Рон Вінклер (Німеччина). Фрагментовані водойми

Глибоке дихання вадемекумів та партитур Рона Вінклера

Німецька поезія рясніє стилями, темами, авторами, але, як і в кожній мові, це своєрідна спільнота, як і всюди — найхимерніша з усіх химерних; невидима спільнота, легка та повітряна, як і промовляння самих віршів, складна для розуміння, як скло, як лід і формотворча, як сніг, як глина. Ба навіть нищівна подібно до вогню та вітру. Це класичне сприйняття елементів світобудови, закорінене у консервативному міфічному мисленні, висловлюючись коротко, у феноменологічному. Але «гайдеґґерівщина» дала основу і таким явищам, як «Віденська школа» мовно-критичної поезії та конкретна поезія. Така формальна якість дуже відрізняє німецьку поезію від української. У мовному плані німецькомовна поезія — це радикальна за формою і лиш іноді класична, а ще — вкрай рідко фольклорна за змістом у порівнянні з українською.

Уперше я почув поезію Рона Вінклера у товаристві ще двох поетів — Яна Ваґнера та Моніки Рінк. Тоді німецька сучасна поезія була моєю темною конячкою, після всіх комерційних проектів видавництв на Лейпцизькому ярмарку 2007 року я хотів почути щось у кафе чи кнайпі, щось, що було у програмі одночасно з презентацією нової прози Інґо Шульце, щось, що існує незалежним життям. І симптоматично, що це була презентація літературного журналу «BELLAtriste» присвяченого сучасній поезії та вже доволі відомим і публікованим авторам. Рон Вінклер здався мені тоді, не буду приховувати, трохи невпевненим поетом, але ця невпевненість була скоріше награна, ніж щира, так, ніби вона повинна була дати слухачам більше куражу для розуміння поезії. А формула його успіху доволі проста — це двоядрова хімічна сполука з двох слів, які утворюють у вірші свій окремий контекст. І лише сам вірш вибудовує новий лінгвістичний ланцюг (включно з авторськими неологізмами), який до того ніколи не існував у мові — і читай — у природі.

Вдруге Рона Вінклера я зустрів на читанні, присвяченому Нью-Йорку, і було воно також у кафе, на цей раз у Кройцберзі, одному з районів Берліна, де Вінклер читав свої переклади з Джефрі Макденієла. Ця великою мірою випадкова зустріч відбулася завдяки двом подіям: моїй нереалізованій поїздці у Рим (цій поїздці присвячений мій вірш) та журналу-афіші Берліна «Zitty», де я і прочитав анонс про цей поетичний вечір. Мені ж Вінклер не в останню чергу був цікавий і як перекладач сучасної американської поезії.

Далі була ще одна зустріч і спільні читання у рамках «Літературного клубу листувань», який я реалізовував у 2011—2012 роках разом із Бібліотекою Ґете-Інституту в Києві. Зустрічі передували по чотири листи від Рона Вінклера та поетки Уляни Вольф. А ще до того ми, не знаючи про це, розминувся з ним на вулиці у Венеції, де я тоді перебував зі своєю дружиною і донькою, а Рон — на стипендії. Проте я запам’ятав, що кількома роками раніше на пленері під Одесою, куди я був поїхав кількома роками раніше, я розпочав із нудьги (адже я не був живописцем) перекладати вірші Рона. І прикметно, що я просто мусив там почати перекладати ці вірші, оскільки після багатьох років опинився на морі та саме отримав поштою його збірку «Фрагментовані водойми». Біля Коблевого море було схоже на Балтійське море у Німеччині, яким я його побачив побіля Ростока, і це мені нагадало про одну визначальну для сприйняття поезії Рона антологію — «Балтійські вірші». Таких описів води я ще не зустрічав, і вони супроводжували мене всюди, над Чорним, Балтійським або Тірренським морями: «за чутками, кольори моря / — від часу до часу подразнені», «море бездоганно розбурхане, / воно заслужило на схвильоване означення».

У його віршах є щось від мовної колонізації — «лиш мова пішла далі», саме таким рядком закінчується вірш «еквадорія». Ця збірка складається з сучасних натурфілософських віршів, дві наступні — присвячені більше конкретним містам, описи природи змінили герметичні конструкції. Збірка «Розкішна опівніч» — це і подорожі, і природа, і герметизм простору, тут відчуваєш, що один вірш відсилає до двох різних міст, свідомо заплутує читачів. Це і щораз більше звернення до інтимної лірики: «(…) всередині / «довкола тебе» всесвіт (…)» та «ти швидко розшаруділася зі мною, замість багато слів / у тебе були центри-агломерації, розкішна опівніч, / на твоїх пальцях / написана змова (…)», «я / ніколи не був так удвох як з тобою».

