Браяр Вуд зросла у Південному Окленді, Нова Зеландія. До 2012 року мешкала й працювала викладачкою в Британії, де видавала свою поезію, прозу та есеї. Повернувшись до Нової Зеландії, а її предки походять з маорійських родів Те Гікуту кі Гокяня та Няпугі Нуй, заповзялася мандрувати, часом працювати в освіті та більше часу присвячувати літературі.
*
Залишаючи берег
Як швидко судно стає домівкою —
шукаєш знайому трубу на чужому причалі,
що маячить, мов вказівник, і червона фарба її —
знак оклику радостей, що знаходиш,
коли раптом потрібно бігти від порту,
швидко вихиливши чарку akevitt,
коли гудок розходиться понад гаванню.
Плисти далі морями синіми, чалими,
де у воді, мов татуювання, красуються сіті
проминати протоки між островами м’яко і обережно,
фосфоричну велику тишу вдихати,
дикі ночі, що піняться осяйними частинками —
які вогняним дощем огортають широке небо,
танцювати на палубі, дивитись полярне сяйво.
Фйордонавти проходять убрід широку арктичну тьму
у світлі єдиного генератора.
Гори—привиди косо дивляться у чорноту вгорі.
Ні комаха, ні птаха крило не шелесне. Тиша, немов на Місяці.
Потім сіті блищать фосфоресцентною рибою.
Солоний цілунок. Туманні села. Сріблясті берези.
Світ — ялиновий ліс, і тобі у ньому блукати.
*
Переклала Ганна Яновська
Грудень, 2018
145х160мм
102 сторінки
