояснює Відеман. А між іншим, якщо йдеться про кота, то “спершу його споїти, а вже потім погладити” — це ненависть чи не дуже? А якщо йдеться про людину? Отак непомітно Адам Відеман ставить питання про ненависть як владу, любов як владу (де комунікація має метою нейтралізацію і контроль, причому контролює не сильніший, а послідовніший), про насилля умиротворення та різні види комунікаційного насилля (“На лавці лежить газета Вона безумовно мокра/Таки мокра Знов спорт Темно Насилу/по одному розбираю заголовки Заголовки/Слова Чиїсь слова що їх ніхто вже не захоче читати/Втомилося серце”), народженого толерантним і неагресивним суспільством. Це насилля, спрямоване проти одиничних проявів суб’єктивності, проти смерті, що є крайнім виявом суб’єктивності. Сучасне європейське суспільство заперечує смерть, Відеман же зі смертю має особливі відносини: “Подумаєш,/нині я можу вмирати безперестанку, шо за діла”.

Смерть має особливу місію в культурі, без смерті зникає або принаймні руйнується любов до життя, відтак Відеман турбується, щоби смерті було достатньо, бо тільки при дотриманому балансі між смертю і життям можливе щастя. Трагедія “Нового Життя” (так його називає Відеман), властиво, Трансполітичного Нового Порядку (у розумінні Бодрійяра) в тому, що воно (Життя чи Порядок) — тоді й там, де “закінчується світ”, і в тому, “що ніхто
більше не довіряє смерті”, “більше нікому не доводиться довіряти. те, що ми кажемо,/вже надзвичайно старе. Нове Життя/тепер вже дедалі старіше. за кожним разом/дедалі краще закінчується”.

У відповідь на засилля віртуальних життя і смерті, Відеман апелює до одиничного і єдиного в метафізичному сенсі, до — органічного, звідси — його єдине і неповторне “повітря/сповнене світла, яке падає/на купу картоплі, яка пускає/пагони”. І далі: “У такий спосіб ми настільки/далеко відходимо від матриць, які/прагнуть тільки зосередження на собі/наших прагнень, що врешт-решт/ми осідаємо на ґрунті Матері Землі,/а вона нас не викине, ба/навпаки”.

Отже, смерть врівноважує нас ізсередини. Ще одна антагоністична сила, яка допомагає нам жити, — ворог. Ворог (іноді — опонент) вносить у сказане нами, сенс, правоту. Відтак — є форма виклику і є спосіб не втрачати надію. Відеман дозволяє собі — щоразу — “багато життя” (“мені подобаються оці/моменти, коли моє власне життя стає важливішим від життя/літературного”, але тільки тому, що “смерть не вибирає”, тобто — не вибирає зовсім по-справжньому.

Тому в контексті Відеманової поезії як цілісної системи така важлива, може, одна з найважливіших, — ідея кінця світу, утопія кінця світу: треба, щоби сказане і зроблене(а надто — написане) мало сенс. У Відемана “світ… це жменя родзинок,/і я вибираю найкращі з них”; “світ старіє задом наперед,/і коли стає нашим внуком, ми гинемо”. Проте утопія не була би утопією, якби всі її історії не закінчувалися справді щасливо. “І навіть якщо увесь світ/відтворює всього лиш історію якогось іншого світу,/то одначе у тому іншому ми би не почувались так добре.”

ІНШИЙ — (ПРО)СВІТ

Тема “Іншого світу” виникає закономірно. Відеман ніби знає щось таке, наприклад, “спосіб, у який сни/перетворюються на реальність”, який урівнює в його світі мертвих і живих — з мертвими і живими водночас, у тому сенсі, що і з тими, і з іншими важливо бути в постійному контакті. Насправді це теж різновид вільнодумства, хоч і не схожий на лібертинаж, а також колосальна спокуса. Головне, що насправді у світі мертвих — живих нема; “нас там нема. Будемо,/як тільки вмремо. Поки що/гасаємо, знімаємо, і справді/будемо це дивитися на малому екрані”. Але в дійсності розділення між світами і їхня непроникність — ілюзія, бо є “розповідь Марціна/про Рафала, якому теж здавалося, що/він бачить чорта (у Марціні) й у зв’язку/з цим (або без зв’язку) його якісь там убили,/кинувши непритомного під потяг, а Марцін/бачив це все, уві сні”.

Особливе знання у Відемана — понад реальністю, поза історією: “тільки людина/палеоліту викликає мою симпатію, тільки/перша могила, в якій лежать/три голі хлопці, іще не люди. За них/я особливо тривожуся”. Чому? Тому що тоді, епоху палеоліту, видимість іще не означала несправжнього. Перша могила із трьома хлопцями ще не була спустошена колапсом сприйняття. Відеман оперує тим, що за певних обставин означає “розпад, однак контрольований”, формула цього контрольованого розпаду проста: “Із себе належить видобути себе”, це значить — невитіснений досвід як пряме переживання моменту, невитіснене тактильне відчуття речей, принципова невидовищність реальності, яка в умовах тотальної видовищності всього здається дещо ірреальною (“пальці у мене дедалі бридкіші, спухлі, ти старий,/сказав мені вчора Скрендо”, “Дійсно, гарна ерекція, сказав Міхал, маючи на/увазі свою ерекцію, після чого пішов з нею робити/собі каву, а мені чай” і т. п.).

Наслідок такого “видобування себе” — біологічне і соціальне у стосунках розмивається: старі друзі, добрі подруги, коханці, “люди за вісімдесят” — усе це розміщується у зоні “видобування себе” — і одночасно в зоні “Іншого”, так формується, по суті, територія метафізичних опозицій, а також “спокус”; так розгортаються два рівні плани реальності.

Один план реальності — що не значить, ніби найдостовірніший, — тіло і його інстинкти. Другий план реальності — мислення, письмо, читання, теж явлені у формулах “живого життя” (Знак оклику/як зривання із себе пальто під час/хурделиці, зразу ж крапка як накидання/легкої шалі на плечі після “вогнистого/чардашу”. Чим ближчою є очевидність,/тим нібито ближче до серця, що є тим із тіла,/що є не із тіла в своїй (навіть видимій)/формі, у русі своєму, у дії, і ще зрозумій:/саме тілу і досить, не серцю”; а в іншому місці: “ти відкриваєш/рот, і з нього щось вислизає, і це не язик, не язичіє, не мова/у чистому вигляді”; або: “в цьому світі/є тільки дві сторони, верхня і нижня, він елементарніший, ніж книжки з малюнками,/що їх, зрештою, ми мали би собі уявляти або пригадувати, не знаю).

Уважне читання цих віршів переконує, що Відеманові йдеться про волю до влади, але зовсім не за Ніцше. Бо для Відемана життя — неієрархічне, всі форми і прояви життя, всі життєві процеси рівноважливі. Ніцше говорить про життя як про волю до акумуляції сили. Відеманові ж ідеться про акумуляцію бажання. Бажання — єдиний рушій і єдине, чого бракує в ситуації тотального перенасичення, “щоб/кожен міг хотіти це/повторити і водночас/міг не могти. Нічого поза/хотінням “. Воля до життя, за Відеманом, — воля до влади, яка дається бажанням творити, тож “хочу” дорівнює “можу” (творити), це стається як посилення, розширення через подолання себе, “хочу” — через спокусу — до влади (насамперед над собою), бо інакше — “Ти, звичайно, не створюєш, ти/народжуєш,/продукуєш із себе і маєш з цього відсоток”. Отже, перефразовуючи Жіля Дельоза, “Бажання творити — “хочу” як воля до життя — це не те, що волить воля до життя, це те, що є волею всередині волі до життя (див.: Делёз Ж. Ницше. СПб., 1997. с 35-36).

Варто зауважити ще таке. Одною з форм волі до акумуляції сили є не вибірковість, а воля до накопичення (у тому числі — знання): “голова дитини замала,/щоб помістити весь рай, череп росте/і збирає в собі всю муть, геть усі літерки/з’єднуються в пари, тріади і так далі. І єдиним слідом/передчуття раю залишається поезія прислівників”, це накопичення є специфічною властивістю життя як такого, і водночас “життя — поступове/накопичення аргументів або, радше, позбавляння себе від них”.

НІЦШЕ

Ніцше — власне, дискурс Ніцше як складова багатьох європейських мов культури — у контексті творчості Відемана дуже важливий, причому говорити можна як про окремі поезії (як-от виразно “ніцшеанський” вірш “Сілезьке Помор’я”, так і про вплив Ніцше на формування багатьох метамов всередині глобальної культури, які, своєю чергою, вже цілком безпосередньо впливали на Відемана.

Оскільки Відемана неможливо читати поза історією західної метафізики, його неможливо читати без Ніцше. Гайдеґґер в есе “Слова Ницше “Бог мертв”" (Вопросы философии. 1990, №7, с. 143-176.) ставить питання про Ніцше в контексті питання про сутність європейського нігілізму. Відеман — не нігіліст і не ніцшеанець, але багато що в його світогляді сформувалося під впливом нігілізму і Ніцше. Один із таких інтелектуальних сюжетів — сюжет Голокосту, який, за Відеманом, “спирався/на тугу за солодощами, за які завжди треба було/заплатити пару центів брудному єврею”. Ще одним доволі виразним прикладом можна вважати триптих “[сіно]“.

Поет Відеман (“Ми огуджуємо/пласкість, а з найпласкіших думок/укладаємо свої конституції”), як і свого часу — філософ Ніцше, очевидно, розпізнав взаємний зв’язок розгортання європейської історії і розвитку нігілізму, звідси — питання про “сьогоднішню” (для кожного з них) людину, доля якої, а також істина якої, саме “сьогодні” (тобто тоді і тепер) докорінно міняється, і насправді не підлягає ще відстороненому осмисленню, а лише безпосередньому сприйняттю, фіксації. Очевидно, звідси — така послідовність у Відемана рефлексії повсякденного (як, наприклад, у вірші “Прощання”).

Маючи досвід “укладання конституцій” із “найпласкіших думок”, Відеман вибудовує власну метафізику, його рух — це приготування “простих і непримітних кроків мислення”(термін Гайдеггера), він готує — у процесі мислення — території-вірші, сукупність місць, де буття знову може всеприйняти людину — “обнулити”, як називає цей момент Відеман, — у малому і незначному, а тоді злитися в людиною, наповнити сенсом маленькі кроки “зв’язку з собою”: “Коли їсться/таке добре м’ясо, думається/про інші місця, які зуб/наділяє владою/розриву. М’ясо в тебе/поміж зубів, дає/відчуття ожиріння, зв’язку/з колишнім собою, якого/також уже нема”.

Читання Відемана — це виховання власне такого мислення наповнення сенсом маленьких кроків, це “турбота про себе” — а відтак мислення “з метафізикою” (як часом із любов’ю) просто посеред вірша як місця. І тому той, хто читає, розуміє, що воно таке — “м’ясо в тебе/поміж зубів” і застуджений міхур, повний сечі, — тому що у “зв’язку з собою” — це тіло, яке можна читати, бо ” так/небагато треба,/щоб доцільне втілилося у тіло”, причому “Усе це/в рамках недосконалості/самого буття, якому/не страшні ніякі ґулі та мозолі,/надто якщо дивитися з боку/покращення”.

“Бог умер” Ніцше і Відеманове “Бог чекає дитину” настільки ж антагоністичні, наскільки й дзеркальні, бо ані перше, ні друге не може бути сказано атеїстом, а друге — після першого — не може бути сказане екзальтованим поетом-мислителем (бо нащо?), значить, ці слова сказані заради мовчання. Там — фігура мовчання, отже, щось сталося з Богом. Відеман каже, що “Бог чекає дитину”, але насправді він стверджує зовсім не це.

Важливо, що мислення, яке намагається виховати в нас Відеман, — дуже безпосереднє, судження не може виводитися із вирваних із контексту слів, інакше критерієм судження про людину мала б бути її сеча (вірш “Двадцяте”). Тож слова “Бог чекає дитину” треба спробувати мислити саме так, як вони були сказані: в сукупності цілого, вичитаного з Відеманової поезії і вчитаного в неї, від першої і до останньої наразі книжки.