Між іншим, окрім окреслених Венеції, Буенос-Айреса, Парижа, Нью-Йорка, вибраного новою батьківщиною Берліна, тут є і Чернівці. Дуже часто Рон характеризує свої вірші як «темні» у дусі Пауля Целана, можливо, у ній, такій темній незбагненності, полягає «чернівітетність» поезії, яка має риси «університетності»: «(…) шмигали водії, які забули / переключити регулятор сигналу своїх авто на тишу, і вони також потерпали / від чернівітетності, точно чернівітетності, / яку вони вивчали (…).»

На письменницькій резиденції у Чернівцях, на яку Рона Вінклера запросив Міжнародний фестиваль поезії Meridian Czernowitz, ми мали спільне читання, яке об’єднувала загальна для нас обох тема: «Клімат неіснуючих держав». Цікаво, що з погодою нам тоді поталанило, бо у квітні висипала ледь не двомісячна норма снігу і під кучугурами опинився також увесь Київ. Комунальні служби свідчили про «неіснування» тодішньої держави або малося на увазі існування клімату анахронічної держави, як от — Радянського Союзу. До речі, Вінклер також упорядник антології «Снігові вірші», віршів про сніг.
Більш передбачливою за таку погоду є критика поезії Рона Вінклера. Я перечитав із десяток рецензій, які афінітивно підхоплюють стиль автора, і, на диво, віднайшов ті ж риси його поезії, що виділяють критики. Як виявилося, вони стилістично доволі прозорі. Автори відносять його твори до лірики романтизму про природу (Naturlyrik), у пізніших збірках — до любовної лірики (міннезанґу), вказують на її парадоксальність (у назві замість «бурхливих оплесків» ми отримуємо «бурхливу тишу»), мовну критичність. І, незважаючи на те, що його тексти не з’ясовують, що мав на увазі автор, вони володіють даром просвітлення і, звісно, тут свою роль відіграють не лише техніцизми, терміни з різних дисциплін, і, зокрема, вплив «історії філософії» та філософії мови, деконструкції Дериди. Значення ризоматичне, десимітивне. Після тих просвітлень дається взнаки клопітка робота і винахідливість поета, який у такій швидкій зміні сенсів досягає цього результату. Він — майстер, ба чемпіон у своїй дисципліні віршування, властивій лиш йому манері. Від неї отримуєш певну легкість верифікації, проте право на неї автор ніколи завбачливо не залишає за собою. Перформативність цих віршів у дусі мовної критики не менш екзотична, ніж її семантичні сполуки, сприяє їх легкому озвученню.

Така жвавість семантичних одиниць віршів Рона Вінклера неабияк ревіталізує мову. Для української мови, якщо цього вдалося досягнути у перекладі, це зовсім нова парадигма, коли поетична мова не наполягає на своїй автономності, а натомість «паразитує» на інших дисциплінах і галузях, які всі, звісно, функціонують на основі термінологічної мови, на жаль, в теорії й у практичному використанні такій обмеженій серед українських носіїв. Треба собі уявити поетичність усіх тих сфер, де тільки можливе використання мови, і відкриття цих континентів в українській поезії — неминуче. Навіть якщо це буде сама «штучність мови», «штучніша» від її спільноти. Її утилітарність, фаховість, науковість, академічність, функціональність та ужитковість, вона буде здатна змінити сам предмет, якщо не чекати склавши руки, змінить, навіть якщо стосуватиметься утопічного предмету. Поет тоді виступатиме основним експертом та тестувальником, який повертає нам у вжиток цю втрачену, недоступну мову. На цьому місці слід подякувати Рону Вінклеру за декілька годин розмов у скайпі, упродовж яких він консультував мене про свої вірші.

У більшості випадків герметичність — звичне явище у молодій німецькій поезії. Проте чи це Моніка Рінк, яка виразно зачіпає феміністичні теми, чи то Гендрік Джексон, який більше звертається до мелодійності російськомовної поезії, а чи Данієль Фальб, із ледь концептуальними та політично виразнішими віршами, або ще більш грайливий та іронічний Бйорн Куліґк, політично та концептуально заряджена двомовною грою поезія Уляни Вольф — перелік визначних авторів та авторок далеко невичерпний. Проте нікому так, як Вінклеру, не йдеться про естетичне, про його суб’єктивне відчуття краси мовних формулювань, ідеологічних конструктів як права на самоствердження, що переносить нас у сферу етичного. Це друга сторона медалі, більш самоствердна, але однаково «темна» як і в Пауля Целана.

