Дмітрій Кузьмін народився в Москві 1968 року. Син критика й редактора Едварди Кузьміної, внук перекладачки Нори Ґаль. Закінчив Московський державний педагогічний університет, кандидат філологічних наук. Викладав у російських навчальних закладах, 2014 працював гостьовим професором в Прінстонському університеті. Автор першого в Росії посібника “Поезія” (2016). Засновник і керівник видавництва “АРГО-РИСК”, сайту “Вавилон” і журналу “Воздух”. Лавреат премії Андрія Бєлого 202 року. Вірші Дмітрія перекладені 14 мовами. Переклав і видав російською мовою книжки Сергія Жадана, Остапа Сливинського, Олега Коцарева. 2014 року еміґрував з Росії до Латвії, де заснував міжнародне поетичне видавництво Literature Without Borders, резиденцію для перекладачів поезії та однойменний міжнародний фестиваль в Ризі.
*
Свіжі дані соціологічного опитування:
88% населення моєї країни — фашисти.
Це хєрова новина, думаю я в набитому до смерті вагоні метро.
Щоправда, неповнолітніх вони не опитують, але з такими
батьками, вчителями, пасажирами сподіватися нема на що.
88 розумне число, більше тобі не треба
ховатися за спиною у 14.
Авжеж, це лише у середньому, думаю я,
у парламенті моєї країни, вочевидь, доходить до 100%,
а на вчорашньому поетичному вечорі, можливо, не вище за нуль.
Та навряд чи на станції «Жовтнева» люди смердять сильніше,
ніж на станції «Комсомольська», адже їх зібрав тут випадок.
Я думаю, у вагоні приблизно сотня людей,
але хто з них ті 12, що залишились, не вгадаєш.
Хіба що мулат у білій футболці з чорними російськими літерами:
«Стався до інших так, як хочеш, щоб ставилися до тебе» —
легко уявити, який за цим написом досвід.
Ось той хлопчик років двадцяти з фіолетовим волоссям —
ймовірно, бо за такий колір на поганому районі б’ють,
а цей, одноліток, з червоно-зеленим тату на гомілці —
вже не факт, надто підкачаний. Далі дідуган
з триденною щетиною і орденськими планками
читає «Комсомольську правду» — аж ніяк,
інший, з охайною борідкою і «Новою газетою», —
невідомо, не факт, літня ненафарбована пані
з миршавою брошуркою у руках — не видно, якщо це
рецепти, то шанси є, якщо молитви — то жодного.
Далі вглиб вагону не роздивитись.
Але хтось, звісно, зумів замаскуватись,
щоб нічим в одязі, зачісці, манерах не викрити себе.
Це корисна навичка. І ти, Зазі,
підросла, але не розлучилась із прямою гривкою,
змінила помаранчевий светр на червоні брюки,
з однією сережкою в правому вусі, будь обережна,
не думай, що в тисняві не видно, як ти обіймаєш подружку,
не думай, що твоє неповноліття когось розчулить,
і якщо один з 88 добереться до кнопки зв’язку,
то машиніст може викликати прямо до дверей вагона
черговий наряд ґестапо по станції «Ленінський проспект».
*
Переклали Сергiй Жадан, Богдан-Олег Горобчук, Дмитро Лазуткін, Олесь Барліг, Лесик Панасюк, Михайло Жаржайло, Антон Полунін, Iгор Сiд, Фрiдрiх Чернишов, Марта Мохнацька та Іван Гнатів, Юрій Завадський
Серпень, 2018
145х160мм
98 сторінок