Взаємозв’язки, видимі і невидимі, — суть усякої метафізики, у метафізичному, в розумінні Канта, світі. Відповідно до деяких з-поміж цих взаємозв’язків, фраза “Бог чекає дитину” означає, що світ втомився від смерті Бога, “Бог чекає дитину” — означає бажання Бога, “хочу” повернення у реальність, у повсякденне світу — надчуттєвого, власне — на противагу віртуальному: ідеального, справжнього, істинного. “Бог вмер” означало, зокрема, смерть метафізики, чи принаймні “рух проти метафізики” (Гайдеґґер), Відеманове “Бог чекає дитину” — це трансформація, перетворення, крім того, що це дарування життя, що здійснюється приховано, принаймні до певного моменту, і яке є таємницею, навіть якщо це метафора. Бо яку, властиво, дитину чекає Бог?.. І тут — “нитка слини”, і усвідомлення насущної потреби нарешті почати пізнання духовної ситуації часу, нарешті — осмислення, зокрема, того, чим є Слово (власне, не слово, а Слово), і чим є Бог (і таки не бог, а Бог).

У “Волі до влади” Ніцше запитує: “Що означає нігілізм?” — і його відповідь така: “Те, що вищі цінності знецінюються” (див. афоризм 2). Відеман рухається по лезу цього запитання (“в тобі ця розверзлість шкаралущі/тріск безсторонній як лезо що рухається на місці/зі швидкістю світла яке гаситься раз/і назавжди”) зовсім інакше, ніж Ніцше: він міняє одні вищі цінності — на інші: істина, добро, краса стають у нього, наприклад, краківською вулицею Шлях, або тістечком з кремом, або книжкою, або “Кшисем і Ружичкою”, або “припиненням існування” (вірш “Сиджу як Будда і живіт у мене як у Будди”).

Але знецінюються (чи переосмислюються) не тільки вищі цінності. Парадоксально водночас і зростає в ціні, і знецінюється інформація. Вірші Відемана, взагалі, як не парадоксально, обігрують і доступність, і недоступність відомого — того, що або засадничо є, або засадничо не може бути знанням. Відеман каже: “коли все більше електронних табло інформує/про об’єктивні зміни ти стаєш таким само щирим/як вони”, або: “Прагну поінформувати/Фортуна завжди була богинею підпорядкованою/тому що вона ненеперервна”, — і дивиться, що з цього вийде, у що виллються його слова. А вони виливаються в нове розуміння цінностей, в тотальну переоцінку — ним же — “колекції поштових листівок із місць, де бував щасливим”, у спосіб інакше дорожити життям.

За Ніцше, початком заперечення всього є песимізм. Новітній песимізм початку XXI ст. зводиться до твердження: “Життя не варте того, щоб жити”. Для Ніцше песимізм починається там, де на місце Бога приходить музика Вагнера. У Відемана (у вірші “Музика”) Бог — араб із Месопотамії, у вірші ” Нова квартира. День третій: Mit dir” німий Бог слухає ораторію Йозефа Гайдна “Створення світу”. Це — Відеманове задзеркалля формули переоцінки цінностей, джерело песимізму. Для нього Бог — не єврей, Бог — німий.

Та зовсім поруч — ще одна загроза: цінність, як і все ціннісне, стає позитивістською заміною метафізичного. У Відемана у вірші ” Недільний полуденник” йдеться ніби про цінності, але вжито слово — “користі”, саме так, у множині. У чому цінність користей — на відміну від користі цінностей? Може, в тому, що цінності — неконкретні, цінності не можна “зекономити”, а користі — навпаки (див. вірш “Недільний полуденник”)? Цю думку можна розвинути: якщо, за Гайдеґґером, метафізика Ніцше — це метафізика цінностей, то у Відемана — метафізика користей. На відміну від цінностей, користі — те, чого варто хотіти, щоправда, хотіти ощадно, інакше “світ був би одним великим плямканням вдоволеності”.

Ніцше писав, що “висока культура — це піраміда: вона може стояти лише на широкій підвалині, вона має, як передумову, насамперед, сильну і здорову посередність” (“Антихрист. Прокляття християнству”). В епоху, коли пише Відеман, — усе, як і в епоху Ніцше, з тою лише відмінністю, що вона, ця посередність, отримує особливий статус свідка (“Віднаходження себе в часі часами/стає для нас обтяжливим. Що я їв/першого дня війни, горошок із майонезом?”), і одночасно — жертви інформаційного насилля з боку медій, у тому числі — жертви реклами (“Війна/також тільки щоразу повторюється, являє собою/одне і те саме, те саме/знову вбиває у людях людяність” — але “У школі хлопці/обзивали її [Палому. — М. К.]“Палмолів”, що ж, десять років після війни —/і мило вже ні в кого не асоціюється із війною”), причому за це насилля відповідальні не тільки ЗМІ, бо “посередність”, особа, практично кожен зокрема і сам починає генерувати насилля або принаймні фігурувати в дискурсі насилля (“знову війна знову є вірші про війну і навіть/мені сниться війна тож я вже майже знаю як це… запалюю сигарету роблю стільки канцерогенних речей/… за кілька секунд/певно почну люто обгризати нігті “). У Відемана жертви Аушвіца та жертви телеекрану, по суті, суміщаються — і виникає цікава колізія: “Щоб мати задоволення пережити жертвуємо задоволенням пересвідчитися”), причому свідки-жертви присвоюють собі ідентичність, умовно кажучи, генератора насилля, суб’єкта злочину, а відтак обтяжують себе виною (“Чуюся винним у катастрофі, від імені/здорової частини суспільства приймаю/на себе провини всіх жертв, при цьому/ті всотуються в мене, як у шкарпетку”).

Але бути свідком і жертвою — тільки одна з колізій “посередності” в епоху, відображену Відеманом. Насправді “сильна і здорова посередність”, про яку пише Ніцше, своїм природним середовищем має “сильну і здорову повсякденність”. Ця повсякденність у Відемана не просто присутня, а присутня наскрізно, причому саме повсякденність “посередності”, з пивом у холодильнику, з “видовищем” на Мйодовій чи десь у генделику, де “горілка нашвидкуруч/у товаристві найкращих друзів або рогалик”. Майже все, про що є сенс говорити в контексті спокуси, бажання, у Відемана просочується із повсякденного, яке — запорука існування винятку, високого, навіть — високого у низькому: “Ми стаємо дедалі паскуднішими. Хрест, на якому звичайно/ти вішав свій светр, зараз у центрі уваги. Він якраз обкрутився/навколо того, що прикриває сіра чи чорна/чи слизька матерія твоїх “мислей”(?)”

Ця остання цитата засвідчує Відеманів протест (зовсім як у Ніцше) проти того, що щоразу опиняється “у центрі уваги”, реалізовуючи тотальну владу над суспільством за посередництвом нових медіа. Це проявляється дуже по-різному, як, наприклад, у вірші “Двадцять сьоме” з циклу “Серпень, 1991″, де “натовп пенсіонерів, які кричали образливі для Президента речі,/вимагаючи своїх прав, а конкретніше — своїх грошей” врешті-решт отримує шанс написати — колективний — з дозволу сказати “вірш”. Властиво, це добрий приклад, який показує неможливість для Відемана визначення — одностороннього — індивідуума — через групу або через масу (що ними є “натовп пенсіонерів”, “темний люд” чи люди “у версії демо” тощо).

Чи варто, відтак, дивуватися, що у Відемана нічого немає про самозречення, навпаки (“Вже скоро почну собі/купувати делікатеси”, або: ” Волію казати, що хочеш, люблю робити/усе для інших, але наскільки/за це заплатять, такий вже я є”), він не тільки не самозрікається, а й говорить про особливі права людини, властиво, “посередності”, — ті, якими людина не має права жертвувати, про її особливе право на приватність там, де ця приватність утискається чи ігнорується (“люди/іноді приголомшують нас серйозними виpазами обличчя,/особливо в хвилини “соромні”, “інтимні”/i відверто кажучи “непристойні”, як наприклад процес/розлучення або проглядання газети/з курсом акцій і стрибками на біржі”).

У праці “Людське, аж надто людське. Книга для вивільнених умів”, властиво, в частині з заголовком “До питання історії моральних почуттів” Ніцше стверджує: “Без задоволення немає життя; боротьба за задоволення — це боротьба за життя. Чи окрема людина веде цю боротьбу так, що люди називають його добрим, чи так, що вони називають його злим, — це визначається мірою її інтелекту і тим, як цей інтелект влаштований”. Цікаво порівняти ці слова з Відемановим: “Людина робить важливими такі нікчемні нещастя,/аж соромно”, тут звучить майже безвихідь.

Але вихід насправді є. Треба повернутися — у культурі — до людини природної, повсякденної, звичайної, фізіологічної, щоби і в високій культурі людина стала тим, чого можна “торкнутись руками”. Треба повернутися до людини, яка не вважає себе недоброю і обтяженою провиною, до людини, наділеної індивідуальністю тілесного (бо наразі індивідуальність тілесного “никне”, “зовсім як кожен із поглядів під час/маніфестації за право мати право”). Треба повернутися до “іншого”, ще дофрейдівського, ego, повернутися — у культурі в цілому, і в літературі зокрема — до “відчуття смертності”.

Наразі “відчуття смертності”, яке “може і зло та насправді/ніяке не зло. досить щоб не могти заснути не досить щоб/сказати щось перемогти цей похмурий настрій”, а також “хвилини щастя” — одне із небагатьох істинних благ, і це благо дають лише чотири речі: дружба, любов, музика і книжки. Книжка, текст для Відемана — звична і навіть домінуюча частина повсякденного життя. От власне, звична, а як зазначав Ніцше, проблему найважче побачити якраз в звичному. Книжка — запорука “ситуації вічності”, і водночас — причина того, що “моменти, коли… власне життя стає важливішим від життя/літературного” такі рідкісні. Тому так багато життя Відеманових персонажів зводиться до фрази “я тебе люблю на листі з податкової,/де, зрештою, теж можна зручно розсістися/і наклеювати ці марки, і хтось же це робить,/і хтось пише оці листи, хоч вони вже давно написані/і приходять в сорочці, застібнутій на один ґудзик,/щоб сказати “я тебе люблю, це ти мене не любиш,/чому ти не маєш що їсти і не маєш з ким гратися?”

І зовсім уже наостанок. Читання Відемана — це особливий ритм мислення, ритм рефлексії того, хто читає, це залишені на волю випадку суперечності й парадокси, абсурд. Іноді це непритомність поглядів, “які за другим разом стають абсолютно сліпими”, розігрування карт, які “кладуться на стіл, по дві, по дві” — нібито у живому житті, нібито поза стилем. Особливе, незвичне, в чомусь гостро апокаліпсичне бачення Відемана, його радикальна авторська точка зору, яка змінює звичні нам речі, — теж здається, що поза стилем, але вона, ця точка зору, важить навіть більше, ніж мова, і, властиво, становить “невидиме” його письма: “Той, хто бачить/крізь мене, на мить стає мною. Хто відвертається,/боїться власного серця”; а в іншому місці: “Кажу відверто — як бачите, водночас, очевидно, зиркнувши/десять разів з-понад тексту (якщо це текст), ви вже не уявляєте,/про що я пишу”.

У цей спосіб Відеман не просто провокує. Він (навіть у смішному трагічно) намагається проговорювати те, для чого зазвичай найбільше бракує слів: “Раз за разом/доводиться піднімати руку і прикривати рота,/стиль життя, що його втілюємо, нам мстить./Стиль життя, що його зневажаємо, нам мстить,/не можна говорити про стиль, коли позіхає людина без рук”.

Власне, Відеманова поезія, схожа на позіхання людини без рук, — це “здирання себе з себе, аж до кісток”, це акт розхитування звичної, комфортної зони думок (про поезію, про секс, про життя і смерть, і просто — про все на світі), це територія, де сенси можна шукати і знаходити лише самостійно, без провідника і без свідків.

Треба тільки навчитися її, цю поезію, читати. Навчитися споживати справді якісну їжу мови культури.

Маріанна Кіяновська

*

Маріанна Кіяновська (1973) — українська поетеса, прозаїк, есеїст, перекладач, літературний критик та літературознавець. Член Національної спілки письменників України. 1997 року закінчила філологічний факультет Львівського університету. Авторка восьми поетичних збірок. З 2011 року є засновницею та директором незалежної літературної премії «Великий Їжак», якою відзначаються автори найкращих сучасних україномовних книжок для дітей. Твори Кіяновської перекладалися англійською, білоруською, польською, сербською та російською мовами. Учасниця кількох антологій. 2014 року в цій самій серії сучасної поезії видавництва “Крок” вийшли друком переклади Маріанни Кіяновської відомого польського поета Евґеніуша Ткачишина-Дицького.