Відтоді авангардний герметизм Целана знаходимо у Дурса Ґрюнбайна, Ельке Ерб, Бріґітти Олєшінскі, Томаса Клінґа, Ульріке Дрезденер. Винятком можуть бути хіба цілком самобутні Міхаель Крюґер, Ганс Маґнус Енценсберґер, Ґергард Фалькнер. Проте молодше покоління ще поєднує у собі конкретну поезію, поезію мовного експерименту та ігри таких авторів як Ернст Яндль, Ґерхард Рюм, Бодо Гель, Ойґен Ґомрінґер. Якщо говорити про світових поетів, до яких близька поетика Рона Вінклера, то слід згадати Артура Рембо, Пабло Неруду, а із сучасних Томаса Транстрьомера.

У підсумку слід зазначити, що поезія Рона Вінклера є цілком характерною для німецькомовного світу завдяки вищезгаданим рисам, але водночас позначена своїм неповторним стилем. Унікальна серія перекладної поезії видавництва «Крок» презентує українському читачу перші поетичні переклади з Рона Вінклера.

Василь Лозинський

*

Рон Вінклер — народився 1973 року в Єні, вільний поет, перекладач та есеїст, живе у Берліні. Опубліковав п’ять збірок поезії та дві збірки мінімалістичної прози. Упродовж десяти років Вінклер видавав власний літературний журнал »intendenzen«, у фокусі котрого були вірші та їхня поетика. Також він упорядкував антологію сучасної лірики США та сім тематичних поетичних збірок німецькомовних авторів. Окремі його вірші перекладені на понад двадцять мов. Серед літературних нагород — Премія Леонс і Лена, Поетична премія Мондзее та стипендійна премія Райнера Малковського. У 2010 році Рон Вінклер був «міським писарем» в аргентинській Кордові, у 2011-му — стипендіатом у Венеції , а в 2012-му у Балтійському центрі для письменників та перекладачів у Вісбю, Швеція. У 2013 році на запрошення поетичного фестивалю «Meridian Czernowitz» перебував три тижні у Чернівцях і цього ж року отримав письменницьку стипендію у Дубліні.

Василь Лозинський (нар. 1982 р. у Львові, живе у Києві) — поет, есеїст, перекладач, куратор та митець. Вивчав германістику у Львові та Берліні. Автор колажної збірки поезій «Свято після дебошу» (NIICE, 2014). Вірші перекладені німецькою, шведською, польською, англійською, італійською та російською мовами. Переклав збірку оповідань Франца Кафки «Споглядання» (Основи, 2012), а також упорядкував та у співавторстві переклав книжку вибраних віршів «Чорний квадрат» Тадеуша Домбровського (Meridian Czernowitz, 2013). Стипендіат Міжнародного будинку письменників у Ґраці, Австрія (2013), Балтійського центру для письменників та перекладачів у Вісбю, Швеція (2014), Будинку перекладачів у Льорені, Швейцарія (2015). Із 2008 року учасник мультидисциплінарного кураторського об’єднання ХУДРАДА та редколегії журналу ПроStory.

Юрко Прохасько (нар. 1970 р. в Івано-Франківську, живе у Львові) — перекладач, есеїст та публіцист. Переклав з німецької таких авторів як Г. ф. Кляйст, Р. Музіль, Й. Рот, Ф. Кафка, Р. М. Рільке, Г. ф. Гофмансталь), з польської: Й. Вітлін, Й. Івашкевич, Л. Колаковський та з їдишу — Дебору Фоґель. Член-кореспондент Саксонської академії мистецтв у Дрездені (з 2007 р.). Лауреат премії ім.Фрідріха Ґундольфа за популяризацію німецької культури закордоном та Австрійської державної премії з художнього перекладу «Трансляціо» (2008) Учасник редакції київського часопису «Критика», Українського центру Міжнародного ПЕН-клубу. Викладач ЛНУ ім. Івана Франка, співзасновник та викладач Психоаналітичного інституту у Львові (з 2010 р.).

Переклади з німецької Василя Лозинського і Юрка Прохаська
Серпень 2015 року
Формат 150х160мм
124 с.