Переклад з польської Маріанни Кіяновської
Серпень 2015 року
Формат 150х160мм
168 с.

Це перше українське видання поезії польського автора Ярослава Міколаєвського. Досі українською вона звучала на конкурсі перекладачів «Метафора» (2013, 2014) і публікувалася в часописі «Золота пектораль» (2015). Крім того, два його оповідання з’явилися в журналі «Всесвіт» (2015). Тому можна ствердити, що Міколаєвський як письменник українському читачеві майже не відомий.

Попри це, його неможливо назвати посереднім чи невідомим у світі автором. Без епатажу, претензій на модність і одність Міколаєвський належить до тих імен, котрі формують кістяк сучасної польської літератури. Йому належать кільканадцять книг поезії і стільки ж прози, зокрема дитячої. Літературну активність розпочав 1991 року, коли за першу поетичну збірку «A świadkiem śnieg» (як за найкращий дебют року) отримав премію імені Казимири Іллакович. Відтоді книги Міколаєвського видавалися в Польщі, Італії, Нідерландах, США, з’явилися переклади албанською, французькою, німецькою, іспанською, хорватською, сербською, болгарською, чеською, грецькою, мовою іврит. Та й сам він перекладає: має в доробку переклади італійських класиків і сучасників (Данте, Петрарка, Мікеланджело, Павезе, Пазоліні, Маґреллі, Коллоді, Родарі та ін.). За словами Пьотра Мативєцького, польського поета й літературного критика, «його переклади з італійської мають цінність самостійної поетичної праці — їх варто трактувати як частину ліричного доробку самого перекладача». Тож за перекладацьку працю Міколаєвський отримав кілька італійських премій і відзнак, за власні книги — низку престижних літературних і мистецьких нагород у Польщі.

Світ поезії Ярослава Міколаєвського нелегко пізнавати одним заходом. Це світ широкої уяви, безлічі запитань без відповідей, непевностей, пошуків, нашарувань різних систем чуттєміру. Зрештою, це світ різних почуттів (від обожнювання до звірської любові), різних відчувань (від блаженної самопосвяти до розпачу). Тому поет непередбачуваний… Дошукувач істини в найзапекліших життєвощах. Ангел-охоронець для своїх рідних. Місток для родинної пам’яті.

Власне, родинна пам’ять. Її у віршах Міколаєвського зосереджено найбільше. Дружина, доньки, мати, батько й інші кревні стають тим, що змушує світ навколо рухатись у правильному керунку. І це не розповіді про сімейні ситуації й проблеми, не закритий домашній простір, це радше глибокі рефлексії над несусвітнім життям. Бо ж не смерть батька, а «архимайстерність відвічної забави», не хребет дружини, а «пломінь тріски в печі», не доньчина хвороба, а «краса речей котрі зайняла недуга». Інколи, видається, ліричний персонаж настільки зростається з образами рідних, що стає їхнім тлом, їхньою часточкою, причиною й передумовою, а разом з ліричним персонажем ними стає й увесь світ: «На обідній прогулянці / хребет моєї дружини це хоруговка / поводиря у перелюдненому костелі». Коли ж в’язь никне, це відчувається як найбільша втрата — «вже місяць мій батько не приходить до мене / щоночі наді мною збігаються пси».

Поет дуже багато часу проводить у подорожах, перетинаючи простір і заледве час. Зустрічається з мандрівниками й безхатьками, подумки спілкується з рідними, переносить сенси і слова, позначає божі й людські автографи. А що при перетині найкраще пізнається добро і зло, то і втікається якось сенсовніше, значніше й послідовніше. Утеча із запитаннями, з постійним аналізом себе, але й випаруванням тих же сенсів. Бо при перетині тільки дещо залишається. І воно — осіле. Те, що в нас на споді, в основі, незмінне, стале. Те, на що завжди опираємось. Те, на що покладаємось під час втечі. Те, що можна назвати рятунком. Але тільки назвати. Бо рятунок має прийти з часом. Та й чи прийде? «ходять голуби і нас не бачать / носяться човни і нас минають». Постійна трансформація. Постійний вибір. Тому в поезії Міколаєвського запитань так само багато, як і перетворення.

Поет шукає рятунку все життя. Власне, для того й подорожує сенсами. Інколи подорожує своїми снами. І в снах бачиться з батьком — видивом, яке приходить і зникає, ховається, зате має в собі велику притягальну силу, бо допомагає, спомагає, виручає, коли цього надто треба.

Автор пробує шукати поміч також у мовленні — особистому й чужому. Але де те особисте, а де чуже? «щойно подув мінить / шерег звуків / змішує напрямки / мій белькіт вливає в чужі вуста / чи то міста» — «за хвилю / ми народжуємось для спільної мови». Мішанина почалася на Вавилонській вежі і продовжується в наших умах. І тоді хтось від того робиться «помішаний» («моя сусідка має стільки любові / що розмовляє всіма мовами світу»), інший перетворюється на кота й мовчки оприявнює алюзії до померлих родичів. А коли всі мовні й сутні ознаки вичерпано, залишається випадковість, яка поступово перетворюється на ознаку. «Буде тебе пізнано, коли ніхто не знатиме, пристанеш до своїх, / коли своїх назавжди залишиш у непорочних втіленнях».

То ким же є той силует, що промовляє крізь поезію Ярослава Міколаєвського до наших відчуттів? Чиєю маскою послуговується на щодень? Чиєю — щоночі? Куди протупує манівці? І в чому, зрештою, знаходить опору? «я лиш морда маскарона / на майдані перед церквою провінційного містечка / що крізь моє сопло / проблискують іржаві спіралі бризок / повітряні рурки / покрутні / мегагерці слів».
Поезія Міколаєвського настільки особистісна, наскільки ж світова. І хоча, з погляду філософії, вірш — річ неперекладна, а мова — поняття доволі містичне, маємо надію, що вдумливий читач завжди зможе відчитати в цих текстах самого себе.

Остап Ножак

*

Ярослав Міколаєвський (пол. Jarosław Mikołajewski, нар. 1960) — польський поет, прозаїк, есеїст, перекладач з італійської, автор книг для дітей. 1983–1998 рр. — викладач кафедри італістики Варшавського університету. 2006–2012 рр. — директор Польського інституту в Римі. З 1998 року працює в «Gazeta Wyborcza» (Варшава) як публіцист.

Остап Ножак — український письменник, перекладач, дослідник історії видавничої справи. Перекладає здебільшого з польської та білоруської. З 2003 року перемагав у кількох конкурсах, зокрема у конкурсі перекладачів «Метафора» (2013). Крім Ярослава Міколаєвського, перекладав твори Юліана Тувіма, Анети Камінської, Боґуслава Фаліцького, Радослава Новаковського, Йоанни Папузінської, Анети Камінської, Максіма Багдановіча та інших.

Переклади з польської Остапа Ножака
Серпень 2015 року
Формат 150х160мм
108 с.

Німецька поезія рясніє стилями, темами, авторами, але, як і в кожній мові, це своєрідна спільнота, як і всюди — найхимерніша з усіх химерних; невидима спільнота, легка та повітряна, як і промовляння самих віршів, складна для розуміння, як скло, як лід і формотворча, як сніг, як глина. Ба навіть нищівна подібно до вогню та вітру. Це класичне сприйняття елементів світобудови, закорінене у консервативному міфічному мисленні, висловлюючись коротко, у феноменологічному. Але «гайдеґґерівщина» дала основу і таким явищам, як «Віденська школа» мовно-критичної поезії та конкретна поезія. Така формальна якість дуже відрізняє німецьку поезію від української. У мовному плані німецькомовна поезія — це радикальна за формою і лиш іноді класична, а ще — вкрай рідко фольклорна за змістом у порівнянні з українською.

Уперше я почув поезію Рона Вінклера у товаристві ще двох поетів — Яна Ваґнера та Моніки Рінк. Тоді німецька сучасна поезія була моєю темною конячкою, після всіх комерційних проектів видавництв на Лейпцизькому ярмарку 2007 року я хотів почути щось у кафе чи кнайпі, щось, що було у програмі одночасно з презентацією нової прози Інґо Шульце, щось, що існує незалежним життям. І симптоматично, що це була презентація літературного журналу «BELLAtriste» присвяченого сучасній поезії та вже доволі відомим і публікованим авторам. Рон Вінклер здався мені тоді, не буду приховувати, трохи невпевненим поетом, але ця невпевненість була скоріше награна, ніж щира, так, ніби вона повинна була дати слухачам більше куражу для розуміння поезії. А формула його успіху доволі проста — це двоядрова хімічна сполука з двох слів, які утворюють у вірші свій окремий контекст. І лише сам вірш вибудовує новий лінгвістичний ланцюг (включно з авторськими неологізмами), який до того ніколи не існував у мові — і читай — у природі.

Вдруге Рона Вінклера я зустрів на читанні, присвяченому Нью-Йорку, і було воно також у кафе, на цей раз у Кройцберзі, одному з районів Берліна, де Вінклер читав свої переклади з Джефрі Макденієла. Ця великою мірою випадкова зустріч відбулася завдяки двом подіям: моїй нереалізованій поїздці у Рим (цій поїздці присвячений мій вірш) та журналу-афіші Берліна «Zitty», де я і прочитав анонс про цей поетичний вечір. Мені ж Вінклер не в останню чергу був цікавий і як перекладач сучасної американської поезії.

Далі була ще одна зустріч і спільні читання у рамках «Літературного клубу листувань», який я реалізовував у 2011—2012 роках разом із Бібліотекою Ґете-Інституту в Києві. Зустрічі передували по чотири листи від Рона Вінклера та поетки Уляни Вольф. А ще до того ми, не знаючи про це, розминувся з ним на вулиці у Венеції, де я тоді перебував зі своєю дружиною і донькою, а Рон — на стипендії. Проте я запам’ятав, що кількома роками раніше на пленері під Одесою, куди я був поїхав кількома роками раніше, я розпочав із нудьги (адже я не був живописцем) перекладати вірші Рона. І прикметно, що я просто мусив там почати перекладати ці вірші, оскільки після багатьох років опинився на морі та саме отримав поштою його збірку «Фрагментовані водойми». Біля Коблевого море було схоже на Балтійське море у Німеччині, яким я його побачив побіля Ростока, і це мені нагадало про одну визначальну для сприйняття поезії Рона антологію — «Балтійські вірші». Таких описів води я ще не зустрічав, і вони супроводжували мене всюди, над Чорним, Балтійським або Тірренським морями: «за чутками, кольори моря / — від часу до часу подразнені», «море бездоганно розбурхане, / воно заслужило на схвильоване означення».

У його віршах є щось від мовної колонізації — «лиш мова пішла далі», саме таким рядком закінчується вірш «еквадорія». Ця збірка складається з сучасних натурфілософських віршів, дві наступні — присвячені більше конкретним містам, описи природи змінили герметичні конструкції. Збірка «Розкішна опівніч» — це і подорожі, і природа, і герметизм простору, тут відчуваєш, що один вірш відсилає до двох різних міст, свідомо заплутує читачів. Це і щораз більше звернення до інтимної лірики: «(…) всередині / «довкола тебе» всесвіт (…)» та «ти швидко розшаруділася зі мною, замість багато слів / у тебе були центри-агломерації, розкішна опівніч, / на твоїх пальцях / написана змова (…)», «я / ніколи не був так удвох як з тобою».

Між іншим, окрім окреслених Венеції, Буенос-Айреса, Парижа, Нью-Йорка, вибраного новою батьківщиною Берліна, тут є і Чернівці. Дуже часто Рон характеризує свої вірші як «темні» у дусі Пауля Целана, можливо, у ній, такій темній незбагненності, полягає «чернівітетність» поезії, яка має риси «університетності»: «(…) шмигали водії, які забули / переключити регулятор сигналу своїх авто на тишу, і вони також потерпали / від чернівітетності, точно чернівітетності, / яку вони вивчали (…).»

На письменницькій резиденції у Чернівцях, на яку Рона Вінклера запросив Міжнародний фестиваль поезії Meridian Czernowitz, ми мали спільне читання, яке об’єднувала загальна для нас обох тема: «Клімат неіснуючих держав». Цікаво, що з погодою нам тоді поталанило, бо у квітні висипала ледь не двомісячна норма снігу і під кучугурами опинився також увесь Київ. Комунальні служби свідчили про «неіснування» тодішньої держави або малося на увазі існування клімату анахронічної держави, як от — Радянського Союзу. До речі, Вінклер також упорядник антології «Снігові вірші», віршів про сніг.
Більш передбачливою за таку погоду є критика поезії Рона Вінклера. Я перечитав із десяток рецензій, які афінітивно підхоплюють стиль автора, і, на диво, віднайшов ті ж риси його поезії, що виділяють критики. Як виявилося, вони стилістично доволі прозорі. Автори відносять його твори до лірики романтизму про природу (Naturlyrik), у пізніших збірках — до любовної лірики (міннезанґу), вказують на її парадоксальність (у назві замість «бурхливих оплесків» ми отримуємо «бурхливу тишу»), мовну критичність. І, незважаючи на те, що його тексти не з’ясовують, що мав на увазі автор, вони володіють даром просвітлення і, звісно, тут свою роль відіграють не лише техніцизми, терміни з різних дисциплін, і, зокрема, вплив «історії філософії» та філософії мови, деконструкції Дериди. Значення ризоматичне, десимітивне. Після тих просвітлень дається взнаки клопітка робота і винахідливість поета, який у такій швидкій зміні сенсів досягає цього результату. Він — майстер, ба чемпіон у своїй дисципліні віршування, властивій лиш йому манері. Від неї отримуєш певну легкість верифікації, проте право на неї автор ніколи завбачливо не залишає за собою. Перформативність цих віршів у дусі мовної критики не менш екзотична, ніж її семантичні сполуки, сприяє їх легкому озвученню.

Така жвавість семантичних одиниць віршів Рона Вінклера неабияк ревіталізує мову. Для української мови, якщо цього вдалося досягнути у перекладі, це зовсім нова парадигма, коли поетична мова не наполягає на своїй автономності, а натомість «паразитує» на інших дисциплінах і галузях, які всі, звісно, функціонують на основі термінологічної мови, на жаль, в теорії й у практичному використанні такій обмеженій серед українських носіїв. Треба собі уявити поетичність усіх тих сфер, де тільки можливе використання мови, і відкриття цих континентів в українській поезії — неминуче. Навіть якщо це буде сама «штучність мови», «штучніша» від її спільноти. Її утилітарність, фаховість, науковість, академічність, функціональність та ужитковість, вона буде здатна змінити сам предмет, якщо не чекати склавши руки, змінить, навіть якщо стосуватиметься утопічного предмету. Поет тоді виступатиме основним експертом та тестувальником, який повертає нам у вжиток цю втрачену, недоступну мову. На цьому місці слід подякувати Рону Вінклеру за декілька годин розмов у скайпі, упродовж яких він консультував мене про свої вірші.

У більшості випадків герметичність — звичне явище у молодій німецькій поезії. Проте чи це Моніка Рінк, яка виразно зачіпає феміністичні теми, чи то Гендрік Джексон, який більше звертається до мелодійності російськомовної поезії, а чи Данієль Фальб, із ледь концептуальними та політично виразнішими віршами, або ще більш грайливий та іронічний Бйорн Куліґк, політично та концептуально заряджена двомовною грою поезія Уляни Вольф — перелік визначних авторів та авторок далеко невичерпний. Проте нікому так, як Вінклеру, не йдеться про естетичне, про його суб’єктивне відчуття краси мовних формулювань, ідеологічних конструктів як права на самоствердження, що переносить нас у сферу етичного. Це друга сторона медалі, більш самоствердна, але однаково «темна» як і в Пауля Целана.

Відтоді авангардний герметизм Целана знаходимо у Дурса Ґрюнбайна, Ельке Ерб, Бріґітти Олєшінскі, Томаса Клінґа, Ульріке Дрезденер. Винятком можуть бути хіба цілком самобутні Міхаель Крюґер, Ганс Маґнус Енценсберґер, Ґергард Фалькнер. Проте молодше покоління ще поєднує у собі конкретну поезію, поезію мовного експерименту та ігри таких авторів як Ернст Яндль, Ґерхард Рюм, Бодо Гель, Ойґен Ґомрінґер. Якщо говорити про світових поетів, до яких близька поетика Рона Вінклера, то слід згадати Артура Рембо, Пабло Неруду, а із сучасних Томаса Транстрьомера.

У підсумку слід зазначити, що поезія Рона Вінклера є цілком характерною для німецькомовного світу завдяки вищезгаданим рисам, але водночас позначена своїм неповторним стилем. Унікальна серія перекладної поезії видавництва «Крок» презентує українському читачу перші поетичні переклади з Рона Вінклера.

Василь Лозинський

*

Рон Вінклер — народився 1973 року в Єні, вільний поет, перекладач та есеїст, живе у Берліні. Опубліковав п’ять збірок поезії та дві збірки мінімалістичної прози. Упродовж десяти років Вінклер видавав власний літературний журнал »intendenzen«, у фокусі котрого були вірші та їхня поетика. Також він упорядкував антологію сучасної лірики США та сім тематичних поетичних збірок німецькомовних авторів. Окремі його вірші перекладені на понад двадцять мов. Серед літературних нагород — Премія Леонс і Лена, Поетична премія Мондзее та стипендійна премія Райнера Малковського. У 2010 році Рон Вінклер був «міським писарем» в аргентинській Кордові, у 2011-му — стипендіатом у Венеції , а в 2012-му у Балтійському центрі для письменників та перекладачів у Вісбю, Швеція. У 2013 році на запрошення поетичного фестивалю «Meridian Czernowitz» перебував три тижні у Чернівцях і цього ж року отримав письменницьку стипендію у Дубліні.

Василь Лозинський (нар. 1982 р. у Львові, живе у Києві) — поет, есеїст, перекладач, куратор та митець. Вивчав германістику у Львові та Берліні. Автор колажної збірки поезій «Свято після дебошу» (NIICE, 2014). Вірші перекладені німецькою, шведською, польською, англійською, італійською та російською мовами. Переклав збірку оповідань Франца Кафки «Споглядання» (Основи, 2012), а також упорядкував та у співавторстві переклав книжку вибраних віршів «Чорний квадрат» Тадеуша Домбровського (Meridian Czernowitz, 2013). Стипендіат Міжнародного будинку письменників у Ґраці, Австрія (2013), Балтійського центру для письменників та перекладачів у Вісбю, Швеція (2014), Будинку перекладачів у Льорені, Швейцарія (2015). Із 2008 року учасник мультидисциплінарного кураторського об’єднання ХУДРАДА та редколегії журналу ПроStory.

Юрко Прохасько (нар. 1970 р. в Івано-Франківську, живе у Львові) — перекладач, есеїст та публіцист. Переклав з німецької таких авторів як Г. ф. Кляйст, Р. Музіль, Й. Рот, Ф. Кафка, Р. М. Рільке, Г. ф. Гофмансталь), з польської: Й. Вітлін, Й. Івашкевич, Л. Колаковський та з їдишу — Дебору Фоґель. Член-кореспондент Саксонської академії мистецтв у Дрездені (з 2007 р.). Лауреат премії ім.Фрідріха Ґундольфа за популяризацію німецької культури закордоном та Австрійської державної премії з художнього перекладу «Трансляціо» (2008) Учасник редакції київського часопису «Критика», Українського центру Міжнародного ПЕН-клубу. Викладач ЛНУ ім. Івана Франка, співзасновник та викладач Психоаналітичного інституту у Львові (з 2010 р.).

Переклади з німецької Василя Лозинського і Юрка Прохаська
Серпень 2015 року
Формат 150х160мм
124 с.

Таке формулювання, вигадане самим Емілем Хьорваром Петерсеном, якнайкраще пасує для опису праці, результат якої читач тримає в руках. Адже за своїм задумом ця книжка – своєрідна лірична енциклопедія лисиці.
Оригінальна назва збірки – «Refur». Ісландська мова знає три слова на позначення лисиці: refur, lágfóta, tofan. Останнє іменує конкретно полярну лисицю, песця – саме того єдиного суто ісландського звіра, не завезеного з материка, про якого ми дізнаємося з «Лисячого відділення». Утім, ісландському лисові цілком пасують усі три імені, а найбільш загальне з них найкраще об’єднує різні міфологічні й культурні пласти образу лисиці, тож і винесене в назву.

В Ісландії немає великих хижаків, тому ісландська лисиця в місцевому фольклорі «працює» і за себе, і за континентального вовка. У народній дитячій пісеньці малого Зіґґі не на жарт лякає лис – після цього епізоду пастушок кидається бігти куди очі бачать, а отара в паніці тікає на гору.

Зіґґі овечок повів на лужок,
На бережок, де хлюпоче вода.
Сів, поглядає малий пастушок:
Чи не крадеться з-за скелі біда?
Ґар-ґар-ґар! – крикнув лис під горою.
Ґар-ґар-ґар! – крикнув лис під горою.

Звір у пісеньці про Зіґґі називається то tofan, то lágfóta (власне лисиця), і саме цей голос вчувається ошелешеному бізнесменові, партнер якого виявляється перевертнем, сказати б, лисуном.

Універсальність образу лисиці в уявленні практично всіх народів, які з нею зустрічалися, спричинилася до того, що жодного «песця» в українській версії книжки немає. Хоча, якщо подумати, саме полярна лисиця, виживаючи в найскладніших умовах, демонструє вершини хитрості, підступності й пристосуванства – змінює колір залежно від пори року, харчується, серед іншого, водоростями, ягодами і будь-якими тваринами, що попадаються в капкани мисливців (хай там навіть інший песець!), риє нори, котрі являють собою лабіринти з 60-80 виходами (деякі з нір використовуються століттями й навіть тисячоліттями). Може, тому в «Лисячому відділенні» обізнана героїня так наголошує на чистоті породи, а важкий дух хижої тварини, сповнений метафізичних випарів складної небезпеки, буквально збиває з ніг і перехоплює подих?

Лисиці демонструють свою майстерність у різні способи. До їхньої породи долучається і аж ніяк не зооморфний bragðarefur – шахрай (слово розпадається на дві частини, «смакувати» і «лис» – у цій книжці вірш називається «Лисощі»), і зовсім не істота Eldrefur – браузер Firefox із брудними претензіями на володіння істиною. Китайська лисиця-перевертень хулі-цзін розпливається в очах споглядача ляпкою тесту Роршаха – стає більшою мірою певною формою руху простору, таким собі небезпечним закрутом, ніж істотою. «Що ти бачиш?» – раз у раз питає видиво, танцює і шкіриться. Крім того, на сторінках з’являються її японська родичка кіцуне, полярна лисиця, езопівська лисиця з вороною і виноградом одночасно, індіанська легенда про лиса, що приніс людям вогонь, а ще наш власний обман і самообман, підступність і агресія, які в нашій культурі також пов’язані з лисицями. І невблаганний цикл кругообігу агресії можна спостерігати в деяких віршах збірки, таких як «Чорно-білий бандит» і «Дорожній убивця», – демонічність тут іде передусім від міцно зчепленого поєднання людського і тваринного, як у перевертня, страшнішого і за людину, і за тварину.

Найбільш пронизливий вірш у збірці, в якій не бракує по-нордичному лячних персонажів (чого вартий, скажімо, «Срібний лис» – маніяк-убивця, який любовно носить у рюкзаку волосся жертв, міркуючи про природу сивини, чи той самий продавець «лисощів», чи й інші бандити і страшки), – це, як на мене, «Відчуження». Адже зазвичай ми відчуваємо все ж ту відстань, яка пролягає між рукою, що пише, – і фантастичним кораблем з лисицями у трюмі, усякими «чорно-білими бандитами», «дорожніми убивцями» тощо. А тут автор нічим не може затулитися від реальності, яка наповзає з вікна готелю на «великій землі»:

безмежжя з’явилося
нескінченні сутності
такі великі і так багато

Земле Льоду
ти нас обманула
ми не найбільші

ми просто лисиці
у дикім краю
яких не побачити які вдають
що оплачують обмеженням і стражданням
додаткові послуги
тож ми й ховаємося в куточках очей
а не в зіницях

Шок від великого, густонаселеного простору знімає всі маски. І виходить – справді, лисиця в цій книжці не зовні. Вона всередині, посеред лірики про самотність, про безглуздість у застосуванні техніки і в людських стосунках, про порозуміння й нерозуміння, про спогади й ностальгію. Лисиця набуває численних подоб, танцює, шахрує, рятує (Промелис украв вогонь!), але таки вона справді не прикраса, а суть. Напад на село в пустелі (арабське, бедуїнське?) заломлюється в очах і бездонних вухах малої пустельної лисиці.

З вух моїх
випадають піщинки
коли затихаю
коли наслухаю шум

«Шум», «двоногі істоти», «село кричить», «село затихає» – це не людський ракурс, це сприйняття збоку, з найближчого до нори горба. І з тих, хто тікає від ворогів, тільки дитина здатна відволіктися й усміхнутися невеликій тваринці з великими вухами.

Тварина-брехун з її не такими вже й лютими інстинктами, наявна практично в кожному з нас, виявляється об’єктом полювання в туманному, запашному і печальному вірші «Через мости». По суті, через яке провалля, затуманене сліпотою, так відчайдушно хочеться і так трагічно не вдається перекинути міст? Через те саме, яке лежить між бажаним і дійсним, певна річ. А що там внизу?

Унизу тече Стикс
і я не змінився нітрохи
але запах дягелю
робить кулю мою бодай трохи стерпнішою

Стикс, у який так само трагічно задивлялася вся Європа від самого свого початку, тече ісландською долиною з її неповторним духом також. А може, його витоки зустрічав у своїй морській подорожі до Раю і Пекла через північну Атлантику ірландський святий Брендан, найдавніший з відомих списків історії якого зробили в десятому столітті, – просто сказано про це не зовсім зрозуміло. Спробуй дай раду з рікою, котра пірнає то під землю, то під океан, а куди впадає – хтозна.

Ну а полярна лисиця, яка мешкає в історичних, тисячолітніх норах, відточує складні навички північного життя, пристосовується до нововведень, які з’являються в людей, – зблизька виявляється істотою шляхетною, як і автор цієї книжки.

Серія перекладної поезії
Переклад з ісландської та післямова Ганни Яновської
Дизайн серії стронґовського

2014 рік
58 сторінок
Формат 160х150мм

Маючи справу з маорі, звикаєш до переліку племен предків як невід’ємної частини біографії. Роберт Саллівен, отже, походить із племен Нга Пугі (Північний острів) і Каї Тагу (Південний острів), а також серед його предків є ірландці. Чимось мені симпатична ця звичка з’ясовувати, хто чий, із повагою озиратися, на чиїх плечах стоїш. Поезія дозволяє розгорнути таку ідентифікацію на повну силу:

Мій предок прийняв таїтянське ім’я — король Помаре.
Мій предок був жерцем народу Нга Пугі й пророком – Папахуріхія.
Мій предок також був вождем, звіздарем, мореплавцем – Купе.
Мого предка названо на честь птаха – Нгаману.

Одна з моїх предків постриглася в черниці в абатстві Бойл – нині в руїнах у Шотландії.
Був предок – виконавчий губернатор колонії. Мої предки
знайомляться із твоїми. Ми тремося носами і ділимось диханням: ха!

Коли ритуал знайомства відбуто, можна вже говорити про якісь більш професійні деталі: Роберт Саллівен – не лише лірик, а помітний сучасний майстер епосу. У Новій Зеландії не бракує гарних поетів, багато поетичної рефлексії над історичним досвідом країни, справді несамовитим і нетиповим для землі, колонізованої британською короною. За гордістю, рішучістю й темпераментом маорі можна порівняти хіба що з більш відомими широкому загалу індіанцями – з тою різницею, що корінному населенню Нової Зеландії вдалося відстояти і зберегти значно більше себе і свого життєвого простору. Ця рефлексія часто й закономірно зривається на бурхливу громадянську лірику або одним спалахом висвітлює якусь промовисту деталь, як, наприклад, на початку вірша Селіни Тусітали Марш про європейських моряків в Океанії:

У 1776 році Бог ще не запливав за мис Горн
цивілізовані християни
залишали на пальмах
свої штани
пояси черевики
адже прямували
до раю

У принципі, далі можна й не продовжувати, настрій і загальний вектор уже схоплено.

В, умовно кажучи, молодшому поколінні тихоокеанського письменства (не завжди випадає точно визначити, «чиїм» вважати, скажімо, новозеландського самоанця, який працює на Гаваях), до якого можна віднести і Саллівена, і Тусіталу, і теж надруковану українською мовою в цій серії Карло Мілу, а також Тусіату Авіа, Хінемоану Бейкер і ще чимало цікавих імен, мало в кого вистачає терпіння епізод за епізодом вибудовувати довгу історію.

Цикл Роберта «Океан Ківи» – так би мовити, постскриптум до поеми «Капітан Кук у потойбіччі», у якій за капітаном невідступно йдуть грецькі й океанійські боги, де співає хор античного театру і де над знервованим Куком, який, зачинившись у каюті, наливає собі чарку, сходить невблаганна зірка Венера, транзит (перехід) якої через сонячний диск має розгледіти і описати науковець із екіпажу «Індевора». «Твоя Венера – то сфера, вона не плакатиме за тобою», – співає невидимо присутній Орфей. «Імперія, що тричі слала його на смерть, має свого героя», – з гіркотою додає вже в цій книжці Роберт Саллівен, котрий аж ніяк не ідеалізує Джеймса Кука.

Але в «Океані Ківи» точка відліку інша – нащадки тихоокеанських мореплавців сідають на судно білих прибульців і пливуть з ними. Жодного з них автор не вигадав; може, хіба що домислив їхні стосунки. Один відплив кораблем із високими колючими щоглами за провідника і перекладача (Тупая), другий як екзотичний гість (Маї), ще двоє підлітків Те Вегеруа і Коа – як жертви власної допитливості й жаги пригод. І саме їхня гострота чуттів надає пронизливості навіть побутовим деталям – так що, відкривши книжку на випадковій сторінці, мимоволі здригаєшся:

У відкритому морі ми їли кисле й гірке листя, що звалось капустою,
щоб відвернути від себе сімдесят ліг гнилих ясен, сипучих зубів
і крихких кісток.

Утім, автор не претендує на повне перевтілення у своїх персонажів. Так, вводячи в розповідь жерця-аріої Тупаю, він водночас вводить і себе самого, так що не всюди випадає відділити автора від героя. Чий саме предок таїтянський король Помаре? Чийого предка назвали на честь птаха? Корабель білих людей порівнює з «важенним слоном», звичайно ж, не його пасажир-полінезієць, а автор, якому герой люб’язно дозволив подивитися його очима. Коли Роберт міркує про лондонські пригоди Маї, авторові стає снаги або бачити його звіддалік британською частиною своєї сутності, або ж жадібним і дещо скептичним вухом Коа слухати напівфантастичні історії про край білих людей на кораблі. Найбільш везучий із чотирьох головних героїв, якого ми сьогодні можемо побачити на гарних портретах, так і несе свою загадку далі. Недарма в циклі натикаємося на попереджувальний знак: «Обережно!», «Обережно, провалля!». Часове, цивілізаційне, географічне – у кого яке. З віршів не зовсім зрозуміло, яка була подальша доля Коа і Те Вегеруа, бо в якийсь момент, після феєричного «Океанського народження», нас відносить вище, над океан, над історію. І повністю виходимо з гіпнозу за концептуально безглуздими балачками на фуршеті після презентації книжки.

«Це все вже колись було», – повчає молодь сивочолий професор, сильно дратуючи цілком дорослу «молодь» в особі автора. Зрештою, Роберт Саллівен – дипломований спеціаліст із того, що «вже було»: він майстерно переказує полінезійські міфи, на пару з художником створює драматичні комікси про те, що робить полінезійський герой-трикстер Мауї в сучасному світі. Власне, яскравий і вільний оповідацький стиль Саллівена нашому читачеві помітний уже десь на початку цієї книжки, там, де Тане підіймається на небеса електричною лозою по необхідні, спокусливі й небезпечні знання. Власне, певність у своєму знанні дає Робертові можливість в’язати історію морським вузлом і самозабутньо, епізод за епізодом, мріяти про те, як маорі захоплюють владу над Британією, уявно відновлювати справедливість навколо музейних експонатів, привезених експедиціями Джеймса Кука з «Південних морів». Так само знання світової літератури, в тому числі екзотичної російської, спливають то тут, то там із глибин свідомості – чорний дрізд (і n способів його споглядати), червоний візок, Ахматова із Цвєтаєвою.

Роберт Саллівен, судячи з розкиданих інтернетом біографій, – не великий любитель детально розповідати про себе в офіційний спосіб. Поезія набагато краще й шляхетніше надається для такої мети. Набагато цікавіше і промовистіше, ніж список навчальних закладів і регалій, звучать майже щоденникові нотатки про сюрреалістичний краєвид із вікна кабінету, про творчість разом із дітьми, про тонкощі осягнення візерунку кофаїфаї, щоб пізнати який, треба його прокреслити й прожити. А коштовний співочий нефрит теж заслуговує на свою біографію, не менш ніж людина.

Інше століття

Щоб підвести читача до тих історичних подій, які відомі кожному новозеландцю, доведеться зробити гак і почати ще з ранішого часу.

У 1840 році представники Британії і очільники маорі підписали мирну угоду Ваїтангі, суть якої полягала в тому, що Нова Зеландія переходить під владу британської корони, при цьому корінне населення зберігає за собою майнові й немайнові права, а британці отримують виняткове право на купівлю їхніх земель. Ідея доволі красива і цивілізована – цей договір сьогодні є одним із конституційних документів країни, день підписання договору – державне свято. Англійський текст за одну ніч переклали мовою маорі. Переклали не ідеально – різниця трактування таких ключових речей, як «керування країною», «право власності», «право продажу землі» дуже сильно вплинула на те, що було далі.
А далі було як завжди – уряд Нової Зеландії отримав контроль і над землею, і над людьми на ній. Землю в корінного населення десь скуповували за безцінь, десь «конфісковували» – і результатом цього стали маорійські війни.

Історичні оповіді про ці події читаються, як художній твір. Маорі, на відміну від багатьох тубільців, з якими мала справу Британія, володіли хистом до збройних конфліктів і відповідним досвідом. Тож у цих подіях не бракує яскравих жестів. Тут і чотири рази зрубаний британський флагшток, і сто людей, які відбили атаку з дерев’яної фортеці па (за більш ніж подвійної переваги британців), і раптове й повне зникнення за одну ніч захисників іншого укріплення, і глузливі листи до британських полководців на зразок: «Приходьте з нами воювати, ми вам із Тауранга дорогу до па вже проклали». По суті, британців війна сильно налякала і виснажила, а маорі, попри великі втрати, переможені не були. Розрулювати ситуацію викликали з іншої колонії Джорджа Ґрея, який, відносно успішно повоювавши, постарався успішно помиритися й лишився на посаді прем’єр-міністра.

Війна закінчилася миром, але спротив на цьому не припинився. Коли уряд наклав руку на родючі землі біля гори Таранакі і намагався їх так чи інакше забрати, Те Фіті о Ронгомаї, вождь і засновник Парігаки – найбільшого поселення маорі на Північному острові, – започаткував рух орачів. Люди переставляли межові знаки, пересували й ламали огорожі, переорювали землі, які не хотіли віддавати британцям, ставили барикади на дорогах. Ось як говорить про це Те Фіті: «Берися за плуг. Не озирайся. Якщо вони прийдуть із рушницями чи шаблями, не бійся. Якщо вони вдарять тебе, не давай здачі. Якщо в тебе вириватимуть плуг – не здавайся, не втрачай віри. Добру справу підхоплять інші». Орачів арештовували, залякували, але маорі діяли власне так, як сказав вождь, і віддавати землю нікому не збиралися.

І на початку жовтня 1881 року міністр із тубільних справ Джон Брайс із армією вирушає «розібратися» з осередком спротиву. Як згадують офіцери, які їхали до Парігаки, місцеві жителі поводилися демонстративно мирно й безстрашно. Понад дорогою гурт дітей співав під диригування якогось старого. Далі просто на дорозі дівчата стрибали через скакалочку, фактично не пропускаючи озброєних людей.

Брайс заборонив журналістам у будь-який спосіб висвітлювати цю подію і зайвих свідків у похід не брав. Тож у марае в центрі селища з одного боку сидів Брайс із офіцерами, з іншого – Ті Фіті та його родич і прибічник Тогу Какагі з великою юрбою місцевого люду. Атмосферу цієї зустрічі ми й відчуваємо у вірші «1995». Міністр зачитав обвинувачення ватажкам мирного повстання і сказав, що має протягом години заарештувати їх. Те Фіті сказав своїм людям: «Ми шукаємо миру, а знаходимо війну».

За годину прийшли війська, лідерів і багатьох учасників повстання дійсно заарештували і фактично без суду й слідства ув’язнили, а солдати кинулися робити все, на що вистачило фантазії озброєним людям у мирному поселенні. Відтак село стало військовим гарнізоном. Тим, хто вижив, втративши дім, урожай, близьких людей, Брайс пропонував «відповідну» роботу: будувати дороги і загородження.
В історії Нової Зеландії бували й більш криваві події, але саме бійня в Парігаці є символом колоніальної агресії проти маорі.
Щодо британських фігурантів цієї історії – у Вікіпедії нескладно знайти портрети Джона Брайса і Джорджа Ґрея. Буде час, погляньте – самі собою такі обличчя, напевно, і є найбільш колоритними типами колоніальних посадовців. Брайс із кудлатою чорною бородою, тяжким чорним поглядом з-під кущистих брів – достоту Карабас-Барабас. Такі опинялися на своїх місцях за майстерне володіння нагаєм і чистоту культу сильної руки. Він не просто ненавидить цих чорних дияволів. Він в принципі ненавидить усіх і все, що йому не піддається. Другим боком цього цілком може бути зневага до тих, хто йому піддається. Як при цьому себе почували його жінка і чотирнадцять дітей, хтозна.

Натомість у сера Джорджа Ґрея на портретах погляд дещо відсторонений і сумний. Він з невимушеним шиком вдягнувся і всівся, у нього хвацькі вуса, дорогий ціпок або циліндр – але він стільки бачив і пережив, що має повне право на мрійливу байдужість на знімках. Він з успіхом керував і воював, але в душі він усе одно радше письменник і етнограф. Так, відомо, що під час війни він з військом увірвався у твердиню маорі в неділю, скориставшись тим, що супротивники вийшли з фортеці в долину проводити недільну службу (навіть Малаховський, у якого я про це вперше прочитала, попри радянські стосунки з релігією в 1981 році видання його «Истории Новой Зеландии», не втримується від обуреного коментаря: мовляв, як цьому «християнину» не соромно так відверто знущатися з релігійних почуттів своїх одновірців, навернених британськими ж священиками). Проте видно, що суто виграти цю гру Ґреєві було важливіше, ніж пролити кров, і такий несподіваний, мюнгаузенський хід усе ж красивіший за події в Парігаці багато років по тому. Такі люди шукають у колонії не порядку (встановлювати який можуть, але скоріше заради азарту самого процесу), вони хочуть пригод, відкриттів і романтики й готові платити за це все гідну екзистенційну ціну.

Дворазовий новозеландський губернатор Ґрей залюбки товаришував із вождями маорі (як і з тубільною елітою в інших екзотичних краях, куди його посилали), вивчив їхню мову, записував їхні легенди, а отриманими подарунками прикрашав фантастичний маєток на власному острові. Він постійно перебував десь у роз’їздах, через безпідставні ревнощі прогнав свою жінку, а в старості пробачив і забрав її до себе. Так що вона також гуляла невагомими білими мереживними галереями, поглядала в кругле дзеркало із золотим орлом над квадратним фортепіано і дивилася з вікон на море і сад, подібний до казкового лісу.

То й ми після цих мандрів подивимося на море, яке для Роберта Саллівена і його героїв зусібіч. Море, яке душа і голос долає швидше, ніж тіло. Зрештою, чи варто вголос казати, що важливіше.

Серія перекладної поезії
Переклад з англійської та післямова Ганни Яновської
Дизайн серії стронґовського

2014 рік
88 сторінок
Формат 160х150мм

У поезії Ткачишина-Дицького йдеться про речі настільки сакральні, фундаментальні, що їх значення давно стерті. Він же мовить про них, ніби вперше, і ніби заново нарікає іменами речі вже існуючі, відчищаючи та наповнюючи їх змістом «це мій друг це моя фізіологія це понад усе // мій друг і моя фізіологія // щось що святе», «смерть є по нас наче дощ весняний // і перед нами як дощ осінній», «з молодшим від себе не cтупай понад чисту воду // і не наближай губ до поверхні гріха». Уже потім, як читаєш, що голос Ткачишина-Дицького виділяється й одразу впізнається серед хору інших польських письменників, із тим не можеш не погодитися.

все це речі непевні земля
і небо це все речі непевні
від яких краще втікай доки ще
є куди…

пише у вірші, котрий ввійшов до книжки Liber mortuorum. Це — одна з 13-ьох збірок, цебто всіх дотеперішніх, і один із 200 віршів, вибраних і перекладених Маріанною Кіяновською. Вона зауважує: «…самі по собі вірші та книжки цього поета — яви¬ще безпрецедентне, причому у вимірі не тільки польської, а й світової літератури»; «Починаючи з середини 1990-х Ткачишина-Дицького вважають одним із найцікавіших і найважливіших польських поетів».

Liber mortuorum нагадує Liber Pater. Бо життя це не опозит смерті, а перше вможливлює друге і навпаки. Танатоеротичність розіллята текстами та становить один із основних мотивів поезії цього автора. Осмислення, відчуття та переживання смерті фізіологічно, психологічно, естетично

пригадати щось більше ніж яблучка
і гнилички і щось більше ніж ім’я
Якимовичівни: нехай ваші імена
ніколи не перестануть нас заводити

Смерть починається десь там, де помирає Дицька, хвора на шизофренію «…смерть // до нас протиснулася відколи мати // помішалась при сіні гей гей». Живильним середовищем для всього хороводу померлих на чолі з матір’ю, а далі сусідів і сув’язі друзів стає слово

…(для цього в нас існує поезія
щоби не зійшли прахом давні
імена яких уже ніхто крім мене
не вводить до ранішньої і вечірньої
молитви)…

У цьому товаристві інших (Хотинецькі, Кульчицькі, Дзенґелевські, Озембловські, Лешек, етс, етс) ліричний герой часто сам стає для себе іншим. Йдеться не тільки про фізіологічне, а й психологічне, міфологічне самоусвідомлення, відчуття тіла, контакт із ним. Відчуття себе та іншого, але інший також може бути собою. «Я» часто бачиться, ніби збоку, коли тіло та «Я» не становить тотожності та існують в різних площинах

а тіло є не моє
попри те що залишаюся при своєму
відкручую кран з крижаною водою і втікаю
до тіла яке лишилося в ліжку

Вірші сполучені у цикли, переплетення яких нагадують вінок (терновий?). Ці повторення слів і фраз, сюжетів, персоналій, те, як легко та невимушено Ткачишин-Дицький мостить слова «тільки моя точка сидіння // може тебе допровадити до точки спасіння», робить його вірші монолітними, такими, що читаються на одному подиху. Водночас це творить замкнений внутрішній простір. Його поетичний світ налаштований за своїми законами. Бодай через мовні відмінності, котрі супроводжували Ткачишина-Дицького з дитинства. «Десь до 15 років він говорив українсько-польським суржиком, бо саме суржик був мовою його оточення», — зауважує Мар’яна Кіяновська. «…(я сучасний//поет ув’язаний у всілякі кутаси // кутасики прикраси) звідси й узялося моє // «небавом, небачком» яко ж і «дрібку».
Будь-які висновки-підсумки з читання «Син Груднихи» будуть неорганічними та штучними, бо ця поезія щось на зразок першоелемента — глобального у своїй творчій та вітальній силі. Тож, наостанок цитата «лиш слово існує що є початком творіння // речей невимовних джерелом речей німих».

Серія перекладної поезії
Переклад з польської та впорядкування Маріанни Кіяновської
Дизайн серії стронґовського

2014 рік
250 сторінок
формат 150х160мм

Коли хто пам’ятає, була така штука «Юпі» — концентрат, з якого можна було наробити до біди кольорового напою. Десь так само з поетичною збіркою фіна Ристо Раса — маєш концентрат. Але корисний та поживний на відміну від «Юпі». А ще на 100% природній. Ну, і, звісно, не такий розрекламований. Принаймні, на теренах нашої батьківщини, бо власне ця збірка — перший переклад українською, за який окреме дякую Юрію Зубу.

А тепер про збірку — в ній компіляція творів від 1971 до 1992 року. На становлення творчості Ристо Раси вплинули японська й китайська поезії. Їх лаконізм й естетизація дрібниць, абсолютизація спостереження, аскетичність стилю легко прочитуються в поезії Ристо Раси.

У «Березовому рум’яці» зупиняється мить, котра прекрасна, увиразнюється деталь, котра висковзає, і «Білка зіскакує з дерева й біжить // швидесенько на інше, // крислатіше».

Але все не зводиться до нотування, творення такого-собі гербарію: спостереження запускає маятник медитацій: «Стрілки рухаються, // йде годинник, минає час. // А десь хтось уже чекає своєї черги, // тільки ми не йдемо з цього світу», «Літо коротке. // А що, коли й траву // помітиш лише // тоді, як алеї вже засніжить?», «Як хвиля котить хвилю // по океані, // так і ми торуємо собі шлях, // підтримуючи одне одного».

Це таке чуття природи, коли ти є її органічним продовженням «Не журися за минулим літом: // воно попереду». Тут, як із орієнтальними поезію чи кінематографом — чуєш, що все по-іншому та розвивається за незвиклим механізмом і сценарієм, від того все ще більш захопливо.

У поезії Ристо Раса гранична самотність, у ній рідко з’являються інші люди. Хоча й сказано: «Все, що я пишу — // це туга». Але ця туга, так принаймні видається, не західної цивілізації, — хандра чи сплін, а — лагідна та оксамитова. «Серед пташиних голосів — // один сумний. // Коли його вчуєш, на якусь мить зникають всі решта».

Це чисті спостереження за природою без стилістичних вивертів і лексичних екзегез, без перенавантажень. У текстах чітке кадрування з прицільним фокусом. Мікробачення. Зрештою, можна розглядати цю поезію як доріжку для аналогій. «Усе двотактне // завжди хвилює душу: // моторки зі стаціонарним двигуном, двоє закоханих, // пара качок над головою»

Дрібниці тут наданий статус головного героя: «Горобці цвірінькають на подвір’ї. // На підвіконні ясніє // червона сестрина // квітка».

На тлі абсолютно реалістичного особливо гостро сприймається домішок сюру: «В шкірці яблука є дірочка. // Коли до неї прикласти вухо // й уважно послухати, // можна серед звуків води й вітру почути // дзенькіт тарілок. // Хробак миє посуд», «Я розчиняю двері, // змітаю смітинки // зі східців сну».
Ці природничі нотатки, коли їх читати повільно та перетравлювати неспішно, можуть правити за повноцінний роман із химерними сув’язями ліній та розвитком сюжету.

Довідково:
Ристо Раса (1954) — фінський поет. Мешкає в містечку Сомеро, де працює бібліотекарем. Почав писати вірші ще в шкільному віці, і першу збірку видав у 17 років. В своїх поезіях змальовує природу в усіх її проявах, часто з гумористичним відтінком, а також вдається до тем хатнього затишку, кохання й дитячих спогадів. На творчість Раси вплинули насамперед японська й китайська поезія, його вірші вирізняються безпосередністю й теплом. Поет здобув чимало літературних премій. Останнім часом майже не видає поетичних збірок, а пише здебільшого есеї й веде колонки в місцевих часописах. Вірші Ристо Раси перекладено шведською, німецькою, польською та англій¬ською мовами. Українською його твори друкуються вперше.

Юрій Зуб (1972) — перекладач з фінської і словникар. Народився у Львові. Першу вищу освіту здобув у ДУ «Львівська політехніка», другу, філологічну, — в Гельсинському університеті (фінська мова й культура). 2013 р. почав навчання в аспірантурі Гельсинського університету. Автор першого двомовного фінсько-українського словника загально¬вживаної лексики (понад 23 тис. слів). Перекладає фінську літературу від 2001 р., зокрема твори Ейно Лейно, Міки Валтарі, Арто Паасилінни, Кристіана Смедса, Карі Готакайнена, Леени Легтолайнен. 2003 р. здобув другу премію на конкурсі молодих митців «СтАрт» за переклад книжки письменника Арто Паасилінна «Рік зайця».

Серія перекладної поезії
Переклад з фінської Юрія Зуба
Дизайн серії стронґовського

2014 рік
94 сторінки
формат 150х160мм

«Заглибитись у подорож Океанією та разом отримати задоволення від моєї рідної культури та мови крізь подорож на човнику-вака поезії» — у слові до українського читача пропонує тихоокеанський письменник і перформер Дарен Kaмалі. Тож отак, із перших сторінок поетичної збірки «Казки, вірші та пісні підводного світу» розумієш: окрім не зовсім сентиментальної подорожі, чекає екзотика не тільки образна, а й лексична. Тому, до слова, vaka — каное.

У книжці багато океану. А відтак, суші. Проте її менше. Остання, зокрема, опредметнюється в деревах – манговому, пальмі. «Кокосова пальма» відкриває збірку, і чи не тому під час читання десь на обрії постає світове дерево: «Задовго до появи цивілізації // кокосова пальма // стояла самотньо // посеред безлюдного тихоокеанського острова // погойдуючись у такт з морським бризом. // Молодий кокосовий горіх впав з її верхівки // покотився пляжем // до велетенського океану // і поплив від острова до острова // залишаючи насіння на кожному з них». Ось заявлена у назві особливість збірки – казковість і тяжіння до пісенності. Лиш, якщо у звичних нам казках діють лисички-сестричики-вовчики-баратики, то тут, зокрема: «Діти матері-Восьминога // народжені плавати вільними // Манта-Рей зі зламаним хвостом // і Гігантський Кальмар // Тагалоа-Ву-Аумакуа // об’єднані з океаном // охоронці глибин // що захищають наші острови».

Далі, якщо йти за координатами, розміченими книжкою, – предки-наступники: «у голові дзвенять мов дзвони // спогади тих часів // коли я згадую про мій народ // із перламутрових островів // від Фіджі до Аотеароа1 у дев’яносто другому». Діалог ведеться чи не постійно: «я чую, як промовляють предки мої // старайся з усіх сил і не падай духом // своє вчора не розрухуй // не забувай старі добрі часи, мій сину // гей, послухай». І: «швидко життя проживаючи // про минуле не забуваючи // не маючи іншого вибору // окрім як спостерігати // політ часу // ніщо не вічне // люди відходять // острови стають космополітичними // легальний чужинець у передмісті // щойно з літаючої тарілки // що мандрує алеями та скверами».

Дарен Kaмалі розповідає, крім іншого, про єднання «з цими людьми стали // братами / сестрами / матерями / // батьками // ми — тихоокеанський народ // ми — родина // це стало розширенням мого світу».

Тут треба зупинитися і трохи озирнутися. Дарен згадує життя у Вейсарі (у п’ятдесяти хвилинах їзди від столиці Фіджі). «Моя фіджійська вимова була настільки ж поганою, як і його англійська, але принай¬мні у нас було щось спільне. Ми одразу потоваришували з Етуате. Ми розповідали історії, кожен своєю мовою, і так виникла наша дружба».

Оповідаючи далі, виникають нові дружби, навіть якщо вони дистанційно-книжкові.

Довідково:
Дарен Камалі — поет і перформер з Нової Зеландії. Народився на Фіджі у родині, що походить з островів Фіджі, Футуна та Волліс. Активно працює як письменник, культурний діяч, наставник з літературної творчості, організатор фестивалів та літературних акцій. Займається промоцією тихоокеанської культури, вливаючи її мотиви в свою вельми сучасну творчість. Його твори тісно пов’язані з життям на островах Фіджі та в Новій Зеландії. Разом із дружиною створив спільноту Niu Navigations (http://www.niunavigations.com/).
Лейла Абдуллаєва — навчалась у Львівському національному університеті імені Івана Франка за спеціальністю «англійська філологія». Перекладач-аматор, техрайтер. У повсякденному житті не дотична до літератури. Переклала українською цю книжку Дарена Камалі та Ґертруди Стайн «Tender Buttons». Працює над перекладом роману китайської режисерки та письменниці Xiaolu Guo.

Під час Форуму видавців 2013 року у Львові відбулися зустрічі з Дареном Камалі: 14 вересня о 14:00 презентація поетичної серії видавництва «Крок» у Музеї-ресторані «Сало»; Музично-поетична імпровізація Дарена Камалі (Нова Зеландія) і Юрія Завадського (Україна) 14 вересня о 21:00 на відкритій сцені у проїзді Крива Липа. Книжку Дарена Камалі «Казки, вірші та пісні підводного світу» можна буде придбати на стенді видавництва «Крок» під час Форуму видавців (№407, 3 поверх).

Серія перекладної поезії
Дизайн серії стронґовського

2013 рік
54 сторінки
формат 150х160мм

Карло Міла — письменниця й журналістка тонґансько-самоансько-європейського походження. Народилася в місті Роторуа, Нова Зеландія, 1974 року. У передмові до українського видання пише: «Просто казково, що мої вірші перекладено українською мовою. Я вірю, що поезія здатна долати відстані й мовні бар’єри, знаходячи шлях до серця читача. Для мене надзвичайна честь мати оцю українську версію моєї книжки, яка пройшла свій шлях від моєї частини світу до вашої. Сподіваюся, вона знайде відгук. «Офа ату». Останнє — офа ату тонґанською означає привіт, вітання.

Із післямови перекладачки Ганни Яновської: «Строкатість книжки, власне, дає всі підстави замислитись: а з чого ж вона зроблена? З чого взагалі складається творчість новозеландської поетки Карло Міли?

На думку авторки, яку вона втілила в упорядкуванні книжки, такими складниками є: друзі-побратими-вчителі — Океанія — виклик — кохання — громадянська позиція — рід.

За походженням Карло Міла, як і більшість міського населення Полінезії, — хафе касі, людина мішаного походження. Поетка говорить про свою ідентичність так: «Мати різнорідне походження — це двосічний меч».

Океанія, що тече жилами поетки, сповнена зворушливих деталей, які наш читач не бачив на екзотичних картинках, зате знає на власному подібному досвіді: детективні та комедійні серіали, усілякі «Ангели Чарлі», паперові ляльки, ікони на килимках тайванського походження, хлопці з дредами, дискотеки з повільними танцями тощо… Тільки тлом для цього всього — розкиданість островів, океан, простір, простір…

Світів, у яких розгортається життя авторки, ліричної героїні і всіх на¬вколо, принаймні два: міський і сільський. Карло Міла бачила зблизька обидва і не ідеалізує жоден. Головна вада міста — всім усе байдуже. Протиставити цій реальності село не вдається, бо авторка бачила вживу полінезійські села. Небайдужість і згуртованість людей там, однорідність їхньої моралі має чимало переваг. А проте чи таку народну мораль (зазначимо в дужках, аж ніяк не унікальну в світі) можна. У такій ситуації авторка і її лірична героїня балансують між двома світами, перебуваючи приблизно в тому згаданому вище місці, де два океани спливаються і обмінюються кольорами.

У Карло Міли одразу впадає в око щирість і темпераментність роздачі характеристик, а також те, що в її поезіях надзвичайно гарних людей і місць набагато більше, ніж надзвичайно поганих. Щирого захоплення в цій книжці на порядок більше, ніж щирої зневаги.

Серед поезій Карло Міли, які найчастіше шукають в інтернеті, здебільшого інтимна лірика: «Це любов», «Прощавай, прекрасний принце», «Гачок і поплавець», «Їм чорний шоколад, слухаючи вибачення Пола Голмса». Інтимна, та й не дуже інтимна лірика поетки подекуди виявляється дуже тілесною. Фізіологізм у Карло ненав’язливим не назвеш, але наявність своєї тілесності й чуттєвості не лише в героїв-людей, а так само й в океану (у вірші, який у цю книжку не увійшов), у шоколадного батончика, дощу та інших форм життя теж по-своєму єднає світ.

Серед тих чуттів, якими героїня Карло Міли пізнає світ, аж ніяк не останнє місце належить смакові. Райдуга смаків, яка розкинулася на сторінках «Риби-мрії…», просто феєрична — від глобалізованого полуничного йогурту чи шоколаду і туго звареного варення до австралійських закусок мармайту й віт-біксу, полінезійських більш чи менш традиційних наїдків ота іка (сира риба з лаймом по $15.99 кіло), пові масіма (описана в авторській примітці чітко й неапетитно — чи не єдина неприємна страва на всю збірку), а ще уму, лу, фаїкакаї, поке… Через смак та їжу описується і кохання, і увага закоханої матері до своїх дітей, і насолода від книжки, і расові ознаки, і голос, насичений чи то перегаром, чи чаєм із бергамотом, а може бути й «солоний попкорн твоєї усмішки».

Громадянська лірика в цієї поетки теж багато в чому йде «від тіла», що й надає такої живості віршу «Їм чорний шоколад…», де «звичайний расизм» ходить навколо цілком живих людей: батька героїні, її друзів і закоханостей, просто людей не як статистичних одиниць, а як істот, котрих майже можна помацати: «скінхеди не висовуються / голяться не так радикально / надто багато реґбійних м’язів / у кокосових біцепсах / мені казали що я вершки котрі підіймаються на поверхню /найкращий врожай / полінезійська королева / стійкий / солодкий шоколадний солдатик».

У такому людському, живому контексті читачеві може бути цікаво погратися в пошук аналогій з українською реальністю на зразок «ло’і хоосі яке продається без перекладу» (сало — воно і є сало?) або яблук із написом на ціннику «Труянда Океанії» («Нікторин» наших ринків, такий самий екзотично-малозрозумілий, як європейська емблематич¬на квітка в Полінезії, де її як символ заступають плюмерія, іланг-іланг (мосо’ої — самоанська квітка духів) тощо). А може, виявити громадянський пафос і поставити поряд однаково урочисто укладені і зраджені договір Ваїтанґи і Переяславську раду?

Щирість, темперамент, тепла самоіронія, якась внутрішня доброта й увага до чи не всіх знайомих виявів життя в гармонійному багатоголоссі мов і культур стали, вочевидь, чинниками присудження цій смачній і живій книжці премії за найкращий дебют. Хоча джерелом назви виявляється моторошнуватий вірш про привиди минулого, риба-мрія, як водиться, бадьоро б’є хвостом і з цікавістю підпливає до далеких берегів».

Переклад з англійської, коментарі, післямова Ганни Яновської
Серія перекладної поезії
Дизайн серії стронґовського

2013 рік
156 сторінок
формат 150х160

Андрій Антоновський разом з американсько-каталонською перекладачкою Каталіною Джіроною з 2002 року утворюють творчий тандем, перекладаючи каталонською мовою твори класиків та сучасних українських авторів, серед яких Тарас Шевченко, Левко Боровиковський, Іван Франко та Леся Українка, Павло Тичина, Богдан-Ігор Антонич, Михайль Семенко, Ліна Костенко, Юрій Андрухович, Сергій Жадан, Галина Крук, Юрій Завадський, Лесь Подерв’янський, а також переклали з російської на каталонську вірші В. Хлєбнікова та О. Кручьоних. З каталонської на українську переклали твори сучасних каталонських поетів Естер Шарґай, Енрік Казасес, Бланка Люм Відаль та Карлес Ак Мор, Тоні Клапес, Монтсеррат Абельо, Понс Понс, Блай Бонет, Анна Аґілар Амат, Нурія Мартінес Верніс, Франсеск Джелонк, Бенет Росель та інших. Друкували свої переклади у каталонських періодичних виданнях «Барселона Ревю» (Barcelona Review), «Через Капелюх» (Pèl capell), «Іґуасу» (Iguazu), а також у поетичних збірках «Вагітні слова» (Paraules prenyades), «Боуезія» (Bouesia), «Те що всередині» (Allò de dintre) та інших. Є постійними учасниками багатьох поетичних та полідисциплінарних фестивалів «Поепера» (Poepera), «Боуезія» (Bouesia), «Барселона Поезія» (Barcelona Poesia), «ҐРЕК» (GREC), Міжнародний Літературний Фестиваль у Львові. Популяризують ідею встановлення культурного мосту між Україною та Каталонією.

Серія перекладної поезії
Дизайн серії стронґовського

2013 рік
64 сторінки
формат 150х160мм

Оригінальна назва поетичної книжки видатного новозеландського письменника і художника Альберта Вендта дослівно звучить так: «Від Маноа до саду Понсонбі»: тобто її географія починається з веранди автора в долині у передмісті Гонолулу, переїжджаючи разом із ним на веранду в одному з районів Окленда (Нова Зеландія). Зміна пір року в садах обрамлює щоденникові подробиці простих і не дуже подій, навіює поетові ліричні роздуми про життя і смерть, старість і вічність.

У своєму гавайському домі Альберт Вендт спостерігає з веранди рух тіней на величних горах Ко’олау, намагається вихопити з найширшого спектру думок, уявлень, чуттєвих вражень квінтесенцію життя, його дух — те, що полінезійці називають словом маулі.

Чи воно подібне до тонкого срібного світла, яке не забуду,
коли західні промені сонця востаннє торкнуть Ко’олау?
Чи воно таке, як кислуватий смак антихолестерину,
який обіцяє безжирне життя після смерті?
Чи воно таке, як сонарний політ сови у безстрашну пітьму,
хоч сова і не знає природи свого польоту?

Він іде на роботу слід у слід за своєю дружиною, овіяний мінливим ароматом її парфумів. Він, врешті-решт, пише із шаленого Лас-Вегаса послання своєму другові Хоне Туваре, патріарху новозеландської поезії.

Друга, новозеландська частина книжки складається з великого циклу поезій, кожна з яких має назву «Сад». На фоні цих садів ходить старість, шаленіє цунамі, втрачаються друзі, а проте над садами панує дух оновлення, у цих віршах багато погідних добрих усмішок. Тут кішка з ностальгійним ім’ям Маноа полює на комах, печуться пироги, сяють яскравим пір’ям птахи-рибалочки, заїжджають у гості внуки.

Книжка цього надзвичайного полінезійця сповнена стиглою, щедрою життєвою енергетикою: її автор, паспортно немолодий іменитий письменник, здається, сам не сприймає занадто серйозно свій вік і супутні проблеми.

Звичайно, тому що набагато важливіші любов, дружба, і взагалі — маулі.

*

Альберт Вендт (народився 1939 року в Апії, столиці Самоа) — видатний новозеландський поет, прозаїк, драматург і художник самоанського походження. Є заслуженим професором Оклендського університету (до виходу на пенсію викладав новозеландську та полінезійську літературу, літературну майстерність). З 1970-х років має значний вплив на літературне середовище Нової Зеландії (Аотеароа) та Океанії, є редактором антологій сучасної полінезійської поезії. Його публікації, часто ним особисто проілюстровані, складно перелічити. 2000 року отримав від новозеландського уряду орден «За заслуги». Як художник 2008 року мав власну виставку в Окленді. Зрештою, читач скоро переконається, що Альберт Вендт належить до тих митців, навколо яких неминуче формується особливе творче середовище.

Ганна Яновська народилася 1980 року в Харкові в родині фізиків. За освітою лінгвіст. Викладає англійську мову в НТУ «Харківський політехнічний інститут». Вірші, есе й переклади опубліковано в численних паперових та електронних виданнях. Учасниця літературних фестивалів у Харкові, Києві, Дніпропетровську, Мінську та ін. Авторка збірки віршів і перекладів «Волохата книга» (2008), «Поеми першого січня» (2011), обидві книжки з авторськими ілюстраціями. Перекладає англомовних авторів із різних куточків світу — зокрема африканських, австралійських, новозеландських (переклади з новозеландської та південноафриканської поезії друкувалися в журналі «Всесвіт»). У її перекладі та з коментарями опубліковано книжку новозеландсько-самоанської поетки Селіни Тусітали Марш «Tusitala» («Крок», 2012). Робить витинанки на власні сюжети.

Переклади з англійської, коментарі та передмова Ганни Яновської
Серія перекладної поезії
Дизайн серії стронґовського

2013 рік
96 сторінок
формат 150х160мм

“Тусітала”
оповідач казок
яких я не чула
до вчорашнього дня
до народження
для іншої долі

тепер
те що я розповім
вже їхнє
твоє
те що шукаю
сама
незнане мені
моє Самоа
мій священний центр

тепер
те що я розповім
впишеться у повороти
де із вуст у вуста голоси
таємниці на всі часи
насильство освячене
простір для тиші призначений
життєоповідальної

“тала тусі” —
розкажи книжку
щоб стало слово —
смагляволикий дух
і теорією дивоносності
наш славився
звук

Самоанське слово “tala” приблизно означає “відкривання”, “розповідь”, “історія”, а “tusi” — “писати”, “зображати”, “вказувати початок”.

*

Фраґмент післямови від перекладача

Спробуйте вжитися в образ і промовити: “Я з Нової Зеландії”. Ще крутіше: “Я з островів Кука”. Я — з островів КУКА! Тобто, виходить, до появи на моїх островах корабля з Куком на капітанському містку моя батьківщина ніяк не називалася, чи що? Для того, щоб правильно розуміти Полінезію, треба тримати в полі свого внутрішнього зору оцю шизофренію.

Знайдіть в атласі карту Полінезії. З такою картинкою перед очима легше зрозуміти дикий подив європейських моряків, які, запливши хтозна-куди на добре обладнаних суднах, зустріли на цих островах силу-силенну людей. Люди припливли сюди самі, великими човнами, користуючись своєрідними зоряними картами (які являли собою палиці з відповідними позначками з кольорових мотузків і мушель) та іншими, м’яко кажучи, мінімалістичними, але цілком дієвими навігаційними засобами.

І свою післямову до цієї книжки мені теж доведеться формувати з кількох островів — із окремих історій про важливе.

Історія перша. Про Тусіталу

Розповісти біографію живого поета в тих деталях, які зазвичай супроводжують його публікації, — це нічого не розповісти.

Розповісти таку біографію поета з країв далеких і на нас не схожих — це створити ілюзію, ніби щось розповів. Але й ці дані треба десь подати, отже:
Селіна Тусітала Марш, 1971 року народження — поетка багатобарвного полінезійсько-британо-французького походження, яка пише англійською, мешкає в Новій Зеландії, має ступінь з англійської мови, чоловіка і трьох синів, працює в Оклендському університеті.

Тепер коментарі. Прізвисько Тусітала (оповідач) Селіна отримала в дитинстві після того, як склала вірш про атомну загрозу. Але Тусіталою на Самоа прозивали й Роберта Льюїса Стівенсона, який щасливо прожив останні роки життя в маєтку неподалік столиці й написав чи не найкращі слова про Самоа і Полінезію загалом, на які був здатний європеєць у ХІХ столітті.

Походження поетеси — для Полінезії, неможливої без далеких і близьких мандрів, — не екзотичне, а типове. Якщо відкрити антологію поезії Океанії, переважна більшість авторів належатимуть до тих-таки афакасі — мішанців у найрізноманітніших кольорах і пропорціях.

Ступінь з англійської мови — явище якраз не типове, а особливе, оскільки Селіна була першою “особою полінезійської національності”, яка отримала його в Оклендському університеті.

Багато в чому поезія Селіни-Тусітали — автопортрет Полінезії, дами, чиї портрети зазвичай писали заїжджі митці. Виходило і правдиво, і ні. І сумніваюся, що їм, крім хіба того-таки Стівенсона, було так уже важливо відділити свої вигадки та уявлення про бачене і зображуване від правди. Але натура все ж починає говорити. І виявляється, що вона здатна говорити жорстко і пронизливо. Вона лається, дражниться, вибовкує некрасиві таємниці. Вас ображає, що Ґоґен задовбав? А який відсоток українців (і особливо українок) зовсім і не радіє, коли про нашу країну говорять як про “країну красивих жінок”? Чи маю я, врешті-решт, пояснювати, кому і для чого потрібні ці “красиві жінки”?

За плечима чи не в кожного полінезійця, в його генетичній пам’яті — з п’ятого, сьомого, десятого коліна — гігантська амплітуда людських злетів і падінь. Безстрашні “мореплавці сонячного заходу” із зоряними картами-паличками і так званим священним гарбузом замість компаса та секстанта, надзвичайні співці і поети (Стівенсон та його дружина, описуючи виставу, яку бачили на одному з островів, не знаходять іншої аналогії, ніж опера) — це вони, це їхня історія. І вони ж — свідки й учасники канібальських ритуалів, і вони ж — люди, які, незалежно від статі, були готові добути в якого-небудь моряка цінний ніж або цвях (на островах до появи європейців не знали заліза) в обмін на секс. З такою історією легко бути неповноцінним і все на неї списувати. Але отакий досвід злетів і падінь — це унікальний, надзвичайний досвід, і про це теж говорить Тусітала.

Назвати Селіну Марш сучасною поеткою — це твердження, якому гріш ціна. Не давньою ж. Он у неї скільки там сучасного міста, машин, графіті на стінах, туристів. А проте чимало поезій авторки міцно кореняться в традиціях її рідної словесності. Наприклад, поширений на багатьох островах жанр ліричної подорожі (в Океанії є місця, де серед народних пісень пейзажної лірики більше, ніж любовної) є основою тексту “Дорога з аеропорту до Апії”. Так само, як і в давніх співців, тут повз нас проходять селища, пляжі, затоки. Просто місця трохи змінились, і швидкість пересування з пункту А в пункт Б теж. Зате ритм легко відбивається долонями або на будь-якому ударному інструменті.

Загалом, словесність Тусітали — на велику частину усна і на голос-слух розрахована, до збірки “Fast Talking PI”, більша частина текстів якої становить основу цієї книжки, неспроста додається диск.

Норма для співців Полінезії — не перебирати темами, не поділяти їх на великі і дрібні. Тому до героїв поезії Селіни раз у раз потрапляють особисті знайомі, і перекладачеві доводиться замислюватися — чи коментувати, що тут і тут згадується старший син авторки, а тут — знайомий художник і його дружина. До віршів, написаних під час львівського Форуму видавців (частина “У”), потрапило безліч реальних людей, фраз, ситуацій, які, вочевидь, хотілося фіксувати й фіксувалося. Так само у “Fast Talking PI” є вірші, де зафіксовано те, щó Google видає на пошуковий запит Tusitala, або список справ, тем для статей, телефонів та іншого загадкового мотлоху на робочому столі подруги.

Переклад з англійської, укладення, коментарі, післямова Ганни Яновської
Серія перекладної поезії
Дизайн серії стронґовського

2012 рік
80 сторінок
формат 150х160мм

Твій день у розрізі: під-
датися повітрю, світлу
і вітру
Іти за синню в слідах
крізь пісню
І йти до неї
Жовтоокої

«Жовтоока» — перша збірка так званої «Катуллової трилогії» шведського поета Раґнара Стрьомберґа, яку він видавав упродовж 1990-х років і яка називається «Вартість перевезення скульптури слона в натуральну величину». Трилогія містить збірки «Жовтоока» (1990), «Я — з майбутнього зі смертю, що наступає мені на п’яти» (1993) та «Вартість перевезення скульптури слона в натуральну величину» (1996).

Раґнар Стрьомберґ (Ragnar Strömberg) (нар. 1950 р. у Гетеборгу) — «батько» сучасної гетеборзької поезії, письменник, перекладач, критик. Автор численних збірок поезії (дебютував 1975 р., остання книжка — 2000 р.), перекладав шведською Джона Ешбері та сучасну датську поезію. Джерела натхнення Стрьомберґа — найрізноманітніші: від рок-музики та футболу — до творчості римського поета Катулла. Лауреат різноманітних престижних премій (серед іншого — відзнаки Шведської академії та альтернативного Шведській академії «Товариства дев’яти» (Samfundet De Nio), а також літературна премія газети «Гетеборг-Постен» 1987 року та Премія Карла Веннберґа 2000 року). В Україні вірші Стрьомберґа публікувалися в антології сучасної шведської поезії «18 поетів із Гетеборга» (2011) та в журналі “Всесвіт” (№5-6, 2011).

Грицюк Лев Романович (нар. 1983 р. у Львові) — скандинавіст, перекладач зі шведської та англійської. Закінчив Львівський національний університет імені Івана Франка (факультет міжнародних відносин). Шведську вивчав 5 років як «першу» мову; викладачка – Annette Nordlund. Навчався на маґістерському курсі з культурології у ЛНУ ім. І. Франка (cfh.lviv.ua). Вчився у Вищій народній школі м. Оскарсхамн (Швеція) для покращення рівня шведської мови. Книжки, що вийшла в перекладі Л. Грицюка: Екдаль, Ліна. «Про бажання стати виразною як людина» (Київ, «Факт», 2008), антологія сучасної шведської поезії «18 поетів із Гетеборга» (Тернопіль, «Крок», 2011). Веде блоґ про переклад та літературу «WhyTranslator»: levhrytsyuk.blogspot.com. Мешкає у Львові.

Переклад зі шведської Лева Грицюка
Серія перекладної поезії
Дизайн серії стронґовського

2012 рік
48 сторінок
формат 150х160мм